Розрахунки економічного капіталу банку за сучасними підходами

Однією з ключових проблем банківської діяльності, яка безпосередньо пов'язана із забезпеченням ліквідності, фінансової стійкості та надійного нагляду, є оцінка рівня адекватності капіталу банківської установи і його спроможність покривати можливі ризики. Основою цього процесу зазвичай вважать Базельські угоди, які передбачають обчислення показників регулятивного капіталу та рівня його адекватності з урахуванням ризиків.

Однак практика засвідчила, що в діяльності багатьох банківських установ для оцінки фактичного рівня ризиків, які змушена брати на себе фінансово-кредитна установа, цих критеріїв недостатньо, а тому великі банки, зокрема американські, вже понад десять років використовують ще один показник – економічний капітал.

Розглянута схема розрахунку адекватності капіталу є усталеною і має використовуватися всіма банками, а її застосування дає можливість визначити, наскільки спів ставний капітал банку з його активами, скоригованими на певні показники ризиковості (доступності, можливості використання) окремих видів капіталу та активів.

Однак у практичній діяльності багатьох банківських установ, особливо упродовж останнього року, загострилася проблема необхідності порівняння капіталу з рівнем загальних потенційних ризиків, пов'язаних не тільки з якістю, а й з іншими напрямками банківської діяльності та економічного розвитку загалом. Це спонукало банки приділити більшу увагу показнику економічного капіталу.

На відміну від показника регулятивного капіталу, який має єдине визначення і єдину методику обчислення, економічний капітал може бути визначений за власною концепцією кожного банку.

У науковій літературі описані різні підходи до визначення економічного капіталу. Так, М.Тьєссе і Ф.Труссард визначають економічний капітал як виражений в абсолютних величинах чи у відсотках обсяг економічних власних коштів, необхідних, з точки зору установи, для покриття своїх ризиків. "Економічні власні кошти, визначені конкретною банківською установою, зазвичай включають акціонерний капітал і резерви, хоча деякі банки можуть збільшувати обсяг капіталу за рахунок включення до його складу інструментів нижчої якості". На думку авторів, цільові параметри економічного капіталу встановлюються у відповідь на суперечливі вимоги з боку різноманітних зовнішніх сторін: акціонерів, рейтингових агенцій, держателів облігацій, контрагентів за операціями ринку похідних інструментів, а також як реакція на внутрішні управлінські проблеми. Економічний капітал включається в процес управління як на рівні банку в цілому, так і на рівні конкретних бізнесів чи інвестиційних рішень, що дає змогу якнайкраще використовувати наявний капітал.

Точка зору Роберта Л.Бернса полягає в тому, що "...економічний капітал – це абсолютна сума капіталу, необхідна для адекватної підтримки прийнятих конкретних ризиків. Якщо традиційні показники адекватності капіталу співвідносять наявний рівень капіталу з активами чи з певною скоригованою їх сумою, то економічний капітал співвідносить рівень капіталу з ризиками, незалежно від наявних активів. Економічний капітал базується на імовірнісній оцінці потенційних майбутніх збитків і тому потенційно є перспективнішим показником адекватності капіталу порівняно з традиційними обліковими критеріями. Розробка і впровадження добре функціонуючої моделі економічного капіталу може зробити керівництво банку краще озброєним до сприйняття потенційних проблем".

П'єр-Ів Тораваль характеризує економічний капітал як "інструмент внутрішнього управління для банківських менеджерів, що прагнуть забезпечити достатній рівень прибутку для акціонерів і оптимальне розміщення капіталу у різних сферах бізнесу". Визначає його як суму капіталу, необхідну для покриття всіх ризиків (а не лише передбачених Основним принципом 1), які приймає на себе конкретна банківська установа.

Таким чином, можна виділити два основних підходи до характеристики економічного капіталу. Перший характеризує його як суму капіталів, необхідних для покриття певної сукупності ризиків (Роберт Л.Бернс, П'єр-Ів Тораваль), другий базується на визначенні найбільш надійної та стійкої компоненти регулятивного капіталу, спроможної покрити певну сукупність ризиків та результат їх комплексної взаємодії (М.Тьєссе, Ф.Труссард).

За таких підходів у першому випадку кількісне значення економічного капіталу для банку може бути і більшим, і меншим за обсяг регулятивного капіталу, тоді як у другому – суттєво меншим.

Можна стверджувати, що у випадку, коли економічний капітал банку є значно меншим від регулятивного, установа веде низько ризиковану діяльність. Якщо ж нарахований економічний капітал перевищує регулятивний, то це може означати: або банк веде більш ризиковану діяльність, або до розрахунку капіталу включено більшу кількість видів ризиків, або ж враховано неочікувані збитки, що в будь-якому випадку сприяє забезпеченню вищого рівня фінансової стійкості.

Отже, економічний капітал банку – це доволі широка за своєю суттю економічна категорія, яка відображає систему відносин між банком та його контрагентами у контексті внутрішньобанківської оцінки потреби та формування певної суми капіталу для покриття можливих збитків за ризиками, які приймає на себе банк у процесі своєї діяльності з метою одержання високого прибутку, забезпечення належного рівня конкурентоспроможності та фінансової стійкості. Тому економічний капітал слід насамперед розглядати не як сукупність певних елементів регулятивного чи іншого капіталу, а як показник ризику, порівняний з обсягом капіталу.

У випадку, коли економічний капітал визначається для фінансово-кредитної установи як сукупність капіталу для покриття всіх ризиків, його можна порівнювати чи визначати на основі певних складових регулятивного капіталу. Коли ж мова йде про убезпечення від ризиків за окремими операціями чи бізнесами, то економічний капітал доцільно розглядати як сукупність капіталу, що сприяє запобіганню таких ризиків, що на нашу думку, дає змогу усунути протиріччя у визначенні категорії економічного капіталу.

Ґрунтуючись та теоретичному аналізі регулятивного та економічного капіталів, можна зробити висновок, що багато в чому вони подібні і пов'язані між собою. Однак слід зазначити, що обидва ці показники мають різні завдання і виконують різні функції. Так, розрахунки регулятивного капіталу і контроль за дотриманням відповідних нормативів з боку наглядових органів мають на меті забезпечення платоспроможності та ліквідності банківської установи, а також стабільність функціонування банківського сектору в цілому, тоді як розрахунки економічного капіталу використовуються керівництвом банку з метою зменшення втрат і одержання додаткових прибутків власниками (акціонерами) банку.

Розглядаючи витоки проблеми, зазначимо, що вперше міжнародний стандарт банківського капіталу, відомий як коефіцієнт Кука, було запроваджено Базельським комітетом у 1988 р. у відповідь на лібералізацію умов функціонування міжнародного фінансового сектору в 80-ті роки XX ст. Цей показник можна розглядати як фінансовий важіль банків – відношення боргу до капіталу, тобто леверидж. Підвищення показника фінансового левериджу має для банків такі ж наслідки, як і для інших видів підприємств, і дає змогу компенсувати зменшення прибутковості своїх операцій завдяки збільшенню їх обсягів. Водночас це може посилювати нестабільність банківської діяльності та ризикованість банківських операцій і зрештою призводити до значних збитків, якщо такі ризиковані ситуації не передбачено та не здійснено необхідного резервування коштів. Тому встановлення нормативного значення коефіцієнта Кука (як співвідношення регулятивного капіталу та активів банку, зважених на ризики, з ваговою оцінкою ризиків від 0 до 100% за окремими видами активів) на рівні 8% відображало вимоги регулятивних органів до банків з метою забезпечення фінансової стабільності банківської системи в цілому. Це знайшло свій прояв у тому, що банки не мали права підвищувати рівень показника фінансового левериджу, тобто перевищувати ліміт запозичення коштів, наслідком чого стало зосередження уваги банків на збільшенні обсягів власного капіталу та переорієнтації їх діяльності на менш ризикові і більш дохідні операції.

Однак з часом, як зазначають М.Тьєссе і Ф.Труссард, коефіцієнт Кука, початково призначений для виконання регулятивних функцій, перетворився на інструмент оцінки результатів роботи банків, що стимулювало їх до виведення ризикових позицій за межі балансу, зокрема на основі сек'юритизації активів та використання кредитних деривативів. Крім того, значні вади виявила й сама система встановлення ваги ризиків за окремими активами залежно від різних аспектів оцінки їх ризиковості, виходячи із термінів, характеристик позичальників тощо. Так, наприклад, кредит із високим рівнем маржі для позичальника зі значним ризиком дефолту, потребував такого ж нарахування капіталу, як і кредит з низькою маржею для високоякісного позичальника. Це стимулювало банки до проведення "регуляторного арбітражу" шляхом кредитування ризикових постачальників та виведення менш ризикових кредитів із балансу з метою збільшення прибутку на регулятивний капітал.

Таким чином, необгрунтоване розширення сфери використання показника адекватності капіталу для виконання непритаманних йому функцій виявило його недоліки, оскільки він не міг адекватно враховувати значну кількість ризиків і забезпечувати чітке визначення їх рівнів.

Розуміння представниками наглядових органів недоліків показника адекватності капіталу спонукало Базельський комітет у червні 2004 р. прийняти новий, більш чутливий до ризиків стандарт капіталу, відомий під назвою Базель П, що певною мірою, як буде показано нижче, зблизило поняття і методологію розрахунку показників регулятивного та економічного капіталу.

Передусім зазначимо, що економічний капітал слід розглядати "як функцію, що діє, зважаючи на середовище, в якому функціонує банк". Розрахунок економічного капіталу покликаний врахувати не лише кредитний, ринковий та операційний ризики, як це здійснюється відповідно до Базеля II через показник адекватності капіталу, а й ризик ліквідності, трансферту, страхування, концентрації: відсотковий, стратегічний, репутаційний, а також інші можливі ризики та їх поєднання, що може привести до посилення чи послаблення ефекту спільної дії. Тобто показник економічного капіталу повинен максимально враховувати агреговану дію всіх видів ризиків, на які наражається і які вважає за необхідне контролювати конкретна банківська установа.

Теоретично економічний капітал можна також розглядати як певний захист банку від майбутніх втрат, спричинених ризиками на певному, заздалегідь визначеному довірчому інтервалі (рис. 5.3.) При цьому очікувані збитки (expected loss) слід розглядати як прогнозований середній розмір втрат банку за певний проміжок часу. На практиці такі збитки покриваються за рахунок операційного доходу або ж, у разі збитків за кредитами, враховуються у вартості кредиту шляхом підвищення відсоткової ставки чи компенсуються відповідним нарахуванням резервів.

Неочікувані та непередбачувані збитки (unexpected loss ) – це збитки понад їх очікувальний розмір, які визначаються як мінливість втрат банку відносно їх середнього значення за певний період часу. Тому історично саме необхідність убезпечення банківського бізнесу від неочікуваних збитків і зумовила потребу у використанні показника економічного капіталу.

Рисунок 5.3. Композиційна сутність економічного капіталу банку

Довірчий капітал (confidence level), зображений на схемі як обмежувальна лінія, – це певне значення ризику неплатоспроможності банку протягом певного періоду часу, обране керівництвом банківської установи виходячи з конкретних умов ведення бізнесу. Наприклад, якщо вище керівництво банку визначає довірливий інтервал у межах 99,96%, то це означає, що ймовірність виникнення неплатоспроможності (дефолту) банку протягом найближчих 12 місяців становить 0,04% тобто в чотирьох випадках із десяти тисяч. На практиці більшість провідних банків світу визначають довірливий інтервал у межах 99,96 – 99,98%, що еквівалентно кредитному рейтингу банку на рівні А або АА. Для десятилітнього періоду ймовірність дефолту для рейтингу ВВВ дорівнює вже 6,10%, а для рейтингу АА – 0,85%, тобто він можливий у 8,5 випадку із 1000 (табл. 5.7.).

Таблиця 5.7.

Відповідність рівня кредитного рейтингу банку певному рівню ймовірності дефолту за шкалою Standard & Poor's

Оскільки основна суть економічного капіталу полягає в тому, що він обчислюється як функція від збитків за ризиками, то очікувані збитки (EL) можна визначити як добуток ймовірності настання дефолту (PD – probability of default) протягом певного періоду часу, розміру очікуваних від дефолту збитків (кількісного впливу дефолту – LGD – loss given default) та оцінки загальної суми експозиції під дефолтом (EAD – exposure at default), тобто кількісного значення того показника (явища), що знаходиться під ризиком (вартість наданого кредиту, сума валютної позиції тощо)

(5.3)

При здійсненні розрахунків економічного капіталу банківські установи самостійно ідентифікують ризики (визначають їх групи та елементи), а також приймають певні кількісні значення показників PD та LGD, ґрунтуючись на власному досвіді, використовуючи певні рейтингові оцінки, аналоги тощо (рис. 5.4.). Наприклад, якщо банк здійснює розрахунки з метою покриття кредитних ризиків щодо позичок (чи позичальників), яким присвоєно кредитний рейтинг ВВВ, то слід мати на увазі, що протягом року ймовірність дефолту за таким кредитом може становити 0,29%, тобто 2,9 випадку на 1000 кредитів. Якщо рейтинг визначено на рівні ВВ, то ймовірність дефолту вже дорівнюватиме 1,20%, а для рейтингу В – 5,71% (табл. 5.7.).

Рисунок 5.4. Принципова схема врахування впливу ризиків

Показник LGD зазвичай також визначається на основі історичних даних, залежно від того, яка сума збитків припаде на один кредит чи на іншу певну одиницю, якою вимірюється експозиція під ризиком, і в кінцевому підсумку характеризується питомою величиною збитків, вираженою на грошових одиницях. Таке уточнення є важливим з огляду на те, що завдяки певній кореляції як дефолтів, так і збитків між різними видами ризиків або їх складових загальний ризик може бути меншим або більшим від суми окремих ризиків. Наприклад, завдяки концентрації кредитів ризик дефолту кредитного портфеля буде меншим, ніж сума ризиків всіх його складових.

Подібну ситуацію можемо спостерігати в конгломератах, які поєднують банківництво і страхування. Оскільки ділові цикли для цих видів діяльності не збігаються, то можливе взаємне страхування їх ризиків, що зменшує потенційні втрати і, відповідно, буде зменшувати обсяг економічного капіталу.

А от при характеристиці та оцінці глобального ризику, притаманного фінансовим конгломератам або великим фінансовим установам, слід мати на увазі, що він може бути значно більшим, ніж сума ризиків окремих підрозділів цього конгломерату, а тому й капітал для покриття глобального ризику конгломератів повинен бути більшим, ніж сума економічних капіталів усіх установ, що входять до його складу. Цей принцип грунтується на політиці, відомій під назвою "занадто великі, щоб впасти", відповідно до якої для таких установ потрібні значно більші суми регулятивного чи економічного капіталу, щоб гарантувати суспільству стабільність їх функціонування. Крім того, функції врахування ризику на консолідованій основі для таких установ краще виконує саме економічного капіталу, оскільки регулятивний капітал може бути визначений лише для кожної конкретної установи у складі конгломерату.

Проведений нами теоретичний аналіз дає змогу здійснити умовний розрахунок певної суми економічного капіталу, необхідного для покриття кредитного ризику за визначеними параметрами ризиковості двох кредитних портфелів (табл. 5.8.). Аналіз розрахунку економічного капіталу для двох кредитних портфелів дає підстави для висновку, що менша ризиковість операцій причиняє менші збитки, а тому й потребує значно меншого нарахування економічного капіталу. Так, для кредитного портфеля А загальний ризик кредиту становить 25 базисних процентних пунктів (0,5 * 50), тоді як для кредиту Б – лише 10. При цьому в першому випадку для покриття ризику необхідне нарахування економічного капіталу в сумі 4,129 млн. грн., що значно зближує відносні показники рентабельності.

Таким чином, економічний капітал можна розглядати як інструмент для поліпшення ідентифікації та вибору ризиків. Зазвичай прийняття банком ризиковіших стратегій обумовлене й вищою дохідністю трансакцій, яка може компенсувати підвищення ризику та рівня очікуваних збитків.

Таблиця 5.8.

Розрахунок необхідного обсягу економічного капіталу комерційного банку під кредитний ризик

Як засвідчує більшість науковців і практиків між регулятивним і економічним капіталом є багато подібного, але багато й відмінностей. На нашу думку, схематичне порівняння розрахунку та структури показників мінімального обсягу регулятивного і економічного капіталу, зроблене Робертом Л.Бернсом і в адаптованому виді наведено на рис. 3.3, дає про це доволі чітке уявлення. Так, у даному випадку загальна сума регулятивного капіталу на 4 млн. менша, ніж економічного. Це пояснюється більшою кількістю врахованих ризиків. Скажімо, для регулятивної моделі враховано лише три види ризиків із сумою нарахування капіталу 21 млн. грн. Для банківської моделі враховано шість видів ризику на суму 32 млн. грн. за мінусом позитивної комплексної дії кількох чинників унаслідок диверсифікації ризиків на суму 7 млн. грн.

Специфікою регулятивного капіталу на відміну від економічного, є низька чутливість до змін прибутковості діяльності банку, а тому було б цілком логічним припустити, що орієнтація наглядових органів саме на виконання вимог щодо регулятивного капіталу буде більшою мірою сприяти вирішенню завдань забезпечення стабільності банківської системи. Як вважають М.Тьєссе і Ф.Труссард, процес встановлення економічного капіталу може вступити у суперечність із метою фінансової стабільності.

Разом з тим ми повинні чітко розуміти: оскільки інтереси наглядових органів і менеджменту банку можуть не збігатися, а це знаходить свій прояв у розбіжностях у методології та методиках розрахунку показників регулятивного й економічного капіталу, то завдання полягає саме у зближенні функцій та методів їх визначення на основі більш порівнянних методик і методів розрахунку та управління банківськими ризиками. Однак, зазначають дослідники, хоча "подальша конвергенція різних моделей економічного капіталу є очевидно бажаною для підтримання фінансової стабільності, особливо якщо вона надає кращі методи для вимірювання ефекту кореляції та диверсифікації як видів діяльності, так і ризиків, повна конвергенція була б небажаною".

Проблеми визначення, оцінки та управління ризиками була й залишається одним із найактуальніших питань розвитку банківництва. Як зазначають Н.Валла, Б.Сес-Ескорбіак і М.Тьєссе, хоча банківська нестабільність є подією рідкісною, але потенційно шкідливою, "органи регулювання і нагляду повинні забезпечити, щоб функції банків з управління ризиком та ліквідністю завжди підтримували фінансову стабільність". Тому прийняття банківською спільнотою нових правил Базеля II, спрямованих на забезпечення більш повного та чутливого охоплення банківських ризиків, було практично неминучим і дало поштовх до продовження пошуку взаємозв'язку економічного та регулятивного капіталу.

Як відомо, Базель II складається з трьох Основних принципів, економічний і наглядовий зміст яких тісно пов'язаний між собою. Відповідно до першого принципу при розрахунку показника адекватності капіталу кожен банк повинен враховувати кредитний, ринковій (який включає процентний, валютний, товарний ризик і ризик пайових цінних паперів) та операційний ризики, що виникають в його діяльності та під які банки повинні утримувати капітал.

Однією з новацій Базеля II відповідно до першого принципу є запровадження для визначення кредитного та операційного ризиків трьох альтернативних варіантів розрахунку: стандартного підходу, підходу на основі внутрішніх рейтингів (foundation internal raitings-based (FIRB) та так званого просунутого підходу на основі внутрішніх рейтингів (advanced internal raitings- based (AIRB). На нашу думку, це означає, що, по-перше, відбувається певне зближення методик розрахунку регулятивного та економічного капіталу, а по- друге, банки практично заохочуються до збільшення його обсягів і посилення ролі.

За даними Інституту фінансової стабільності (Швейцарія, м. Базель), на основі опитування 98 центральних банків країн – не членів Базельського комітету, проведеного в 2006 р., стандартний підхід планували 85% респондентів, базовий підхід (FIRB) – 67% і просунутий підхід (AIRB) – 55%. Тобто окремі країни рекомендують банкам (і, відповідно, готові здійснювати нагляд) використовувати не одну, а дві а то й три моделі розрахунку кредитного ризику, що на нашу думку свідчить про Грунтовні підходи до обчислення показників адекватності капіталу та значне зближення методів визначення регулятивного та економічного капіталу. У цілому більшість країн планують запровадити Угоду "Базель II" у повному обсязі до кінця 2015 р.

Суттєвий прогрес у цьому напрямі можемо спостерігати при підходах Базеля II щодо покриття оперативного ризику (чого взагалі не було в Базелі І) на основі використання:

• а) базового варіанту (basic indicator approach), що ґрунтується на застосуванні зовнішніх рейтингів, згідно з якими потреба банку в капіталі розраховується як відсоток від середньої суми процентних і непроцентних доходів за три роки. (За результатами опитування цей варіант є найпопулярнішим);
• б) стандартизованого (standardized approach), що ґрунтується на поділі операцій банку на вісім бізнес – ліній та визначенні потреби в капіталі за кожною із них із використанням коефіцієнтів покриття капіталом: торговельні операції, платежі й розрахунки та корпоративні фінанси – по 18%; комерційне кредитування та агентські послуги – по 15%; роздрібний банківський бізнес, управління активами та роздрібні брокерські операції – 12%.
• в) удосконаленого (advanced measurement approach), відповідно до якого розмір необхідного капіталу дорівнює величині ризику, розрахованого на підставі розроблених банками внутрішніх систем визначення операційного ризику;

Другий принцип Базеля II стосується вимог щодо рівня капіталу банку, який відповідав би характеру ризиків та підтримував необхідний рівень адекватності капіталу на основі певної стратегії, узгодженої з певним органом нагляду. Так, § 724, § 732 Базеля II рекомендують банкам при здійсненні власної оцінки адекватності капіталу враховувати загальний стан економіки та всі суттєві ризики, з якими стикається банківська установа (зокрема, зовнішні ризики, ризик концентрації кредитів, процентний ризик) що можна здійснити лише за допомогою застосування показника економічного капіталу для власної оцінки адекватності капіталу. Це обумовлено також і тим, що в разі необхідності орган нагляду може вимагати від банку поліпшувати внутрішні системи управління ризиком або ж підвищити вимоги до регулятивного капіталу (а це означає, що банк змушений більшою мірою орієнтуватися на запровадження і використання економічного капіталу.) Саме тому П.І. Тор аваль вважає, що другий принцип Базеля II безпосередньо заохочує банки до розрахунку економічного капіталу. "Банки, – пише він, – вповинні впроваджувати системи для оцінювання достатності економічного капіталу відносно їх профілю ризику і завжди утримувати відповідний рівень капіталу. Це процес внутрішньої оцінки достатності капіталу – ІСААР".

Хоча принцип 3 Базеля II безпосередньо і не стосується питань розрахунку капіталу, але на основі вимог щодо посилення ринкової дисципліни шляхом кращого та повнішого розкриття банками фінансової інформації передбачає висвітлення процедур управління ризиками та визначення і підтримання необхідного рівня адекватності капіталу. Тому він безпосередньо пов'язаний із розробкою і дотриманням стандартів обліку та звітності. "Стандарти обліку, – зазначають П.Аміс, Е.Роспарс, мають прямий вплив на поведінку кредитних установ, які намагаються оптимізувати виконання пруденційних вимог та максимізувати дохідність капіталу, що знаходить свій прояв у списанні активів та сек'юритизацїї, оскільки значна частка витрат банків на регулятивний капітал, а отже й економічного прибутку, залежить від тлумачення обліку".

У зв'язку з тим, що певні положення МСФЗ залишають банкам право самостійно обирати варіанти обліку, є ймовірність неоднозначного облікового та пруденційного тлумачення певної операції чи фінансового інструменту, що може недостовірно відображати фактичну позицію під ризиками чи обсяг регулятивного капіталу і таким чином порушувати принципи прозорості інформації та дотримання ринкової дисципліни. Власне, з урахуванням цієї обставини Комітетом з банківського нагляду Європейського центрального банку в грудні 2006 р. було опубліковано Доповідь "Оцінка стандартів обліку з позиції забезпечення фінансової стабільності", в якій наголошується на необхідності дотримання відповідності між стандартами обліку і звітності з метою посилення фінансової стабільності: "Фінансова інформація може внести суттєвий вклад у ефективність фінансового посередництва, а рівною мірою і в підтримку стабільності фінансової системи шляхом подолання фінансової незбалансованості на основі підвищення якості фінансової звітності. Облікові стандарти та стандарти фінансової звітності безпосередньо впливають на роботу органів нагляду, оскільки від них залежить об'єктивність розрахунку фінансових і регулятивних коефіцієнтів".

Першій досвід запровадження і використання МСФЗ в європейських країнах засвідчив, що з точки зору забезпечення однорідності порівняння показників і фінансової стійкості банків наглядові органи передусім цікавлять стандарти: №4 – "Страхові угоди", №7 – "Фінансові інструменти розкриття" та №39 – "Фінансові інструменти: визначення та вимірювання", оскільки вони недостатньо чітко або неоднозначно тлумачать такі аспекти, як визначення справедливої вартості, характеристику складних або пов'язаних фінансових інструментів, договірні терміни погашення інструментів, хеджування грошових потоків, оцінку фінансових інструментів залежно від мети використання тощо.

З метою пом'якшення цієї проблеми банківський і, певною мірою, страховий нагляди запровадили "пруденційні фільтри", які можуть стати на заваді визначення банками обсягу власного капіталу на основі необгрунтовано розрахованих чи недостовірних показників і тим самим сприяють більш достовірним розрахункам пруденційних нормативів. Щоправда, уже зараз механізм "пруденційних фільтрів" досить активно критикується науковцями і практиками, які на наш погляд, обгрунтовано вбачають можливість вирішення зазначеної проблеми шляхом розмежування пруденційного та облікового тлумачення певних банківських операцій.

Отже, можна стверджувати, що запровадження вимог Базеля II шляхом зосередження уваги на внутрішніх системах вимірювання ризику робить значний внесок у визначення регулятивного капіталу, який за своїм змістом наближається до економічного капіталу, що дає змогу вдосконалювати методи розрахунку обох показників. Однак, незважаючи на те що ці показники з точки зору розрахунків зближуються, функції, які вони виконують, і методи їх визначення залишаються різними.

Проведе дослідження дає підставу стверджувати, що використання досконаліших моделей оцінки ризиків може сприяти зниженню вимог до мінімального розміру капіталу, хоча разом із тим потребує від банків і досконалішого процесу управління ризиками, який в свою чергу, може бути об'єктом контролю з боку наглядових органів. У зв'язку з цим слід зазначити, що за свідченнями практиків, процеси управління ризиками в більшості вітчизняних банків налагоджені ще недостатньо чітко та якісно. Деякі види ризиків (наприклад, репутаційний) взагалі не мають методик розрахунку, немає і надійних методик агрегації ризиків тощо. Разом із тим зазначимо, що навіть методики, запропоновані Базелем II, практично можуть бути використані лише для оцінки ризику з метою розрахунку достатності капіталу, але не для цілей управління ризиками чи розрахунку економічного капіталу.

Узагальнюючи викладене вище, а також спираючись на світову практику, зробимо висновок про практичну доцільність використання в діяльності вітчизняних банків просунутих методик оцінки ризику та нарахування економічного капіталу з метою забезпечення ефективного і стабільного функціонування банківської системи України.