< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Правове регулювання вирощування технічних культур

Успішне ведення сільського господарства України обумовлюється не лише тим, що воно забезпечує громадян харчовою продукцією, але й промисловість – сировиною для виробництва. Специфіка використання сільськогосподарської продукції у цьому разі визначає особливості правової регламентації вирощування технічних культур.

Важливе значення у процесі вирощування технічних культур відіграють якісні характеристики землі та правові вимоги до її використання. Так, кукурудзу не можна вирощувати на кислих чи бідних грунтах. За потужністю цієї цінної зернової, кормової й технічної культури стоїть висока вибагливість до родючості грунту[1].

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється нормами Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., згідно з яким, до земель сільськогосподарського призначення належать землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, в тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: 1) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства; 2) сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; 3) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам – для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; 4) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян – для ведення підсобного сільського господарства; 5) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції – для розміщення власної інфраструктури. При цьому, такі землі не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам[2].

Таким чином, важливою законодавчою вимогою до власників земельних ділянок (до землекористувачів висувається аналогічна вимога) є використання їх за цільовим призначенням. Цей та інші обов'язки закріплені у ст. 91 Земельного кодексу України, серед яких: 1) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 2) своєчасно сплачувати земельний податок; 3) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 4) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 5) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом: 6) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 7) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; 8) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф[3].

Окрему увагу необхідно звернути на захист рослин від хвороб, оскільки в Україні великої шкоди озимому і ярому ріпаку завдають понад 50 видів шкідників і понад 30 захворювань. Система заходів захисту рослин включає внесення добрив, гербіцидів, протруювання (інкрустацію) очищеного і каліброваного кондиційного насіння, використання регуляторів росту тощо[4]. Зазначена діяльність регулюється спеціальними законами України від 2 березня 1995 р.

"Про пестициди і агрохімікати"[5], від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"[6] та від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин"[7].

Перший зі згаданих законів регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, торгівлею та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, визначає права і обов'язки суб'єктів відповідних правовідносин у цій сфері.

Порядок застосування пестицидів і агрохімікатів визначено у ст. 12 Закону України "Про пестициди і агрохімікати". Зокрема, при застосуванні пестицидів і агрохімікатів здійснюється комплекс заходів відповідно до регламентів, встановлених для певної грунтово-кліматичної зони, з урахуванням попереднього агрохімічного обстеження грунтів, даних агрохімічного паспорта земельної ділянки (поля) і стану посівів, діагностики мінерального живлення рослин, прогнозу розвитку шкідників і хвороб. Переліки пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні затверджуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Вказаний Закон містить вимоги до безпечності сільськогосподарської сировини, яка повинна відповідати санітарним вимогам щодо максимальних меж залишків (максимально допустимий рівень залишків) пестицидів і агрохімікатів. Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини, яка не відповідає цим вимогам, приймають центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини, відповідно до їх компетенції. Сільськогосподарська сировина, яка не може бути використана, підлягає вилученню, утилізації і знищенню у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України[8].

Закон України "Про насіння і садивний матеріал" визначає основні засади виробництва та обігу насіння і садивного матеріалу, а також порядок здійснення державного контролю за ними. Однак дія цього Закону не поширюється на обіг насіння і садивного матеріалу генетично модифікованих організмів (рослин), що регулюється спеціальним законодавством[6]. Таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України від 31 травня 2007 р. "Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів"[10], посилання на який є слушним, оскільки саме при вирощуванні технічних культур переважно застосовуються генетично модифіковані організми. При цьому, до сільськогосподарських виробників висуваються особливі вимоги. Так, згідно зі ст. 15 названого Закону забороняється промислове виробництво та введення в обіг генетично модифікованих організмів, а також продукції, виробленої із застосуванням генетично модифікованих організмів, до їх державної реєстрації. Суб'єкти господарювання, які вперше вводять в обіг продукцію, що містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням, складають у довільній формі письмову декларацію, в якій в обов'язковому порядку зазначаються відомості про суб'єкта господарювання, інформація, що така продукція містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням, а також наводиться номер такої продукції у Державному реєстрі генетично модифікованих організмів.

Сільськогосподарські виробники під час проведення операцій з передачі вирощеної продукції, що містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням, повинні надати суб'єктам господарювання, яким вони передають таку продукцію, копії декларації, оригінал якої зобов'язані зберігати протягом п'яти років з дня передачі продукції, що містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням[11].

Закон У країни "Про захист рослин" спрямований на регулювання правовідносин, пов'язаних із захистом рослин сільськогосподарського та іншого призначення від шкідників, хвороб та бур'янів, визначає права і обов'язки підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, повноваження органів виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері. Цей Закон визначає наступні вимоги до захисту рослин: 1) додержання технології вирощування рослин; 2) екологічне та економічне обгрунтування доцільності захисту рослин від шкідливих організмів; 3) обов'язковість здійснення заходів щодо захисту рослин суб'єктами, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням рослин тощо; 4) суворе додержання регламентів зберігання, транспортування, торгівлі та застосування засобів захисту рослин; 5) збереження корисної флори і фауни; 6) недопущення пошкодження рослин, погіршення їх стану та забруднення продукції рослинного походження і довкілля засобами захисту рослин[12].

Окремо слід звернути увагу на перспективний напрямок у вирощуванні технічних культур – виробництво біосировини для її подальшої переробки на біопаливо, що на цей час є особливо актуальним. Так, у спеціальній літературі висловлюється думка, що однією з причин, яка стримує розвиток біопалива в Україні, є відсутність державних преференцій, як це зроблено, наприклад, у Німеччині. Раніше преференції виробникам і користувачам біопалива діяли і в Голландії, яка тепер орієнтується на імпорт енергетичної сировини[13].

У нашій державі біоенергетика лише розпочинає розвиватися. Україна нині може до 20 % рілля відвести під енергетичні культури. Однак підходи до біовиробництва мають стати комплексними: на продовольчі цілі вирощувати зерно, а частину соломи переробляти на паливні гранули; насіння ріпаку – на олію і біодизель, шрот – для годівлі худоби чи спалювання як паливні гранули. На думку українських фахівців, з одного гектара можна отримати 12 і більше тисяч гривень прибутку. Проте для цього потрібні сучасні технології і обладнання, відповідні підходи до їх застосування у вітчизняних умовах[14]. Із зазначеного випливає, що вирощування технічних культур для подальшої їх переробки на біопаливо потребує правової регламентації та державної підтримки.

Незважаючи на те, що спеціального нормативно-правового акту, присвяченого вирощуванню сільськогосподарських культур для потреб енергетики немає, правові, соціальні, економічні, екологічні та організаційні засади виробництва альтернативних видів палива, а також стимулювання збільшення частки їх використання до 20 відсотків від загального обсягу споживання палива в Україні до 2020 року, визначає Закон України від 14 січня 2000 р. "Про альтернативні види палива". Зокрема, в цьому Законі сировина рослинного походження та відходи віднесені до нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини. Відповідно до ст. 1 Закону, біопаливо виготовляється з біологічно відновлювальної сировини (біомаси), що визначається як невикопна біологічно відновлювана речовина органічного походження, здатна до біологічного розкладу, у вигляді продуктів, відходів та залишків лісового та сільського господарства (рослинництва і тваринництва), рибного господарства тощо.

Основними принципами державної політики у сфері альтернативних видів палива є: 1) сприяння розробці та раціональному використанню нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини; 2) поетапне збільшення нормативно визначеної частки виробництва і застосування біопалива; 3) зменшення негативного впливу на стан довкілля за рахунок використання як сировини для виробництва альтернативних видів палива відходів різного роду діяльності; 4) підтримка розвитку науково-технічної бази виробництва альтернативних видів палива; 5) підтримка підприємництва у сфері альтернативних видів палива на основі державного захисту інтересів підприємця; 6) розвиток міжнародного науково- технічного співробітництва, широке використання можливостей світової науки і техніки у сфері альтернативних видів палива[15].

З приводу останнього принципу, спеціалісти аграрної сфери зазначають, що ніхто не хоче сьогодні працювати за короткостроковими контрактами. Всім, і голландцям зокрема, потрібні довгострокові перспективи. Вони пропонують вкладати значні інвестиції в українське виробництво, переробку біосировини, а потім постачати її на внутрішній і зовнішній ринки. Зокрема, йдеться про замовлення виробництва мільйонів тонн ріпаку та інших енергетичних культур[16].

Законом України "Про альтернативні види палива" передбачено організаційно-економічні заходи стимулювання виробництва альтернативних видів палива, а також джерела фінансування цих заходів. Так, згідно зі ст. 9 цього Закону організаційно-економічні заходи щодо стимулювання виробництва (видобутку) та споживання альтернативних видів палива включають: 1) визначення джерел і напрямів фінансування заходів у сфері альтернативних видів палива; 2) створення системи державних стандартів у сфері альтернативних видів палива, які містять нормативно-технічні показники споживчої якості, питомих витрат палива в різних галузях народного господарства, нормативів екологічної безпеки та показників щодо безпеки праці і здоров'я людини; 3) застосування у сфері альтернативних видів палива економічних важелів і стимулів, передбачених законодавством України для підприємств, діяльність яких пов'язана з розробками і впровадженням маловідхідних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій у процесі використання нетрадиційних та поновлюваних джерел і видів енергії, у тому числі викидів та скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище в процесі виробництва альтернативних видів палива; 4) надання юридичним і фізичним особам субсидій, дотацій, податкових, кредитних та інших пільг, встановлених відповідними законами України для стимулювання розробок і впровадження нових технологій, обладнання, матеріалів у процесі виробництва альтернативних видів палива; 5) стимулювання інвестиційної діяльності і запровадження новітніх технологій у сфері альтернативних видів палива шляхом створення пільгового режиму інвестиційної та іншої господарської діяльності іноземним інвесторам; 6) надання відповідно до закону спеціальних державних гарантій захисту іноземних інвестицій, спрямованих на розвиток сфери альтернативних видів палива; 7) створення спеціального інформаційного фонду з метою накопичення, систематизації та поширення інформації про наявність в Україні нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини.

Із перелічених заходів стимулювання, важливим є впровадження податкових пільг. Статті 158 та 197 Податкового кодексу України передбачають звільнення від сплати податку на прибуток підприємств за 80 % прибутку, отриманого у сфері альтернативної енергетики, а також звільнення від сплати податку на додану вартість при імпорті сировини для альтернативної енергетики. Однак, слід зауважити, що вказані заходи не стимулюють вирощування технічних культур вітчизняними виробниками для цілей енергетики. Недосконалим є і фінансування заходів щодо стимулювання виробництва альтернативних видів палива, яке відповідно до ст. 10 Закону України "Про альтернативні види палива" здійснюється за рахунок коштів підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, коштів державного та місцевого бюджету, інших не заборонених законом джерел[15].

Окремо необхідно виокремити підзаконні нормативно-правові акти щодо вирощування технічних культур для подальшої їх переробки на біопаливо. Зокрема, це постанова Кабінету Міністрів України від 22 грудня 2006 р. № 1774 "Про затвердження Програми розвитку виробництва дизельного біопалива"[18] та розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2009 р. № 276-р "Про схвалення Концепції Державної цільової науково-технічної програми розвитку виробництва та використання біологічних видів палива"[19]. Цими документами передбачено стимулювання виробництва технічних культур, зокрема й зернових, переробка яких посприяє вирішенню проблеми з нестачею дешевих енергоносіїв в Україні.

Таким чином, законодавство України не передбачає дієвих заходів стимулювання вирощування технічних культур для подальшої їх переробки на біопаливо, проаналізовані ж норми носять декларативний характер.

Доцільно зауважити, що відношення світової спільноти до альтернативної енергетики є неоднозначним, тому розвиток цієї сфери є деякою мірою ризиковим. Так, у друкованих засобах масової інформації зазначається, що євродепутати дійшли висновку, про необхідність відмови від біопалива першого покоління, оскільки його виробництво веде до значних енергетичних витрат, а також створює у світі брак продуктів харчування[20].

Ефективність вирощування технічних культур залежить від забезпечення виробництва сучасною якісною технікою. З метою оновлення парку сільськогосподарської техніки та обладнання збільшується значення такої послуги, як фінансовий лізинг. У світі ця послуга має більший попит, ніж банківські кредитні послуги. В Україні також помітна тенденція до збільшення участі лізингових компаній у забезпеченні технікою та обладнанням аграрних підприємств. Лізинг виступає фінансовим інструментом при придбанні господарствами ресурсів для технологічного забезпечення виробництва. Тобто, лізингові компанії купують обладнання для подальшої передачі його підприємству на відповідний строк під певний кредит. До закінчення строку договору обладнання передається у власність підприємству або списується чи повертається[21].

Правове регулювання цього питання здійснюється Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р.[22] Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.[23] Законом України від 16 грудня 1997 р. "Про фінансовий лізинг"[24], постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу"[25] та іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу У країни, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених законом, загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом

[26].

Визначення лізингу міститься й у ст. 292 Господарського кодексу України, відповідно до якої, лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів[27].

Питання фінансового лізингу регулюються Законом України "Про фінансовий лізинг", який встановлює загальні правові та економічні засади фінансового лізингу. Фінансовий лізинг визначається як вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі)[28].

Сільськогосподарський лізинг в Україні розвивається як державний, так і комерційний лізинг. З приводу першого, оновлення основних виробничих активів за допомогою державних бюджетних коштів здійснюється через Національну акціонерну компанію "Украгролізинг". За весь час сільськогосподарським товаровиробникам України поставлено на умовах фінансового лізингу понад 19,0 тис. одиниць техніки[29].

Значно активізували свою діяльність комерційні лізингові компанії. Вивести активну лізингову компанію на ринок здатні в основному великі банки. Для потужних банків вигідно створювати свої лізингові компанії. Такі суб'єкти використовують кошти із-за кордону, що значно дешевше, ніж залучати всередині країни[30].

Доцільно зауважити, що альтернативою фінансового лізингу для сільськогосподарського виробника є банківський кредит. Так, згідно зі ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти[31]. Тобто, можна отримати фінансові ресурси і самостійно розпоряджатися ними для придбання потрібної техніки. З цього приводу у спеціальній літературі зазначається, яким саме інструментом скористатися – лізингом чи банківським кредитом, сільськогосподарський виробник повинен вирішувати сам, виходячи з тієї ситуації, що склалася в його господарстві, з поточних можливостей, бачення перспективи розвитку в найближчі роки, з тих умов, в яких доведеться працювати на ринку. Проте слід враховувати, що залучені кошти необхідно повертати зі своїх зароблених коштів[32].

  • [1] Пасічник Н. Удобрення кукурудзи / Н. Пасічник // Фермер. – 2008. – № 4 (13). – С. 36.
  • [2] Земельний кодекс: Закон України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3. – Ст. 27.
  • [3] Земельний кодекс: Закон України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-111 // Відомості Верховної Ради У країни. – 2002. – № 3. – Ст. 27.
  • [4] Марков І. Прогноз шкідників та хвороб ріпаку /1. Марков // Фермер. – 2008. – № 5 (14). – С. 38.
  • [5] Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 2 березня 1995 р. № 86/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91.
  • [6] Про насіння і садивний матеріал: Закон України від 26 грудня 2002 р. №411-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 13. – Ст. 92.
  • [7] Про захист рослин: Закон України від 14 жовтня 1998 р. № 180-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 50. – Ст. 310.
  • [8] Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 2 березня 1995 р. № 86/95-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91.
  • [9] Про насіння і садивний матеріал: Закон України від 26 грудня 2002 р. №411-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 13. – Ст. 92.
  • [10] Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів: Закон У країни від 31 травня 2007 р. № 1103-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 35. – Ст. 484.
  • [11] Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів: Закон України від 31 травня 2007 р. № 1103-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 35. – Ст. 484.
  • [12] Про захист рослин: Закон України від 14 жовтня 1998 р. № 180-ХIV// Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 50. – Ст. 310.
  • [13] Горда О. Голландський досвід використання біосировини / О. Горда // Фермер. – 2008. – № 9 (18). – С. 90.
  • [14] Горда О. Голландський досвід використання біосировини / О. Горда //Фермер. – 2008. – № 9 (18). – С. 91.
  • [15] Про альтернативні види палива: Закон України від 14 січня 2000 р. № 1391-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 12. – Ст. 94.
  • [16] Горда О. Голландський досвід використання біосировини / О. Горда // Фермер. – 2008. – № 9( 18). – С. 91.
  • [17] Про альтернативні види палива: Закон України від 14 січня 2000 р. № 1391-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 12. – Ст. 94.
  • [18] Про затвердження Програми розвитку виробництва дизельного біопалива: постанова Кабінету Міністрів України від 22 грудня 2006 р. № 1774 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 52. – Ст. 3497.
  • [19] Про схвалення Концепції Державної цільової науково-технічної програми розвитку виробництва та використання біологічних видів палива: розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2009 р. № 276-р // Офіційний вісник України. – 2009. – № 21. – Ст. 682.
  • [20] Біопаливо морально застаріває // Фермер. – 2008. – № 10(19). – С.8.
  • [21] Воробйов Г. Лізинг та його особливості / Г. Воробйов // Фермер. – 2008. – №4(13). – С. 68.
  • [22] Цивільний кодекс: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.
  • [23] Господарський кодекс: Закон України від 16 січня 2003 р. 436-1V // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.
  • [24] Про фінансовий лізинг: Закон України від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.
  • [25] Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу: постанова Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1904 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 51. – Ст. 2679.
  • [26] Цивільний кодекс: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-1V // Відомості

    Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

  • [27] Господарський кодекс: Закон України від 16 січня 2003 р. № 436-1V // Відомості Верховної Ради України. – 2003. –№ 18. – Ст. 144.
  • [28] Про фінансовий лізинг: Закон України від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР// Відомості Верховної Ради України.– 2003. – № 18. – Ст. 144.
  • [29] Воробйов Г. Лізинг та його особливості / Г. Воробйов // Фермер. – 2008. – №4 (13). – С. 68.
  • [30] Воробйов Г. Лізинг та його особливості / Г. Воробйов // Фермер. – 2008. – №4 (13). – С. 69.
  • [31] Цивільний кодекс: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради У країни. – 2003. – № 40. – Ст. 356.
  • [32] Воробйов Г. Лізинг та його особливості / Г. Воробйов // Фермер. – 2008. – №4 (13). – С. 72.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >