< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Загальні закономірності адаптації людини

Пристосування організмів до умов довкілля відбувається за такими напрямами:

  • а) генетична адаптація — здатність поширених на значній географічній території організмів утворювати пристосовані до конкретних природних умов екотипи (популяції);
  • б) біохімічна адаптація — здатність організмів спрямовано змінювати свою метаболічну активність (обмін речовин) і хімічні реакції, що дає змогу зберігати життєві процеси в нових умовах довкілля;
  • в) морфологічна адаптація — пристосування на рівні клітин і тканин організму;
  • г) фізіологічна адаптація — сукупність фізіологічних особливостей, які забезпечують оптимальне функціонування організмів у стабільних або змінюваних зовнішніх умовах.

Залежно від різновиду та особливостей впливу на організм людини розрізняють такі групи адаптаційних процесів:

  • а) адаптація мутаційна — еволюція певної популяції, яка завершувалася створенням і формуванням рас;
  • б) адаптація модифікаційна — процес акліматизації людини до зміни умов середовища;
  • в) адаптація модуляційна — безпосереднє пристосування людини до швидкозмінних умов довкілля (позитивні або негативні реакції на короткотривалі зміни).

У далеких від оптимальних умовах існування знижується біологічна і трудова активність людини, а в певному середовищі людський організм взагалі не може існувати. Наприклад, людина без спеціального тренінгу не зможе повноцінно працювати і постійно проживати в умовах високогір'я (на висоті більше 5000 м) або в аридній (засушливій) зоні пустелі за середньої температури повітря +40 °С.

Найкраще, якщо кожна людина має змогу проживати в оптимальному для себе місці, де б її фізіологічні системи гармонійно співіснували з фізичним і соціальним середовищем, що є передумовою збереження довготривалої працездатності. В іншому разі її організм змушений пристосовуватися до зовнішнього середовища, а форми, зміст, тривалість пристосовувальної діяльності, набуті якості обумовлюються особливостями цього середовища. Ця діяльність людини є універсальною, охоплює кліматогеографічні, фізіологічні, соціальні та інші аспекти. Свідченням адаптації організму до незвичних умов проживання можуть бути учасники арктичних експедицій, космонавти, підводники, представники інших професій.

Першою формою адаптаційної діяльності людини є генотипічна адаптація, за результатами якої на основі спадковості, мутацій і природного відбору сформувалися сучасні види живих організмів. Комплекс видових спадкових ознак (генотип) є основою індивідуальної адаптації, яка відбувається у процесі взаємодії конкретного організму з довкіллям і забезпечується специфічними для певного середовища структурними змінами. У процесі індивідуальної адаптації людина створює запаси пам'яті і звичок, формує вектори поведінки. Генетична програма організму передбачає ефективну спрямованість життєво- необхідних адаптаційних реакцій на впливи навколишнього середовища. Кожне нове покоління людей по-своєму адаптується до багатьох факторів, які потребують своєрідних спеціалізованих реакцій.

Як свідчать дослідження, активна адаптація організму до одного фактора поліпшує його опірність до комплексу інших факторів, після чого організм набуває нової якості. За таких умов формуються адаптативні реакції, які підвищують стійкість до перевантажень, крайніх температур, фізичну працездатність і загальмовують розвиток багатьох патологій.

Пристосувальна поведінка живих організмів може реалізовуватися у формі втечі від несприятливого подразника, пасивного підкорення йому, активної протидії середовищу за рахунок специфічних адаптивних реакцій. Тобто зі зміною певних компонентів довкілля людський організм змушений змінювати деякі свої функції. Відбувається перебудова його гомеостазу (внутрішнього середовища і діяльності різних систем організму) відповідно до конкретних умов, що і є основою адаптації. Отже, адаптація є специфічним ланцюгом реакцій систем організму, за яких одні з них видозмінюють свою діяльність, інші регулюють ці зміни.

Неспецифічну реакцію організму, яка виникає під впливом будь- яких сильних впливів (стресорів) і супроводжується перебудовою захисних систем організму - визначають як стрес.

Терміном стрес (від англ. - напруження) позначають неспецифічну реакцію організму, яка виникає під впливом будь-яких сильних впливів (стресорів) і супроводжується перебудовою захисних систем організму. Канадський вчений Ганс Сельє звернув увагу на те, що незважаючи на різноманітність стресорів (травма, інфекція, переохолодження, інтоксикація, наркоз, сильні емоції та ін.) всі вони привоздять до однотипних змін у вилочковій і наднирковій залозах, лімфатичних вузлах, складі крові і обміні речовин. У дослідах на щурах він спостерігав типову тріаду, яка включає гіпертрофію кіркового шару наднирників, захворювання вилочково-лімфатичного апарату і геморрагічні виразки на слизовій оболонці шлунку і дванадцятипалої кишки.

Стрес проявляється у вигляді загального адаптаційного синдрому, який складається з трьох послідовних стадій:

> реакції тривоги;

> стадії резистентності;

> стадії виснаження.

Реакція тривоги означає негайну мобілізацію захисних сил організму. Вона складається з фази шоку і протишоку.

В фазі шоку спостерігається м'язева та артеріальна гіпотензія, гіпотермія, згущення крові, еозинопенія. підвищення проникливості капілярних судин. Ця фаза характеризується процесами розпаду (катаболізмом).

Фаза протишоку характеризується змінами в зворотному напрямку (підвищення АТ, м'язового тонусу, вмісту глюкози в крові), яка призводить до розвитку наступної стадії резистентності. У фазі протишоку стійко

підвищується секреція кортикотропіни і кортикостероїдів. У стадії резистентності гіпертрофується кіркова речовина надниркових залоз, яка секретує велику кількість гормонів, що активізують анаболічні процеси.

При довготривалій дії стресора адаптація організму порушується. Відбувається виснаження функціональних резервів, атрофія кіркової речовини надниркових залоз, зниження артеріального тиску, розпад білкових молекул. Ця стадія називається стадією виснаження.

Кінцевий результат стресу залежить від співвідношення сили і довготривалості дії стресора і потенціальних можливостей захисних сил організму.

Біологічне значення адаптаційного синдрому полягає не тільки в тому, що у другій його стадії підвищується резистентність (опірність) організму відносно фактора, який викликав стан стресу, але і тому, що при не дуже сильному і довготривалому стресі може створюватися або підвищуватися неспецифічна опірність організму до інших факторів. Кортикотропін і кортикостероїди в формуванні неспецифічної резистентності відіграють провідну роль, тому їх називають адаптивними гормонами. Систематична дія на організм слабких і помірних подразників (холодний душ, фізичні вправи) підтримують готовність ендокринної системи до адаптивних реакцій.

Недостатність адаптації є причиною розвитку хвороб адаптації (гіпертонічна хвороба, виразкова хвороба шлунка і 12-ти палої кишки, ревматизм, бронхіальна астма, шкірні хвороби). У виникненні хвороб адаптації велике значення мають такі фактори як переохолодження, перегрівання, фізична перевтома, надлишкове вживання солі.

У реакції стресу беруть участь не лише ендокринні механізми, але і нервова система. Таким чином, стрес є складною нервово-гуморальною реакцією, в розвитку якої бере участь нервова і ендокринна системи.

Таким чином, оскільки основою життя є обмін речовин (метаболізм), то процес адаптації повинен виявлятися через зміни в обміні речовин і підтримувати його в нових умовах. Стійким і спрямованим змінам метаболізму передують зміни у певних системах організму, передусім у системі кровообігу і дихання. Особлива роль в адаптаційному процесі належить нервовій системі і залозам внутрішньої секреції.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >