< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Формування Святого письма

Прибічники іудаїзму, на відміну від християн, визнають лише ту частину Біблії, яка відома під назвою Старий Заповіт, іудейські богослови називають його – Танах. Це слово складене з початкових літер назв трьох розділів, що входять до складу Біблії: Тора (П'ятикнижжя), Невіїм (Пророки) та Кетувім (Писання). Біблійні тексти створювались упродовж сотень років (перші записи було зроблено у VIII ст. до н.е.) і з часом набули форми окремих 22 – 24 книг. Існують старозаповітні апокрифи (гр. – таємний, секретний), більша частина яких не збереглась, або збереглась в перекладі (переважно грецькою мовою). Представники різних християнських конфесій не одностайні у визначенні певних творів, як апокрифічних. Серед них найбільшою популярністю користувались "Третя книга Ездри", "Заповіт 12-и патріархів", яка утримує прямі вказівки на олюднення Бога в ТХристі, та інші книги. У Священних текстах викладено традицію іудейського віровчення.

Тору (з івриту – учення, концепція, закон) за легендою, Мойсею дав Бог, віра в якого є головним принципом іудаїзму. Вважається, що частина Тори була пророком записана (не написана!). Вона отримала назву Письмової Тори. Друга частина була передана ним своїм учням, а ті – своїм. Це передання називається Усною Торою.

Письмовою Торою називають п'ять книг, які і були записані Мойсеєм (П'ятикнижжя Мойсееве): Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону. Тут ідеться про створення світу, людини (людейАдама та Єви та вигнання їх з Едему), всесвітній потоп, єгипетське рабство та вихід з нього під проводом пророка Мойсея. На горі Синай Бог висловив свої вимоги єврейському народу стосовно договору. В їх число входить Десять заповідей (Декалог):

  • 1. Я, Господь, Бог твій, не будеш мати інших богів, крім мене.
  • 2. Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.
  • 3. Не взивай даремно імені Господа Бога твого.
  • 4. Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий – свято Господу Богу твоєму.
  • 5. Шануй отця свого і матір свою, – добре тобі буде і довго житимеш на землі.
  • 6. Не вбивай.
  • 7. Не чини перелюбу.
  • 8. Не кради.
  • 9. Не свідчи не правдиво на свого ближнього.
  • 10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

Загальна кількість заповідей – міцвот, що міститься у Торі 613. В ній також уримується виклад релігійного законодавства про свята, обряди, приписи стосовно харчування (закони кашрута). Згодом до Письмової Тори ввійшли Книги Пророків та Книги Писань.

Перші книги Пророків – Книги Ісуса Навіна, Суддів, Самуїла та Царств – є в основному літописами та історико-епічними творами, починаючи з часів поселення в Ханаані перших єврейських племен (XI ст. до н.е.) і до Вавилонського полону.

Останні книги Пророків – книги Ісайї, Єремії, Єзекиїля та інших – це збірки промов та проповідей відомих історичних особистостей в період IX – VI ст. до н.е. Ці пророки вважаються особливо значущими.

Книги Пророків містять повчання Пророків – людей, наділених благодаттю передавати людям божественне слово. Тут описуються події, що відбувалися після смерті Мойсея до повернення євреїв з Вавилонського полону (536 р. до н.е.). Пророки вказують на гріхи народу, з переконливістю говорять про майбутню долю єврейського народу, передрікають майбутній прихід Спасителя – Помазаника Божого – Месію.

Книги Писання являють собою зібрання поетичних творів, пісень, афоризмів, історичних і пророцьких текстів. Вони повідомляють про історію Ізраїльського царства, про будівництво царем Соломоном Храму, що став центром іудаїзму в його столиці Єрусалимі, про Вавилонський полон та зруйнування Храму.

Біблійний період становлення та розвитку релігійної системи іудаїзму закінчився до V ст. до н.е. Тоді ж було остаточно завершено склад Танаха – іудейського канону. Основна мета канонізації тексту та складу Біблії полягала в тому, щоб створити для народу релігійну, моральну та правову основу для його самобутнього існування. Творці Біблії підняли релігійно-моральний критерій на п'єдестал найвищого ідеалу. Провідниками цих ідей та борцями за їх виконання в біблійні часи були пророки. Пророцтво розвинулось та трансформувалось в політичну, соціальну та морально-етичну місію.

Важливу роль в біблійних творах відіграє поняття заповіту (берит) як догору між Богом та його народом. Таких заповітів кілька. Вони мають обґрунтування у вигляді божественно визначених подій. В іудаїзмі характерною особливістю заповіту є згода народу та його активна роль у виконанні договору з Богом. Учення про заповіт було запозичено і християнами. Саме вони назвали священні книги іудаїзму Старим Заповітом, який змінився Новим, про що і йдеться у Євангеліях. Приймаються священні тексти Старого Заповіту і мусульманами.

За ініціативи Птолемея II Філадельфа (285 – 246 pp. до н. е.) Біблія була перекладена грецькою мовою. За легендою 72 мудреці, що були запрошені Птолемеєм, упродовж 70 днів працювали над перекладом, кожен окремо. По закінченню роботи зроблені переклади порівняли. Виявилось, що вони цілком збігаються. В такий чудесний спосіб було підтверджено божественність перекладеного твору. Переклад отримав назву Септуагінта, тобто переклад Семидесяти. Він став здобутком тогочасного цивілізованого світу.

Крім письмової існує йусна Тора або Талмуд. Це кодекс релігійних, етичних та правових норм іудаїзму. У Талмуді викладено та обгрунтовано основні положення іудаїзму: віра в єдиного Бога, який створив світ і людину за образом і подобою своєю, в ангелів і демонів, у первісний гріх, у праведність, потойбічний світ, посмертну відплату, прихід Месії, майбутнє воскресіння мертвих. Талмуд – це свого роду юридичний коментар, присвячений детальному роз'ясненню, яким чином у різних ситуаціях виконувати 613 заповідей, що регулюють всі сторони єврейського життя. До його створення спричинилися наступні події.

Зруйнування Храму зумовило необхідність формування нового способу об'єднання прибічників іудаїзму. Стали виникати синагоги – будинки громадської молитви та вивчення Тори. В них не лише читали, а й коментували священні тексти. З'явились учителі – рабини, які користувались великою повагою. Вони стали відігравати провідну роль в житті єврейського народу упродовж багатьох століть. Окремі групи простих людей звертались до Бога безпосередньо – без священнослужителів та без жертвопринесення. Спільні молитви додали в іудаїзм дух демократизму. Нащадки Авраама залишились єдиним народом, навіть перебуваючи в різних країнах та різних соціально-історичних умовах.

В Ізраїлі жертвопринесення мають давню історію. Богу приносили в жертву від нового урожаю, нового приплоду худоби. З часом ці ритуали набували більш глибинного значення та ставали символічними. Поняття храму та жертвопринесення наповнилось особливим змістом. Пророки передбачали, що істинний культ буде полягати в дотримання загальних правил та піклуванні про справедливість.

Зі зруйнуванням Першого Храму, Пророки, які виконали вирішальну роль в захисті монотеїстичної релігії, відійшли на другий план. Все більшу роль стали відігравати священнослужителі. На основі Божественного Закону почала формуватись література повчального характеру з метою осягнення його істинного сенсу. Саме вона і взяла на себе освітні функції, що раніше належали інституту пророцтва.

До певного часу учення рабинів спиралось на єдиний писаний текст – Біблію. Але навколо них з'явилася уже значна усна традиція. З цією метою було організовано створення Вавилонського Талмуда (паралельно і Єрусалимського) – кодексу релігійних, етичних та правових норм середньовічного іудаїзму, який і було названо Усною Торою (Ученням). В епоху Другого храму життям народу управляли тлумачі закону – софери. їх наступниками стали виразники релігійної ідеології народних мас – фарисеї, а їх опонентами представники храмової аристократії саддукеї. В І ст. н.е. посилюються месіанські рухи, представники яких – ессеї – закликали до приходу Месії відійти від грішного світу.

Аналізуючи та систематизуючи Тору, законовчителі напрацьовували загальнообов'язкові правила громадського життя, які дали можливість єврейському народу, що перебував у розсіянні, зберегти свою духовність та самобутність. У II ст. з'явились письмові збірки мідрашів, написані на івриті і відомі під назвою Мішна (з івриту – повторення). Робота по її формуванню здійснювалась багатьма вченими – танаями (з арамейської ті, що вивчають). Головним укладачем цієї праці був Ієгуда га-Насі (135 – 217рр.), що проживав у Галілеї.

Але виникали нові проблеми релігійного та юридичного характеру, які потрібно було вирішувати, в ході чого відбувалось обговорення та коментування Мішни. Коментатори називались амораями (з івриту – тлумачі). Таким чином з'являється Гемара (з арамейської – учити, з'ясовувати). Крім Мішни та Гемари було багато іншого матеріалу. Все це і назвали Талмудом (з івриту – закінчене учення), який було завершено в V ст.

Законовчителі, аналізуючи Тору та Талмуд, шукали відповіді на питання, як жити у відповідності з ними в умовах перебування євреїв серед інших культур, традицій. Це зумовило появу Галахи (з івриту – ходити, йти) – спосіб навчити жити за нових обставин. Тобто процес творення іудейського релігійно-соціального вчення фактично не припиняється.

Таким, чином Талмуд – це осмислення не лише релігійних проблем. Це унікальна енциклопедія знань з історії, філософії, економіки, медицини тощо. Загальний обсяг його близько 20-ти томів. Більш стислий виклад Талмуда здійснив Рамбам (рабі Моше бен Маймон) (1135 – 1204рр.), відомий як Маймонід. Другий звід законів Талмуда, що має важливе практичне значення є Шулхан арух (Накритий стіл), який уклав Йосип Каро (XVI ст).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >