< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

§ 1. Організація зовнішньополітичної діяльності.

§ 2. Становлення і реалізація голлістської зовнішньої політики.

§ 3. Дипломатія Ж. Помлілу.

§ 4. Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. д'Естена.

§ 5. Антигегемонізм Ф. Миттерана.

§ 6. Зовнішня політика президента Ж. Ширака.

§ 7. Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі.

Організація зовнішньополітичної діяльності

Центральною фігурою зовнішньополітичного механізму П'ятої республіки є президент Франції. Його фактичне становище і роль у зовнішній політиці складаються під впливом трьох груп чинників: конституційних повноважень у питаннях зовнішньої політики; правового становища стосовно центральних органів державної влади; ролі і місця серед ланок політичної системи, в першу чергу його зв'язки з політичними партіями.

В основі закріпленої в Конституції сильної президентської влади лежали ідеї та концепції Ш. де Голля. Генерал став батьком як П'ятої республіки в цілому, так і її зовнішньої політики зокрема. Зовнішньополітичне бачення Ш. де Голля було достатньо гнучким, що дозволяло вносити у проведений курс необхідні коректування, зберігаючи при цьому незмінність його суті, а саме – прагнення Франції до незалежності й активність її зовнішньої політики. Де Голль зробив керівництво зовнішньою політикою правом і обов'язком президента. Наступні керівники країни наслідували його приклад.

Стаття 5 (розд. 5) Конституції Франції проголошує президента "гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання угод і договорів". Зазначена стаття має ключове значення для визначення зовнішньополітичних прерогатив президента, вона не тільки дає главі держави підстави для активної діяльності, але й надає йому широкий маневр в оцінці міжнародної обстановки та участі у зовнішньополітичних акціях. Деяку конкретизацію в ст. 5 вносить ст. 15, яка наділяє президента правами для керівництва збройними силами.

Роль президента в питаннях оборони посилюється його правом самостійно приймати рішення про використання французького ядерного потенціалу. Це положення не прописано в конституції країни, воно регламентується спеціальним президентським декретом від 1964 р. Якщо право використання ядерних сил належить фактично до виняткових прав президента, то інші його рішення у військовій галузі формально не звільняються від контрасигнатури прем'єр-міністром і міністром оборони країни. Водночас багато важливих військових рішень, пов'язаних із міжнародною політикою, приймаються президентом і без необхідного погодження. Найбільш яскравим прикладом такої практики може служити рішення Ш. де Голля про вихід Франції з військової організації НАТО в 1966 р.

Повноваження президента у зовнішньополітичній сфері регламентує і ст. 52 Конституції Франції (розд. 4), в якій йдеться про те, що "президент Республіки веде переговори про укладення договорів і ратифікує їх". Президента інформують про всі переговори щодо укладення якої-небудь міжнародної угоди, що не підлягає ратифікації законодавчим органом. Положення про те, що "президент веде переговори", інтерпретується як необхідність для учасників міжнародних переговорів мати відповідні повноваження від глави держави. У політичній практиці П'ятої республіки набув поширення висновок урядових угод, які не потребують ратифікації парламенту. Не є тупиковою для президента і відмова парламенту від ратифікації договору. У цьому випадку за главою держави залишається право вдатися до референдуму або звернутися до Конституційної ради.

Серед зовнішньополітичних повноважень президента за Конституцією присутні і такі традиційні для глави держави повноваження, як акредитація послів і надзвичайних посланників Франції за кордоном та акредитація при ньому послів іноземних держав (ст. 14). Президент підписує вірчі грамоти, вони контрассигнуются прем'єр-міністром і міністром закордонних справ. Йому вручають свої вірчі грамоти іноземні посли і посланці.

Поряд з правовими нормами положення президента в системі формування зовнішньої політики закріплюється і політичною практикою. У цьому зв'язку слід зазначити, що отримала широку популярність у Франції та за її межами концепція зовнішньої політики як царини, "зарезервованої за президентом". Ідея концепції була вперше озвучена на з'їзді голлістської партії в 1959 р., коли "заповідною зоною" президента стали питання зовнішньої політики, дипломатії, оборони, відносин з Алжиром і африканськими країнами.

