< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Сучасний іудаїзм

Доля розкидала євреїв по всьому світу. Єврейські громади існували в багатьох країнах, дуже різних за культурою. Найбільш загальна класифікація єврейських громад визначається територією, на якій вони виникали: аиікеназі (переважно Німеччина та інші європейські країни), сефарди (Іспанія), східні євреї (африканські та азійські громади).

З X ст. центром іудейської ученості стала мусульманська Іспанія. Найвідомішим представником її був уже згадуваний М. Маймонід. Він доводив, що іудаїзм, як релігія, не супеперечить поняттям розуму. Після вигнання євреїв з Іспанії християнською владою в XV – XVI ст., вони поселяються у Центральній та Східній Європі.

Поширюються містичні вчення, зокрема Каббала (традиція). Основна ідея: текст Тори таїть в собі більш глибинний зміст – езотеричний, окультний, який необхідно вивчити. Духовний рух пізнього Середньовіччя (каббала) отримав письмове вираження в Німеччині та Провансі (при цьому до первісних іудейських вчень було додано різні гностичні та неоплатонічні елементи), а також в Іспанії, де в XIII ст. Моше де Леоном була оприлюднена головна книга, написана арамейською мовою під назвою "Зогар" – Книга Сяяння. Її автор Шимон бен Йохай жив у II ст. в Ізраїлі, в часи імператора Адріана. Автор здійснює спроби зрозуміти таємничий сенс Тори.

Теоретики Каббали обгрунтовують принцип трансцендентності та іманентності Бога. Знайти звільнення в цьому світі можна через аскетизм та містику. Добрі вчинки благочестивих іудеїв можуть прискорити прихід месіанської ери, очікування якої є головною каббалістичною ідеєю, згідно з якою місія єврейської діаспори полягає в тому, щоб розповсюдити вчення Закону. Ця місія є процесом космічним, надісторичним, вона символізує все те, що відбувається в світобудові в результаті Божественних еманацій. Наслідком її має бути установлення Божественного світопорядку, що постраждав від духовної катастрофи, історичним відображенням якого є трагічна доля Ізраїлю.

У Східній Європі євреї з'явились ще в епоху еллінізму. Але основна маса переселяється переважно до Німеччини, а в часи Середньовіччя значною мірою – до Польщі, до якої, починаючи з XVI ст., входили і українські землі.

У XVIII ст. в Україні в умовах глибокої соціальної та національної кризи єврейства, значною мірою спричиненою національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького та рухом гайдамаччини, посилюються месіанські очікування. З'являються лжемесії Саббатай Цві та Яаков Франк. Виникає і новий релігійний феномен – хасидизм (євр. хасид – той, хто прославляє Бога). Засновником був Ізраїль бей Еліезер (1700 – 1760рр.), прозваний Баал Шем Тов (скорочено – Бешт), що означає "власник доброго імені". Виходець з бідної сім'ї, він, як знахар, багато подорожував Поділлям, Волинню, Галичиною. Прості люди, спілкуючись з ним, знаходили підтримку. Згодом він поселився в подільському містечку Меджибіж, куди сходились тисячі його прихильників. Продовжувачами його справи та вчення стали Дов Бер з містечка Межиріч, Леві Іцхак з Бердичева, Шнеу Залман з містечка Ляди та його син Шмуель Шнеєрсон з Любавич (Білорусь) та ін. Дуже швидко новий рух охопив більшу частину єврейського населення України, Білорусі, Бесарабії, Румунії та Угорщини.

Хасидизм не має чітко сформульованої догматики. Сутність цього релігійно-філософського вчення полягає в принципі своєрідного пантеїзму, який стверджує, що весь світ є виявом Божества. Вважається, що божественну сутність речей можна осягнути внутрішнім відчуттям. Стверджувалась думка, що злиття людини з Божеством є можливим завдяки піднесеній молитві. Будь-який вчинок вважався божественним, коли людина відчувала присутність Бога.

Особливого значення в хасидизмі набуло поняття духовного вождя – цадика (євр. праведник). Вважалось, що він є посередником між Богом і людьми. Своєрідною є етика хасидизму. Стверджується, що любов до Бога та до людей є тотожною. Люди всі рівноцінні, а грішник – це брат, що заблудився. Основними чеснотами хасиди визнають скромність, радість та полум'яний стан душі. Будь-яку справу потрібно робити з радістю. Культивуються веселі пісні, музика, танці. Склався навіть певний виконавчий стиль хасидських музикантів. Душевне горіння як постійне прагнення досягнути почуття особистого захвату при виконанні будь- якої справи – це справа Божа. Хасиди створили своєрідний фольклор, в основі якого є притча.

Після Другої світової війни центрами хасидизму стали Ізраїль та США. Виникає і інша школа, інтелектуального спрямування. Її засновник Шнеур Залман (Шнеєрсон) вважав, що божественний шлях пов'язаний з інтелектом. В своїй книзі "Танія" Залман описує різні властивості розуму, що пізнає вищий Дух, поняттями "хохма" (мудрість), "бина" (розум) і "даат" (знання). Перші літери цієї тріади дали назву ру ху ХАБАД.

Нині в іудаїзмі виокремлюються ортодоксальний та реформаційний напрями. Ортодоксальний іудаїзм оформився в першій половині XIX ст., коли в Європі під впливом прогресивних ідей XVIII ст. та Великої Французької революції розпочались процеси секуляризації життя євреїв Європи. Ідеологи ортодоксального іудаїзму, зокрема М.Софер, Самсон-Рафаель Гірш виступили проти всіх модернізаторських релігійно-політичних рухів в середовищі єврейства. Вважали, що громадянські права є не метою, а засобом виконання іудеями своєї духовної місії. В Німеччині в 1873 р. навіть було засновано рабинську семінарію, яка здійснювала підготовку ортодоксальних рабинів. В Палестині до створення Держави Ізраїль головним ідеологом був перший головний рабин іудейської громади країни Авраам Кук, який стверджував, що ідеали національного руху за своєю суттю є релігійними. З метою збереження релігійних традицій ортодоксальні євреї мають суворо дотримуватися заповідей – міцвот. Обов'язковим є щоденне вивчення Тори, узгодження особистого життя з її вимогами – дотримання шаббату (суботи), правил харчування тощо. Приділяється особливе значення освіті, в неабиякій пошані рабин як учитель та тлумач Тори.

Реформаційний іудаїзм виникає в Німеччині на поч. XIX ст. під впливом Гаскали – руху Просвітництва XVIII ст. Значний вплив на його формування виявив єврейський філософ Мойсей Мендельсон (Німеччина). Він прагнув змінити життя євреїв, які століттями перебували в тісних міських єврейських кварталах – гетто. Але головним ідеологом доктрини оновленого іудаїзму був його учень Д. Фрідлендер. Сутність учення полягала в тому, що велика кількість обрядів та ритуалів, що пропонує Талмуд, носить застарілий характер і не виявляє істинного духу релігії – то ж необхідно реформувати іудейський культ. Відбувається відмова від догматизму, зокрема від очікування Месії-спасителя. У подальшому ідеї реформізму розвивались і у 1842 р. на з'їзді у Франкфурті-на-Майні його учасниками було задекларовано основні ідеї доктрини реформізму: "Ми визнаємо за релігією Мойсея можливість безмежного розвитку; Талмуд не має для нас ніякого авторитету ні з догматичної, ні з практичної точки зору; Месії, який вернув би євреям Палестину, ми не чекаємо; ми не визнаємо ніякої іншої вітчизни, крім тієї, до якої ми належимо за народженням та за громадянством". Реформізм знайшов своїх послідовників і в інших країнах Європи і, особливо, США. Головним принципом було визнано біблійне положення про любов до ближнього як до самого себе. Допускаються змішані шлюби, є необов'язковим церковне розлучення, приналежність до єврейства визначається не лише по матері, але і по батьку. Але в інших країнах позиції реформізму є слабкішими.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >