Епікуреїзм: етика насолоди

Фундатором цього напрямку був філософ Епікур (341 – 270 pp. до н. е.). На думку Епікура, мета філософії – допомогти людині досягти стану безтурботності, духовної насолоди і звільнитися від страху смерті. Вважаючи, що душа матеріальна і складається з особливо тонких атомів, Епікур так говорить про подолання страху смерті:

"Смерть ніяк не стосується нас: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступить, то нас уже нема".

Насолода, на думку Епікура, це головне благо людського життя. Проте насолоду Епікур розуміє не просто як набір почуттєвих задоволень, а як відсутність страждання – тобто як заспокоєння, що є результатом досягнення самодостатності і відстороненості від життя суспільства. Головним моральним принципом мудреця є: "Прожити непомітно". Це ріднить філософію Епікура з раннім буддизмом.

І лише у вченні послідовника Епікура – Метродора – насолода як вища цінність життя перетворюється в щось винятково тілесне. Проте це з необхідністю випливає з визнання Епікуром матеріальності душі.

Неоплатонізм: світ як сходження Єдиного

Неоплатонізм є філософською течією, що завершує античну філософію: у ньому античність зустрічається з християнством. Назва "неоплатонізм" обумовлена тим, що представники цього напряму виходили з філософії Платона, намагаючись з'єднати її з елементами аристотелівської філософії і християнського світогляду.

Основними рисами неоплатонізму є:

• 1. Досить чітке розмежування духовного і матеріального начал у світі і визнання первинності духовного.
• 2. Вчення про світ як про еманацію (сходження) Божественного Принципу в різні сфери буття при збереженні потойбічного характеру божественного.
• 3. Визнання можливості адекватного пізнання Божества і світу шляхом містичного споглядання.

Засновником неоплатонізму вважається Плотін (204/205– 270 pp.). У центрі філософії Плотіна – вчення про Єдине, що породжує існуюче, але залишається вище нього. Тому розуміння людиною Єдиного можливе тільки в стані містичного екстазу та інтуїції.

З Єдиного утворюються Розум, Душа і Космос. Розум і Душа – прояви Єдиного у Вічності, Космос – у часі.

Єдине, а також Душа і Розум, що витікають безпосередньо з нього, є абсолютне добро, тоді як матеріальний світ є носієм зла. Оточена злом матеріального світу, людина повинна відсторонитися від світу, сприймаючи його як гру в театрі, і звернути свій погляд до божественного Єдиного.

Саме від Плотіна бере початок вчення про еманацію як процес послідовного прояву Єдиного на всіх рівнях світу. Нижче у Всесвіті є породженням вищого, вище породжує нижче, але саме не зникає при цьому. Плотін порівнює Єдине із сонцем.

Як бачимо, філософія Плотіна є послідовним абсолютизмом та ідеалізмом. Тому цілком доречні прямі аналогії з Парменідом і Платоном. Плотінівська ідея Єдиного може бути порівняна із вченням про Дао в даосизмі і християнським поняттям Бога-Отця.

Одним із найбільш відомих представників неоплатонізму є Прокл (412–485 pp.). Цей мислитель ще більшою мірою, ніж Плотін, відчув на собі вплив християнства. На чолі Всесвіту, на думку Прокла, знаходиться Єдине, яке він трактує як Бога. Єдине породжує окремих богів; на наступному щаблі всесвітньої ієрархії знаходяться "просто душі" – ангели, демони і герої. Ще нижче існують "часткові душі", до них належить і душа людини. На самому дні світової ієрархії – нежива матерія. Всесвіт у Прокла пронизаний процесами сходження вищого буття, що не зникає, і піднімання нижчого, що просвітлюється.

У такій конструкції світу ми бачимо прямі аналогії не тільки з християнством, а й з індуїзмом та буддизмом епохи махаяни.

Висновки і перспективи. Антична філософія як основа європейської філософії

• 1. Найбільш істотною рисою класичної античної філософії є звернення до розуму як основного принципу людини і космосу. Межі людини – це межі її чуттєвого пізнання і чуттєвого буття; долаючи їх, людина виходить у безмежність пізнання і буття. Ця тенденція досягає свого вищого вираження у філософії Аристотеля і його послідовників.
• 2. На противагу класичній античній філософії філософія епохи еллінізму звертається до містичного споглядання та інтуїції, долаючи раціоналістичний характер попередньої філософії. Для філософів епохи еллінізму саме розум виступає межею людини; необхідно вийти за цю межу в щось надчуттєве і надрозумне.
• 3. Обидві ці тенденції – іраціоналістична, і раціоналістична – матимуть згодом величезний вплив на розвиток філософії Заходу, і насамперед – на середньовічну філософію, в якій містичне розуміння людини і Бога з'єднується з раціональним обгрунтуванням їхнього буття.