< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Релігія як духовний феномен людства. Структура релігії

Як установлено, одним з виявів духовності людства є релігія. Істотною особливістю релігії є те, що вона стверджує та обґрунтовує наявність Бога, як Творця світу, та інших надприродних сил.

Слово "релігія" походить від латинського religio – благочестя, святиня, предмет культу, а також – зв'язок з верховним світом. В Європі цей термін набуває поширення з XVI ст. Явище релігії пов'язане з духовним станом людини, її глибинним сприйняттям та ставленням до навколишнього світу, що раніше фіксувалось, насамперед, категорією "совість", яка інтегрувала поняття поваги, пошани, значною мірою – любові.

Релігія – це духовний феномен, який є формою самовизначення людини у світі, зумовленим вірою у Надприродну сутність. Будь- яка релігійна система грунтується на вірі в трансцендентне (те, що за межами реального), з яким існує система зв'язків. Особливістю релігії є те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття.

Головна ознака релігії – поділ всієї дійсності на природній і надприродній світ. Останній має духовний зміст, а його втіленням є Бог чи боги – ідеалізовані людські істоти (християнський, олімпійські). Це свідчення того, що людська сутність підноситься над природою, але у відчуженій формі.

Релігія в процесі еволюції пройшла декілька етапів. Як і стародавня філософія, котра охоплювала все знання, вона спочатку теж була знанням і вірою про все існуюче (зокрема книга "Буття"), 3 розвитком наукових знань виникає теорія подвійної істини – релігійної і філософської. В подальшому природознавство та суспільствознавство формують знання про Всесвіт і природу, а релігія зосереджується на моральній проблематиці.

Релігія як суспільна система має свою структуру, в якій виокремлюють дві основні сфери – духовну (релігійна свідомість) та практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відносини).

Релігійна свідомість – це ставлення віруючого до навколишнього світу, що виявляється в системі поглядів, почуттів, переживань, основою яких є віра в надприродне.

Релігійна віра – це такий психічний стан людини, що виявляється у беззаперечному визнанні існування надприродних сил, Абсолюту. У релігійній свідомості виокремлюють два рівні – буденний та теоретичний (концептуальний). На буденному рівні релігійна свідомість формується в процесі життя шляхом виконання людиною, як такою, що належить до певної релігійної громади, відповідних завдань та обов'язків при дотриманні традицій, обрядів тощо. Релігійна свідомість при цьому є достатньо поверховою, що пов'язана з образами та уявленнями і грунтується переважно на обрядовості.

На теоретичному рівні релігійна свідомість формується доктринально – а це богослов'я, яке є осереддям теоретичного рівня релігійної свідомості. Опрацьовуються тексти Святого Письма та у відповідний спосіб потрактовуються (для християнства – це наука екзегетика). На концептуальному рівні осмислюються ідейні засади певної релігії, формується віровчення у вигляді догматів.

Існує тісний зв'язок між буденним та теоретичним рівнями свідомості; в першу чергу їх об'єднують релігійні почуття, релігійний досвід, релігійне осяяння.

Релігійний культ (лат. cultus – догляд, поклоніння) – найважливіший вид релігійної діяльності людини. Це упорядкована система обрядів (індивідуальних та колективних), за допомогою яких віруючі спілкуються з Абсолютом. Це молитви, заклинання, жертвопринесення, хресне знамення, поклони тощо.

Культова діяльність має символічний характер, бо ж ідеться про звернення людини до невидимого божественного світу. Культові дії мають бути канонічними – раз і назавжди установленими. Відступ від канону суворо засуджується, оскільки це призводить до спотворення віри. Сукупність приписів та правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалом.

Для здійснення релігійного культу потрібні відповідні засоби. Це, насамперед, культові споруди, які мають відповідну архітектуру та інтер'єр. Так, наприклад, християнські храми мають певний архітектурний стиль; для інтер'єру є характерним наявність ікон, мозаїки, скульптури. Для відправлення культу священики вбираються у відповідний одяг, використовують різні церковні предмети (чаші для причастя, кадило для обкурення, свічки тощо).

Культ є найважливішим показником міри розвиненості релігії – чим вона досконаліша, тим складнішим є культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за річними датами, днями тижня, а доба – за годинами.

Релігійні організації. Релігійно-культова практика здійснюється релігійними організаціями, в яких спільно відправляються релігійні обряди.

Сукупність організаційних елементів, їх взаємозв'язки, розподіл позицій та ролей, управлінські та виконавчі органи, механізм контролю є неоднаковими в різних релігіях, конфесіях тощо. Зокрема, християнство включає такі типи релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація.

Церква (грец. Kyriake – Божий дім) – суворо централізоване об'єднання віруючих, яке склалося на основі спільного віросповідання. Приналежність до церкви визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. Фактично відсутнє постійне та суворо контрольоване членство, послідовники церкви є анонімними. У багатьох церквах, крім мирян, наявне духовенство, що знаходить відображення в організаційній структурі, у суворій централізації управління. Існує традиційність управління. В православ'ї, наприклад, право апостольського наступництва. Позиції та ролі, ступені та градації упорядковані за ієрархічним та авторитарним принципами.

Секта (лат. sekta – вчення, напрям) – опозиційна течія стосовно тих або інших напрямів. Для неї характерна претензія на винятковість своєї доктрини, ідейних принципів, цінностей, установок. З цим пов'язані настрої богообраності, нерідко є наявною тенденція до ізоляціонізму. Різко виражене прагнення до духовного відродження, ознакою якого є суворе дотримання певного морального кодексу та ритуальних приписів. Інститут священства відсутній, лідерство вважають харизматичним (гр. – милість, дар), право на нього визнають за особою, яка має особливу здатність впливу на людей, що розцінюється як "милість Божа". Підкреслюється рівність усіх членів, проголошується принцип добровільності об'єднання. Історична доля сект неоднакова: одні з них через деякий час припиняють своє існування, інші поступово перетворюються в церкви або деномінації.

Деномінація (лат. denomination – перейменування) – релігійне об'єднання, що перебуває в стадії організаційного оформлення.

Цей термін використовується також як синонім слів "віросповідання", "конфесія", що означають приналежність до певної релігії. Деномінація є численним релігійним об'єднанням. Для неї є характерним фіксоване членство. Існують обрані керівні органи, але часто з'являються і харизмати – особи, які ніби-το мають особливий хист у розумінні та тлумаченні слова Божого, а також впливу на віруючого. За певних умов у деномінації може виникати тенденція до перетворення у церкву. Деномінаціями вважаються понад 200 релігійних організацій з центрами у США, здебільшого це різні напрямки протестантизму (баптисти, адвентисти, методисти).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >