< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Антигегемонізм Ф. Миттерана

Перемога Ф. Міттерана 10 травня 1981 р., підтверджена тріумфом соціалістів на виборах у Національну Асамблею в червні того ж року, дозволила лівим прийти до управління країною після 23 років опозиції. Це стало подією, що вплинула як на внутрішнє життя Франції, так і (хоча менше) на зовнішню політику.

Йдучи до влади, Ф. Міттеран пропонував свій варіант поведінки Франції на світовій арені, однак, ставши президентом, він взяв за основу в формуванні зовнішньополітичного курсу країни ключові принципи своїх попередників. У зовнішньополітичній доктрині Ф. Міттерана знайшли підтвердження принципи голлістської зовнішньої політики, насамперед принцип захисту "національної незалежності". Незмінними залишалися установки на відмову від реінтеграції країни в НАТО, на самостійність Франції в питаннях військової, особливо ядерної, політики. З іншого боку, соціалісти висунули тезу про сумісність, взаємодоповнюваності принципу національної незалежності й установки на рішучу солідарність Франції з НАТО.

Таким чином, до початку 1980-х pp. у французькій зовнішній політиці чітко спостерігалася тенденція до ослаблення конфронтації між атлантизмом і європеїзмом. Атлантизм став розглядатися як солідарність між США і Західною Європою, яка не виключала самостійності Західної Європи. Європеїзм же, навпаки, – як самостійність Західної Європи, яка водночас не виключала і солідарності з США.

У результаті намітилися сприятливі умови для синтезу європеїстських і атлантичних поглядів, на основі яких у французькій зовнішньополітичній думці сформувався новий підхід, що отримав назву "євроатлантизм". Його характерною рисою була ідея про суміщення процесу західноєвропейської консолідації зі зміцненням зв'язків із СІЛА.

З приходом до влади соціалістів були внесені зміни в управління дипломатією. Міністерство закордонних справ було перейменоване в Міністерство зовнішніх зносин, збільшувався дипломатичний штат Єлисейського палацу. Замість невеликої групи дипломатів, що відповідали за зв'язок президента з кабінетом міністрів і МЗС, канцелярія президента помітно розширилася за рахунок радників із міжнародних проблем.

На відміну від своїх попередників, Ф. Міттеран проводив щодо Сходу політику закритості і затвердив себе на початку президентської кар'єри як активний союзник США. Слід зазначити, що зміна влади відбулася в умовах різкого загострення міжнародної обстановки, викликаної введенням радянських військ до Афганістану, виступами опозиції в Польщі.

Ф. Міттеран вирішив заморозити відносини з СРСР на вищому рівні, порушивши принцип регулярних зустрічей, прийнятий в епоху Ж. Помпіду, до встановлення стратегічного балансу в Європі.

Перелом у відносинах з СРСР настав у червні 1984 р., коли Ф. Міттеран прибув до Москви з дружнім візитом. У жовтні 1985 р. Париж відвідав М. Горбачов, у результаті переговорів з радянським лідером завершилася нормалізація двосторонніх відносин. Ф. Міттеран наполягав на активізації діалогу між супердержавами з поглиблення розрядки, яка давала шанс уникнути протистояння в Європі. Однак французькому лідеру не вдалося налагодити продуктивні відносини з М. Горбачовим.

Відносини між Францією і США здебільшого визначалися умовами нової хвилі "холодної війни". Тривога Вашингтона з приводу комуністів в уряді Франції зникла досить швидко. Тим більше, що французький президент на початку своєї кар'єри відразу ж заявив про вірність Атлантичному альянсу як найважливішому принципу своєї зовнішньої політики. Зіткнувшись з новою радянською загрозою, французький президент і американська адміністрація Рейгана знайшли один в одному союзників. Стратегічну солідарність США і Франції в період президентства Р. Рейгана і Ф. Міттерана можна порівняти з аналогічною солідарністю в період кубинської кризи. Американський напрям вийшов на перший план у зовнішньополітичній діяльності Франції.

Незважаючи на стратегічну згоду двох країн, окремі аспекти відносин Схід – Захід залишалися яблуком розбрату у франко- американських відносинах зокрема і євро-американських загалом.

23 березня 1983 р. Р. Рейган оприлюднив програму, яка пізніше отримала назву "Стратегічної оборонної ініціативи" (СОІ). Для Франції створення нового класу зброї масового ураження означало зменшення ролі свого потенціалу, тому вона виступила з обережною критикою нових планів Вашингтона. Не менше значення мав технологічний потенціал СОІ, що викликав у французів як гострий інтерес, так і великі побоювання перед перспективою технологічного відриву США.

Другого травня 1985 р. в Бонні, де зібралося чергова нарада глав "великої сімки", Ф. Міттеран повідомив Р. Рейгану, а потім оголосив публічно, що Франція відмовляється від участі в американській програмі. За французькими фірмами було залишено право вирішити питання про приєднання до СОІ самостійно.

Оцінивши ситуацію, Франція виступила з ініціативою альтернативної відповіді на американський технологічний виклик. У середині квітня 1985 р. вона запропонувала партнерам по ЄЕС створити Європейське агентство для координації досліджень (в царині передових технологій), англійська назва якого в абревіатурі звучала як "Еврика".

На місце активних відносин із соціалістичним табором соціалісти вирішили поставити активні зв'язки з країнами, що розвиваються. Ця політика отримала назву "тьєрмондизм" (tiers monde). Посилення французького впливу в країнах "третього світу" стало розглядатися Парижем як неодмінна умова збереження впливу Франції на світовій арені. Однією з початкових ініціатив соціалістів була пропозиція про організацію конструктивного діалогу індустріальних країн з країнами, що розвиваються.

Ф. Міттеран бажав відновити тісні відносини з Ізраїлем. У 1981 р., на відміну від свого попередника, він підтримав процес у Кемп-Девіді. Четвертого березня 1982 р. він виступив у кнесеті. Уже сам вибір місця для виступу означав зміну акцентів у французькій політиці. Франція досить м'яко поставилася до оголошеної Ізраїлем анексії Голанських висот, що стало причиною погіршення її відносин із Сирією.

Однак подальші події сприяли тому, що Ф. Міттеран змушений був утвердити себе як захисник палестинців. У червні 1981 р. ізраїльська авіація розбомбила іракський науково-дослідний центр, побудований за допомогою Франції і який обслуговували французькі фахівці, один з яких загинув під час бомбардування. Франція засудила ці дії.

Після початку штурму ізраїльськими військами Бейрута (серпень 1982 р.) Франція разом із США, Італією і Великобританією ввела туди "багатонаціональні сили роз'єднання" (2 000 французів, 2 200 американців, 1 900 італійців, 120 англійців). Офіційною метою західного корпусу було надання допомоги та захист ліванського і палестинського цивільного населення.

Однак незважаючи на великі зусилля, Франція мала обмежений вплив на ситуацію на Близькому Сході. Підписана в травні 1983 р. лівано-ізраїльська угода не відповідала французьким очікуванням. Лавірування французів між протиборчими силами не викликало схвалення ні з одного, ні з іншого боку. Це проявилося з усією очевидністю під час терористичних актів 23 жовтня 1983 р., скоєних арабськими бойовиками, коли в результаті двох вибухів були знищені штаби американського і французького контингентів багатонаціональних сил, загинули 58 французьких солдатів (французький корабель "Drakkar") і 239 американців. У лютому 1984 р. Франція звернулася до Ради Безпеки ООН з пропозицією замінити багатонаціональні сили в Лівані "блакитними касками".

Незважаючи на поразку в колоніальній війні, у Франції зберігалися непогані позиції в Індокитаї. Цьому сприяла рішучість керівника П'ятої республіки в боротьбі за припинення американської агресії.

Із полпотівським режимом у Кампучії Франція ніяких контактів не мала, але утворення Народної Республіки Кампучії в 1979 р. викликало суперечливу реакцію французького уряду: засуджуючи звірства поваленого режиму, Франція, як і інші західні країни, не хотіла визнавати нову владу в Пномпені. Париж підтримав варіант формування коаліційного уряду на чолі з принцом Нородомом Сіануком. Франція сприяла підписанню Паризьких угод, які покликані були створити умови для національного примирення в Камбоджі.

Соціалісти оголосили "нову політику" щодо країн Латинської Америки. Ф. Міттеран і його міністри висунули тезу про внутрішні причини визвольних рухів у країнах регіону, відмовившись тим самим бачити всюди "руку Москви і Гавани", як це робили американці. Французький уряд висловлювався за невтручання у внутрішні справи латиноамериканських країн, заявляв про свою перевагу методу переговорів засобам тиску. Серед дій Франції в цьому регіоні можна назвати також активізацію зв'язків з Кубою, систематичні протести проти репресивних заходів режиму А. Піночета в Чилі, осуд американської інтервенції на Гренаді, заклики покінчити з кривавими режимами в країнах Латинської Америки.

Зберігав своє пріоритетне значення європейський напрям. Приступивши до управління країною, Ф. Міттеран поставив завдання вдихнути в нього нове життя. Президент-соціаліст почав із реорганізації відповідних органів державного апарату. Вперше в історії П'ятої республіки було створено Міністерство європейських справ, спочатку підпорядковане міністру зовнішніх відносин, а з кінця 1983 р. перетворене в самостійне міністерство.

У своєму прагненні врівноважити вплив ФРН і Англії в ЄЕС французький уряд і до Ф. Миттерана виступав за розширення європейської організації за рахунок прийняття південних сусідів. Франція при цьому враховувала ризик посилення конкуренції з боку португальських і особливо іспанських виробників сільськогосподарських продуктів, текстилю та чорних металів. Взявши курс на створення умов, що дозволяють залучити до нього нових членів без шкоди для власних інтересів, французький уряд активізував діалог з Італією, яку розширення середземноморського флангу Співтовариства хвилювало не менше, аніж Францію.

Глава французької держави доклав чимало зусиль для прискорення західноєвропейської інтеграції не тільки в економічній, але і в політичній сфері. Будучи одним з ініціаторів проекту Європейського Союзу і підписання Єдиного європейського акта, він вже у 1988 р. закликав не зупинятися на створенні єдиного ринку, а приступити до вирішення "проблем іншого порядку". Вказуючи, що "Європа покликана висловлюватися" з усіх справ міжнародного життя, Ф. Міттеран наполягав на розширенні зовнішньополітичного співробітництва країн ЄС та поставив завдання просування до "європейської оборони". У європейській інтеграції франко-німецька "вісь" відігравала роль системо утворюючої, і її значення продовжувало посилюватися.

З другої половини 1984 р. і особливо з 1985 р. стало спостерігатися перебалансування різних елементів у політиці Франції. Саме до цього часу в країні піднялася помітна хвиля критики з приводу "атлантичного нахилу" уряду, що об'єднувала частину правих кіл, лівих соціалістів і комуністів.

Ф. Міттеран був переобраний на другий президентський термін у другому турі виборів 8 травня 1988 р. Він переміг кандидата правих Ж. Ширака. Перемозі Ф. Міттерана значною мірою сприяла його зовнішньополітична діяльність, у якій він міг швидше утвердити свій авторитет і завоювати більш сильні позиції щодо свого конкурента. У цьому сенсі переобрання Ф.Міттерана проявилося в цій сфері як вибір наступності, в якій президент- соціаліст досяг успіху. Наступність продемонструвала міцність голлістської спадщини.

Після переобрання Ф. Міттерана на другий президентський термін і перехід правих сил в опозицію розпочався новий етап в еволюції французької політики. У листопаді 1988 р. президент проголосив, що зближення "двох Європ" становить для європейців головне завдання в столітті, що минає.

Пріоритетом першого року семирічки стала східна політика. Президент розпочав поїздку по країнах Східної Європи, за винятком Румунії (режим Н. Чаушеску). Після відвідин СРСР у листопаді 1988 р. в грудні він відвідав ЧССР, де зустрівся в посольстві Франції з дисидентом В. Гавелом, потім Болгарію і в червні 1989 р. – Польщу. Співпраця з країнами соціалістичного табору хоча і не була позбавлена успіху, викликала певні побоювання, продиктовані відсутністю франко-німецької згоди в підходах до загальної "східної політики".

Із європейськими революціями 1989 р„ падінням Берлінської стіни французька політика втратила свої колишні орієнтири. Несподіване переміщення блоків відповідало завданням, які існували за де Голля. Однак міжнародний контекст, яким мотивувалася політика Франції, зник.

П'ята республіка, для якої ФРН була в одній особі і головним партнером, і головним суперником по ЄЕС, традиційно боялася як віддалення Німеччини від західних спілок, так і її вивищення в результаті возз'єднання і проведення самостійної східної політики. Перспектива формування узгодженої франко-німецької східної політики зникла з падінням Берлінської стіни 9 листопада 1989 р. Менш ніж через рік, 3 жовтня 1990 р., відбулося об'єднання Німеччини.

Реальним пріоритетом Ф. Міттерана в умовах повернення Німеччини до єдності було прискорення західноєвропейської інтеграції. Французький президент підкреслював, що тільки високотехнологічна Європа, маючи єдину валюту і розвинену економіку, зможе конкурувати з Японією і США.

Розпад біполярної системи прискорив процес європейської політичної інтеграції. Найважливішим етапом на цьому шляху стало підписання міністрами закордонних справ держав-членів ЄЕС у лютому 1992 р. в Маастрихт! Договору про створення Європейського Союзу. Після його ратифікації країнами-членами ЄС в листопаді 1993 р. Договір вступив у силу.

Друге "співіснування" після законодавчих виборів у березні 1993 р. помітно відрізнялося від першого. Політичний баланс був досить сприятливим для уряду Е. Валадюра, який мав у своєму розпорядженні більшість у парламенті, тоді як президент був ослаблений швидким завершенням другої семирічки і хворобою.

Європейська безпорадність у колишній Югославії в сукупності зі зростаючою залученістю НАТО в конфлікт призвела до ревізії амбіцій ЄС у галузі безпеки та оборони. Франція повертається до максималістської концепції ЗЄС як військового крила ЄС та наближення її до концепції "європейської колони" НАТО, яку вона відкидала дотепер. У той же час, виходячи з тих же принципів, Франція усвідомлювала необхідність зближення з НАТО, де вона перебувала де-факто.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Ф. Міттерана помітно відрізнявся від політики його попередників. Йому були властиві такі особливості: відмова від прямих претензій на верховенство Франції в Західній Європі; зросла готовність до обмеження державного суверенітету на користь наднаціональних структур; пріоритетність західноєвропейського інтеграційного процесу перед рештою напрямів зовнішньої політики; відхід від антиатлантизму і принципова згода на участь США в європейській системі безпеки; велика прагматичність і схильність до компромісів; перевага тактики поступових і конфіденційних дій перед "великими проектами".

У неоголлістській моделі європейського порядку, як і в проектах де Голля, Франції відводилася одна з провідних ролей у військово-стратегічному та ідейно-моральному плані: Прагнення компенсувати відносну обмеженість промислових і демографічних ресурсів країни, максимально використовуючи такі сильні сторони національного потенціалу, як багатство інтелектуальної та політичної культури, моральний авторитет у світі, традиції активної дипломатії, військово-стратегічні можливості, є довготривалою рисою курсу П'ятої республіки.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >