< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Вселенські собори. Формування віровчення та культу

Наприкінці І – початку II ст. н.е. складались Євангелія, автори яких орієнтували християн на очікування кінця світу. Розробляється учення про безсмертя душі і потойбічне життя. Велике значення для формування християнського віровчення мали Послання апостола Павла, який проголошує рівність усіх людей перед Богом. Апостол Павло стверджував, що Христос помер за людські гріхи і воскрес на третій день – для виправдання нашого (Рим. 4:25). Людина, грішна від початку за своєю природою, спасається не через Закон, а через віру в Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння (Рим. 4:13 – 221; 5:1 – 2). Віруючі у Христа отримують доступ до благодаті – особливого стану перебування у містичному єднанні з Богом через Сина Його, Ісуса Христа (Рим. 5:1 – 11). Вірау воскресіння Христа з мертвих стала наріжним каменем християнської віри. На основі цього формулюється в Посланнях Павла останній догмат християнства про гріхопадіння Адама, спокуту та воскресіння Христа.

Християнський світ потребував організаційної консолідації та віро повчально-обрядової уніфікації. З цією метою, за ініціативи та участі візантійських імператорів, стали скликатися Вселенські собори, які мали широке представництво від усіх християнських помісних Церков. На цих соборах опрацьовувалася та ухвалювалася система віровчення і культу, формувалися канони, богослужбові правила. Собор стає найвищим органом управління Кафолічної (Вселенської) Церкви. З IV по VIII ст. відбувається сім Вселенських соборів, на яких здійснюється формування та затвердження основних положень (догматів) християнського віровчення та обрядів. Сутність догматів викладено у 12-ти пунктах "Символу віри", прийнятих на перших Вселенських соборах у 325 р. у м. Нікеї та у 381 р. у м. Константинополі (Нікеє-Константинопольський Символ Віри).

За "Символом віри" християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає в 3-х особах (іпостасях): Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Дух Святий. Догмат про Святу Трійцю подається у перших восьми пунктах Символу Віри. Бог-Отець розглядається як творець світу видимого (природа і людина) та невидомого (безтілесні істоти – ангели). Природу Ісуса Христа (Боголюдини) пояснює догмат про Боговтілення. Дух Святий сходить від Бога-Отця, а за догматом католицької церкви – і від Бога-Сина. Догмат про Святу Трійцю подається в перших восьми пунктах Символу віри. Догмат про Боговтілення пояснює природу Ісуса Христа, який, залишившись Богом, став людиною (народився від земної жінки – Діви Марії). Догмат про спокуту та викупну жертву І. Христа треба розуміти, як принесення ним себе в жертву Богу-Отцю за гріхи людей. Людство отримало шлях до спасіння від влади гріха. Догмати воскресіння та вознесіння проголошують майбутнє воскресіння людей з мертвих та потойбічну відплату.

Чотири останні пункти Символу віри зобов'язують вірити в "єдину. Святу. Соборну і Апостольську Церкву".

Тривалий час велися суперечки тринітарного (триєдність Бога) та христологічного (сутність природи І. Христа) характеру. Це була боротьба з єресями – вченнями, відмінними від офіційних догматів. Так. єгипетський проповідник та священик Арій наголошував на тому, що І. Христос за своїми божественними атрибутами стоїть нижче від Бога-Отця. який лише один є вічним і несотворенним. Тим самим відкидався основний християнський постулат – ідея Боголюдини. Послідовник Арія, єпископ Макарій, вчив, що Дух Святий не є Бог, а сотворения сила. На двох перших Соборах (IV ст.) ці тринітарні дискусії були подолані та утверджена ідея єдиносущності Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Христологічні сперечання розпочинаються з ІІІ-го собору у Ефесі (431 р.). Константинопольський єпископ Несторій учив, що Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Собор засудив це вчення і визнав Діву Марію Богородицею. IV (Халкідонський) собор 451 р. засудив вчення монофізитства, згідно з яким І. Христос має лише одну божественну природу, а не дві – божественну та людську, це викликало відокремлення від офіційної церкви т. зв. нехалкідонських церков. На початку VII ст. виникає вчення монофелітства, згідно з яким Христос, маючи дві природи, мав єдину волю. VI Вселенський собор (680 р.) засудив учення, ствердивши не лише подвійну природу, але й дві волі Боголюдини.

Іконоборчий рух (боротьба проти вшанування ікон) засудив VII Вселенський собор (787 р.), утвердивши вшанування ікон та хреста. Християнський культ, що був сформований на Вселенських соборах, повною мірою знаходить свій практичний вияв у Східному та, з певними особливостями, Західному християнстві, про що буде йтися в наступних темах.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >