Історичні типи Просвітництва

Як тип світогляду Просвітництво зародилося в XVII ст. в Англії (Локк, Юм, Шефтсбері, Тіндаль). Ідеї англійців проникають у Францію: Вольтер популяризує фізику і механіку Ньютона, Монтескье знайомить французів з англійськими правовими принципами, Кондільяк розвиває вчення Локка. Як ми пам'ятаємо, Локк учив, що душа новонародженої людини є чистою дошкою. Звідси витікає, що досконалість людської особистості обумовлюється двома речами: вихованням і політичним ладом суспільства. Саме ці ідеї були гаряче підтримані у Франції. На думку Вольтера (1694–1778 pp.), в нас немає ніякого знання про природу духовної субстанції, адже ми ніколи не сприймаємо душу як субстанцію, ми сприймаємо лише якісь психічні явища, властивості чи здібності. До якого часу ми маємо віднести виникнення душі: до моменту зачаття, до ембріональної стадії розвитку, до моменту народження, а може, вона належить вічності? На думку Вольтера, припускати існування душі – значить помістити всередині нас маленького бога, здатного порушувати чинний у світі порядок. Розумніше і скромніше визнати, що люди – розумні автомати з кращим, ніж у тварин, інтелектом, але зі слабшим інстинктом. Проте всі просвітителі, попри своє вільнодумство, залишалися деїстами.

У тому ж напрямі просувається і думка Е.Б. де Кондильяка (1715–1780 pp.). Цьому філософу належить знаменитий приклад: якщо ми уявимо собі статую, яка послідовно наділяється відчуттями – нюхом, слухом, смаком, зором, дотиком, то маемо визнати, що разом із відчуттями вона наділятиметься всіма інтелектуальними функціями і здатністю до сприйняття найрізноманітніших вражень. Як бачимо, просвітяни піднімають на щит емпіризм і сенсуалізм локківсько-юмовського типу, при цьому, водночас, відмежовуючись від агностицизму Юма. Ідею про людину-автомат остаточно оформляє Ж.О. де Ламетрі (1709–1751 pp.) в знаменитій метафорі "людина-машина", а найбільш систематичне вираження усі ці погляди одержують у Гольбаха, Гельвеція, Дідро.

Особливу позицію займав Ж.-Ж. Руссо (1717–1778 pp.) зі своїм знаменитим протиставленням природи і культури. Енциклопедисти ніколи не вважали його абсолютно своїм. Дійсно, замість первинності розуму Руссо висуває первинність чуття. Тільки чуття – природне, інстинктивне, гармонійне, воно і первинніше від розуму за походженням, і важливіше від нього. Надмірний розвиток форм інтелекту – фантазії і мислення – зруйнував у людині початкову гармонію, порушив правильне співвідношення між потребами і здібностями і ослабив природну силу людини. Саме через штучність і однобічність розуму стали процвітати спеціалізація і професіоналізація, які перетворюють людину на часточку великого цілого, породжують крайню однобічність. І в цьому полягає головна причина людських страждань. "Зробіть людину знову цілісною, і ви зробите її такою щасливою, якою вона тільки може бути", – закликав Руссо. Вольтер, знущаючись із Руссо, говорив, що той запрошує людство знову стати на четвереньки і повзти у ліс. Насправді Руссо, звичайно, розумів незворотність уже пройденого шляху і те, що відмова від цивілізації зробила б людину дикою, але не зробила б її щасливою. Він розумів, що для сучасної людини немає іншого виходу, як знайти гармонійність і цілісність у суспільстві, а не в "природній" ізоляції.

Взагалі, мотив суспільності людини висувається на перший план. Як це не парадоксально, саме Новий Час і Просвітництво породжують соціоцентризм як світоглядну настанову. Здавалося б, просвітницький антитрадиціоналізм повинен був ще більше поглибити індивідуалізм Відродження. Проте цього не відбулося – стрижнем світогляду, центром усіх помислів стало

суспільство: починаючи з XVII ст. воно для європейця є такою ж вирішальною силою, як космос для античної людини і Бог для середньовічної. (За великим рахунком, і наше сучасне мислення соціоцентричне. Сучасна культура, як доводять мислителі, є новий виток Нового Часу. Глибинні причини соціоцентризму і його впливи на сьогоднішні умонастрої ми спробуємо проаналізувати далі).

Але найбільш глибоко соціальну природу людини розкрили німецькі мислителі епохи Просвітництва. Ідеологія Просвітництва перекинулась у Німеччину в другій половині XVIII – на початку XIX ст. (Лессінг, Гердер, молодий Кант, Шиллер, Форстер). Паралельні спалахи охопили Північну Америку (Б. Франклін, Т. Купер) і Росію (А. Н. Радіщєв та ін.).

Найбільш цікаві міркування про суспільний характер людини знаходимо у Й. Г. Гердера (1844–1903 pp.). Його улюблений афоризм: "Людина породжена для суспільства". "Якби, – писав він, – говорячи про людину, я обмежився тільки індивідуумами... я пройшов би повз людину і повз історію людства, тому що жоден із нас не зробився людиною сам по собі, власними зусиллями"^[1].

Висновки і перспективи. Гносеологізм Нового Часу і вихід за його межі

• 1. Філософія Нового Часу зводить сутність людини до пізнавальної діяльності. Так стверджується гносеологізм – світоглядний принцип, відповідно до якого теоретичне пізнання є вищим проявом людської духовності.
• 2. Межі людини для філософії Нового Часу – це межі її раціо і досвіду. Вихід за ці межі лежить поза сферою компетенції філософії. Дивний туман покриває всі інші можливості людини. Водночас, у філософії Нового Часу визріває відповідь гносеологізму – у філософській есеїстиці (Паскаль) і філософському мистецтві (Шекспір і Сервантес), що спонукають людину до моральної самозміни. Ця традиція згодом буде продовжена романтиками, Шеллінгом, К'єркегором, а також мислителями слов'янського світу.

І все ж гносеологізм є домінуючим явищем філософії Нового Часу. Наступна епоха розвитку європейської філософської думки – німецька класична філософія – успадкує його і доведе до логічного завершення.

• [1] Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. – М., 1977. – С. 229.