< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Суб'єкти реалізації державної політики у сфері цивільного захисту

Державне регулювання природно-техногенної безпеки

Основні напрямки реалізації державної стратегії зниження ризиків і пом'якшення наслідків НС

Головним суб'єктом забезпечення безпеки громадян відповідно до чинного законодавства є держава, найважливіше завдання якої – забезпечення безпеки життєдіяльності населення, СГ та збереження навколишнього середовища. Свої функції в цій області вона реалізує через сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, прокуратури, державних, суспільних і інших організацій та об'єднань громадян. Існують також державні організації, що безпосередньо забезпечують безпеку – це фахівці в галузі цивільного захисту, контрольні й наглядові організації та структури, що здійснюють моніторинг окремих складових безпеки. Державне регулювання відносин в області захисту населення від природних і техногенних небезпек належить до сфери адміністративного права. Для безпосереднього виконання функцій щодо забезпечення безпечної життєдіяльності особистості та суспільства, сталого функціонування СГ і збереження життєвого середовища в системі виконавчої влади держави відповідно до закону утворюються державні органі забезпечення безпеки. Основними принципами забезпечення безпеки можна визначити наступні:

  • – законність;
  • – дотримання балансу життєво важливих інтересів особистості, суспільства, середовища існування та держави;
  • – взаємна відповідальність особистості, суспільства й держави щодо питань забезпечення безпеки;
  • – інтеграція з міжнародними системами безпеки.

Складовою частиною стратегії національної безпеки України є зниження природних і техногенних ризиків, яке передбачає поряд з іншими завданнями захист особистості, суспільства й держави від НС природного й техногенного походження. Стратегія захисту повинна будуватися на науковому підході, що полягає в переході до аналізу і керуванню ризиком. Його центральною ланкою є обгрунтування заходів захисту за критерієм "витрати – вигоди" з урахуванням економічних (в умовах сучасних фінансових обмежень) і соціальних факторів, а також їх оптимізація. Це приводить майже завжди до доцільності переносу центру ваги зусиль з захисту населення та ліквідації наслідків НС, що вже відбулося на їхнє попередження, оскільки витрати на попередження НС є, як правило, більш ефективними. Особливе місце посідає науково-технічна політика держави в області захисту населення й територій від НС природного та техногенного характеру. Практика показує, що без відповідного наукового забезпечення, розробки й залучення новітніх технологій і технічних засобів ефективність протидії НС низка. Міністерствами й відомствами повинні ухвалюватися технологічні та інженерно-технологічні заходи підвищення безпеки функціонування СГ, транспорту, систем життєзабезпечення. Вони включають:

  • – поліпшення якості проектування, будівництва та монтажу; відновлення основних фондів; впровадження енерго-, ресурсосберігаючих і інших технологій;
  • – зменшення обсягів небезпечних речовин, що зберігаються і транспортуються;
  • – створення ефективних систем технологічного контролю та діагностики, безаварійної зупинки технологічних процесів;
  • – локалізації або придушення аварійних ситуацій; оповіщення про аварії;
  • – формування високопрофесійних об'єктових спеціальних підрозділів та ін.

Кількість виникнення надзвичайних ситуацій природного та техногенного походження, величина заподіюваного ними збитку багато в чому залежать від своєчасності й точності їхнього прогнозування, від вживання превентивних заходів захисту. Державна стратегія зниження ризиків і пом'якшення наслідків НС базується на наступних принципах:

  • – вищого пріоритету людини, закріпленим проголошенням у якості мети державної стратегії мінімізації людських жертв при НС;
  • – пріоритету здоров'я людини – відповідно до цього принципу при будь-яких НС необхідно прагнути до того, щоб збиток здоров'ю людей, що потрапили в НС, був зведений до мінімуму, який тільки можливий у кожній конкретній ситуації;
  • – екологічного імперативу – вплив, на природне середовище в НС, що його ушкоджує, повинний бути зведеним до мінімуму;
  • – захисту культурної спадщини – при будь-яких НС необхідно, щоб їхній збиток був мінімальним;
  • – обґрунтування – заходи щодо управління ризиками та пом'якшенням наслідків НС повинні будуватися з урахуванням балансу втрат і відверненого збитку (не тільки економічного, але й соціального, екологічного та політичного);
  • – оптимізації – вибір заходів захисту повинен максимізувати чисту користь;
  • – регіонального імперативу – при реалізації стратегії зниження ризиків і пом'якшення наслідків НС необхідно враховувати природні, етнокультурні, політико-економічні й інші особливості регіону де сталася НС;
  • – локального реагування основні заходи щодо реалізації державної стратегії зниження ризиків і пом'якшення наслідків НС повинні здійснюватися на місцевому рівні; відповідальність за їхнє проведення повинна покладатися на місцеві органі влади. Необхідно виходити із пріоритетності прийняття рішень у зоні НС органами місцевого самоврядування та їхньої відповідальності за своєчасність і ефективність цих рішень. Це не виключає допомогу та підтримку (за потребою) регіональної та державної адміністрації;
  • – національної консолідації – реалізація державної стратегії повинна будуватися на комбінації інтересів і розподілі відповідальності між державним, регіональним і місцевим рівнями, між державними органами, приватними підприємствами і неурядовими громадськими організаціями, тобто слід виходити з необхідності консолідації всіх національних сил – державних, приватних і суспільних;
  • – пріоритету профілактики та запобігання НС – ідентифікація, діагностика, декларування, моніторинг і оцінка ризиків з наступним прогнозуванням і запобіганням НС повинні бути в основі всіх заходів щодо реалізації державної стратегії зниження ризиків і пом'якшення наслідків НС. В основі цього принципу лежить доведений факт, що профілактика й запобігання НС набагато вигідніше та гуманніше, ніж її ліквідація;
  • – права на вибір – визнання права окремих людей та організацій йти на свідомий ризик мешкання та діяльності в місцях підвищеної небезпеки й самостійно відповідати за власний вибір, якщо це не зачіпає права інших людей.

Сьогодні всім зрозуміло, що сталий розвиток країни може бути досягнутий не стільки завдяки ліквідації наслідків НС природного та техногенного характеру, а, в першу чергу, за їхнім своєчасним прогнозуванням та попередженням. Для реалізації такої стратегії необхідне широке запровадження методів і засобів прогнозування та попередження НС, і, насамперед, оцінки ризику їх можливого виникнення, розробки превентивних заходів, попередження НС і забезпечення готовності до них. Попередження та готовність до НС – це система, що включає моніторинг небезпечних природних явищ, оперативну обробку й передання інформації, довго-, середньо- і короткострокові прогнози, заходи швидкого оповіщення й реагування. Оперативна готовність до НС передбачає:

  • – систему запобіжних заходів для населення в реальному режимі часу;
  • – підготовку осіб і спеціальних формувань, які будуть брати участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихійних лих;
  • – надання санітарно-медичної допомоги;
  • – резерв продуктів харчування й речей першої необхідності (житла, одягу, польових кухонь і т.д.).

Система попередження НС найбільш ефективна у випадку, якщо працює на всіх рівнях – від об'єктового, місцевого до регіонального та міжнародного. Отже, основою державної політики в області захисту населення і територій від НС природного та техногенного походження повинне стати керування ризиками НС на основі концепції прийнятного ризику. Керування ризиками НС – це заснована на їхньому аналізі цілеспрямована діяльність органів державної влади та управління всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, організацій, підприємств і громадян (як людського фактора, що суттєво впливає на ризики), спрямована на реалізацію взаємозалежних заходів зменшення ризиків до рівня, який суспільство вважає прийнятним виходячи з існуючих обмежень на ресурси й час. Метою такої діяльності є створення в Україні сприятливих передумов для стійкого соціально-економічного розвитку в умовах безпеки особистості, суспільства, держави та навколишнього середовища. Організаційною основою керування ризиками НС є Єдина державна система цивільного захисту.

В організаційному плані державна політика в області забезпечення природної та техногенної безпеки включає наступні основні напрямки:

  • – нормативно-правовий та організаційний;
  • – науково-технічний;
  • – попередження та зм'якшення наслідків НС;

освітній (підготовка керівників, фахівців СГ і населення);

– міжнародне співробітництво.

Короткостроковими цілями державної політики є мінімізація втрат від НС і тиску на державний бюджет. Середньостроковими – зниження матеріальних втрат від НС до прийнятного рівня; зняття безпосередньої загрози для сталого розвитку країни; вирівнювання рівнів ризику для населення за територією країни; усвідомлення населенням природних і техногенних небезпек для нинішнього й майбутнього поколінь. Довгостроковими зниження рівнів природних і техногенних небезпек для життєдіяльності населення до рівня розвинених країн; ліквідація передумов екологічної кризи; впровадження екологічної свідомості; забезпечення сталого розвитку країни.

Ефективність управління в області захисту населення і територій від НС природного та техногенного походження залежить від досконалості його нормативно-правового забезпечення. Правове забезпечення охоплює широке коло заходів нормотворчого, організаційного, виховного та правоохоронного характеру. Одночасно з ними працюють і механізми їхньої реалізації, які включають підзаконні нормативні документи, що конкретизують окремі положення й норми, певні закони й інші акти, що сприяють їхньому впровадженню в практику.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >