Українське анімаційне кіно

Перші кроки анімація України зробила у 1927 р. Проте у наступні три десятиріччя яскравих здобутків на цьому терені не було. Таку ситуацію пояснити досить легко, адже 30-40-ві і перша половина 50-х років – період надзвичайно складний як із суспільно-історичного, так і з соціально-політичного погляду. Якщо ігровий та документальний кінематограф виконували в цей час важливі виховні та агітаційні завдання, то науково-популярне, й особливо анімаційне, кіно відійшли на другий план.

У другій половині 50-х років в українській анімації відбувся складний і водночас цікавий процес "перебудови", що стосувалася як рівня технічного оснащення, так і питання творчих кадрів. Незабаром він дав позитивні наслідки: на київську анімаційну студію прийшли яскраві особистості, з іменами яких пов'язані "зоряні десятиліття" цього різновиду кіно (60-80-ті роки).

Справжнім явищем в анімаційному кінематографі України став мальований фільм "Ведмедик, або той, хто живе у річці", що 1967 р. отримав головний приз кінофестивалю "Золота рукавичка" в Чехословаччині (взагалі впродовж тривалого часу мальована анімація в Україні превалювала). Успіх цієї стрічки мав значний вплив на подальший розвиток жанрової системи української анімації, що передусім була пов'язана з фільмами про тварин ("Лелеченя", "Журавлик" І. Гурвич та ін.).

Паралельно формуються інші анімаційні жанри. Зокрема, значний інтерес викликають фільми-притчі, створені на основі міфологічних уявлень та фольклорних традицій (трилогія Н. Василенко "Микита Кожум'яка", "Маруся Богуславська" та "Сказання про Ігорів похід").

Фольклорними традиціями живилася й анімаційна комедія. Її візитною карткою на довгі роки став козацький цикл В. Дахна ("Як козаки куліш варили", "Як козаки наречених визволяли" тощо). Характерною особливість цих фільмів було використання прийому типологізації. Так, головні персонажі Око, Грай та Тур є уособленням і певних типів, і рис українського національного характеру. В жанрі комедії зроблено і фільм Г. Уманського "Як жінки чоловіків продавали".

Починаючи з 80-х років українська анімація розширює жанрову палітру, активізує художні пошуки, вдосконалює техніку зйомок. На екрани виходять фільми, що здобувають популярність у глядача й отримують високу оцінку фахівців ("Савушкін, який не вірив у чудеса" О. Баринової, "Сезон полювання" А. Вікіна, "Аліса в країні чудес" Є. Пружанського, "Покрово-покровонько" А. Трифонова, "Ходить гарбуз по городу" В. Костилєва, "Як метелик вивчав життя" Л. Ткачикової).

Значною подією в житті вітчизняної анімації стала картина "Пригоди капітана Врунгеля". Своїм успіхом вона зобов'язана творчій співдружності режисера Д. Черкаського, художника Р. Сахалтуєва, композитора В. Бистрякова та ін. Наступною їхньою роботою став оригінальний анімаційний фільм "Острів скарбів", в якому було використано елементи ігрового кіно. Спроби об'єднати анімацію та ігровий фільм розпочалися давно. Пригадаймо картини "Новий Гулівер" і "Золотий ключик" (О. Птушко), в яких завдяки специфічним прийомам – комбінованій кінозйомці і монтажу – в одному кадрі діяли ляльки і "живі" актори. Ця практика нині поширена і в західній анімації.

Упродовж останніх років упевнено заявила про себе і молода генерація українських кінематографістів. їхні фільми здобули високу оцінку на найпрестижніших міжнародних кінофорумах. Серед них – режисери ігрового кіно Т. Томенко ("Тир") та О. Санін ("Мамай"), режисер-аніматор С. Коваль ("Йшов трамвай десятий номер"), режисер-документаліст І. Стрембицький (фільм "Подорожні”) та ін.