Окрім участі у формуванні зовнішньополітичних доктрин і концепцій, обгрунтування пріоритетів політики до форм зовнішньополітичних дій президента слід зарахувати виступи, заяви та прес-конференції, візити в зарубіжні держави, офіційні та особисті контакти з державними і політичними діячами інших країн.

У проведенні своєї політики президент спирається на спеціальний апарат. У штаб президента входять як державні службовці, так і представники політичних, академічних, ділових кіл, журналісти, адвокати, профспілкові діячі і т. д. Керує роботою апарату Єлисейського палацу генеральний секретар. Крім групи співробітників, що займаються зовнішньополітичними питаннями в апараті Єлисейського палацу, існує особистий штаб президента, який забезпечує функції глави держави як головнокомандувача.

Зовнішньополітичні компетенції уряду в Конституції спеціально не визначені. Вони випливають із загальної конституційної компетенції уряду з управління державою: "Уряд визначає і здійснює політику Нації". В урядовій компетенції знаходяться такі сфери: укладення міжнародних угод, підтримання відносин з іноземними державами, керівництво зовнішньополітичною службою та іншими центральними структурами, які беруть участь у зовнішньополітичному процесі, здійснення зовнішньополітичних акцій. Важливою функцією уряду є "підключення" парламенту до розробки зовнішньополітичних рішень. Згідно з конституцією країни, уряд відповідальний перед парламентом, він інформує парламентаріїв про зовнішньополітичні заходи, вносить для розгляду в обидві палати законодавчого органу проекти законів та міжнародних угод.

Участь прем'єр-міністра у підготовці проектів законів забезпечується за допомогою підлеглого йому розгалуженого апарату, що включає низку спеціалізованих органів, підрозділів і окремих чиновників. Особливе положення серед цих структур займає Генеральний секретаріат національної оборони, який відповідає за координацію міністерств у сфері оборонних ініціатив. Рівень участі прем'єр-міністра у зовнішньополітичних заходах залежить від його особистих якостей, досвіду, міркувань про подальшу політичну кар'єру. Межі цієї участі на практиці визначаються президентом, його особистими стосунками з прем'єр-міністром.

Режим П'ятої республіки характеризується значним зниженням ролі парламенту в проведенні державної політики в цілому і зовнішньополітичного курсу зокрема. Наприклад, парламент не може бути ініціатором укладення міжнародних угод, практично усунений від участі у веденні переговорів (виняток становить залучення окремих парламентаріїв для участі в офіційних делегаціях).

Повноваження парламенту в міжнародних відносинах обумовлені в конституції або є наслідком загальної компетенції Національної асамблеї і Сенату. Ці повноваження можна об'єднати в три основні групи: законодавчі, контрольні, бюджетні функції.

Відповідно до конституції країни парламент здійснює законодавче оформлення зовнішньополітичних рішень, зокрема ратифікацію міжнародних договорів і угод. Відповідно до ст. 53 Конституції ратифікації, або схваленню законом, підлягають "мирні договори, торгові договори, договори або угоди, що належать до міжнародних організацій, договори, що накладають зобов'язання на державні фінанси, які змінюють постанови законодавчих органів, що належать до положення особистості, поступку, обміну або приєднанню території".

У практиці П'ятої республіки не існує будь-яких часових обмежень для передачі урядом укладених міжнародних угод на розгляд парламенту. Зазвичай це відбувається протягом року, проте існують приклади, коли виконавча влада вносила документи на розгляд законодавчої влади через десять років після укладення угоди. Законодавчо не зафіксовано питання про те, в яку з палат парламенту в першу чергу необхідно представляти документ.

Парламент не володіє ініціативою щодо змісту договорів і того, які договори і коли передати йому для прийняття закону про ратифікацію. Таким чином, процедурою ратифікації не передбачається внесення поправок до договору. Парламент виносить рішення лише про схвалення, відхилення або відтермінування голосування по законопроекту. Відтермінування голосування може бути обґрунтованим. Розгляд угод та проектів законів про ратифікацію зазвичай відбувається в комісіях, де один з її членів коротко доповідає про суть документа. Спільне голосування у парламенті за міжнародними угодами та договорами найчастіше відбувається без будь-якого обговорення. До найважливішої компетенції парламенту належать питання оголошення війни та стану облоги, оголошення миру (ст. 35 Конституції Франції).

Контрольна функція парламенту включає в себе заслуховування прем'єр-міністра, міністрів, державних секретарів з питань зовнішньої політики. Зазвичай виступи керівників уряду і міністерств у парламенті проходять щосереди і транслюються по телебаченню. У рамках парламенту готуються аналітичні доповіді з актуальних проблем міжнародних відносин та зовнішньої політики, висновки яких використовуються при розробці пріоритетів у діяльності виконавчої влади.

Однією з найважливіших функцій парламенту є ухвалення урядового бюджету, що включає бюджет зовнішньополітичного відомства. Ця функція належить до непрямих функцій участі парламенту у здійсненні парламентського контролю над зовнішньою політикою країни. Водночас обговорення бюджету дає підставу для глибокого аналізу зовнішньополітичних пріоритетів.

Значне місце у французькому парламенті належить постійним комісіям, які виконують основний обсяг реальної законотворчої роботи. У комісіях відбувається попередній розгляд питань, що виносяться на засідання палат. Завдяки цьому забезпечується спеціалізація в роботі парламенту в умовах ускладнення його завдань, необхідності професійного підходу до вирішення державних проблем. Відповідно до регламенту кількість постійних комісій у кожній з палат обмежено шістьма: зовнішньополітичні питання належать до компетенції комісії з міжнародних справ (Національна Асамблея) і комісії з міжнародних справ, оборони та збройних сил (Сенат).

У функціонуванні зовнішньополітичного механізму важлива роль належить Конституційній раді. Згідно зі ст. 54 Конституції Франції, рада є останньою інстанцією у разі суперечки між президентом і парламентом з приводу конституційності законодавчих актів та міжнародних угод. У разі наявних розбіжностей з ініціативи президента, прем'єр-міністра або керівника однієї з палат парламенту Конституційна Рада виносить остаточне (яке не підлягає оскарженню) рішення про відповідність того чи іншого міжнародного договору Конституції.

Головним інструментом реалізації зовнішньої політики країни є Міністерство закордонних справ. Керівник зовнішньополітичного відомства займає особливе становище в системі виконавчої влади. Його контакти з президентом в практиці П'ятої республіки мають характер щотижневих зустрічей, на яких, як правило, прем'єр-міністр не присутній. Крім того, міністр є членом уряду, який, не маючи формально контролю над усією сукупністю інститутів і засобів, що використовуються при здійсненні зовнішніх відносин, проте несе в кінцевому рахунку відповідальність за зовнішньополітичну діяльність інших адміністративних органів.

З 1853 р. Міністерство закордонних справ перебуває в центрі Парижа на набережній Орсе. Назва місця розташування міністерства використовується як його неофіційне найменування.

Активні міжнародні зв'язки здійснюються практично всіма міністерствами і відомствами країни. У Франції, як і в інших індустріальних країнах, усе більш виразно проявляється тенденція скорочення дистанції, яка розділяє внутрішні і зовнішні завдання управлінських структур. Практично всі міністерства країни мають у своєму, складі підрозділи, що відповідають за зовнішні зв'язки. Приміром, у міжнародному департаменті Міністерства освіти працює понад сто осіб. Багато міністерств мають свої представництва за кордоном.

Одним з найважливіших засобів захисту національних інтересів Франції є її збройні сили. Франція – член ядерного клубу, традиційно володіє добре озброєною і великою за чисельністю армією. Наявність великої армії дозволяє Франції активно брати участь у різних миротворчих операціях, що природно підвищує роль країни у світовій політиці.

Важлива роль у зборі, аналізі інформації, використовуваної вищими посадовими особами країни при прийнятті зовнішньополітичних рішень, належить спеціальним службам.

Все більш помітну роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Франції відіграють наукові кола. Політичні структури все частіше звертаються до них за необхідними рекомендаціями. У Франції існує широка мережа зовнішньополітичних наукових центрів. Вони поділяються за статусом на університетські і незалежні (приватні). Найбільш авторитетними серед неурядових дослідницьких груп є Французький інститут міжнародних відносин – Institut francaise des relations internationales (IFRI), Інститут міжнародних і стратегічних відносин – Institut des relations internationales et strategiques (IRIS), Центр перспективних досліджень та міжнародної інформації – Centre d'etudes prospectives et d'informations internationales.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >