< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Принцип свободи совісті в історії України та його сучасне законодавче забезпечення

Особливим був шлях становлення, утвердження та правового забезпечення принципу свободи совісті в Україні. Прийняття християнства в Київській Русі було історичною необхідністю, оскільки сформоване родоплемінним суспільством язичництво вже не відповідало соціальним та духовним запитам феодального ладу, який потребував, в першу чергу, централізації держави. Нова релігія проповідувала ідею богоданності влади, законослухняності. Християнство, прийняте від Візантії, успадкувало і ідею підлеглості церкви державній владі (принцип "візантинізму"). Давньоруська держава сприяла поширенню нової релігії та становленню церковної системи. У подальшому входження українських земель до двох різних державних утворень – Речі Посполитої та Російської імперії – визначило становище православної церкви. На теренах Речі Посполитої склалася ситуація, за якої православ'я, що втратило свою самостійність, спромоглося відновити її за допомогою військового керівництва Запорізької Січі, стосунки православної церкви з яким складалися за принципами звичаєвого права.

Православна церква України у складі Московської патріархії від 1458 р. і до початку XX ст. існувала як державна церква. До 1917 р. у Російській державі не було реального вияву свободи релігії, хоча "Звід законів Російської імперії" проголошував свободу віросповідань. В основу церковної політики царизму було покладено ідею православного конфесіоналізму. Православна церква була державною. До 1905 р. переміна релігійної належності розглядалася як кримінальний злочин. За радянської доби православна церква в Україні понад 70 років існувала на правах екзархату у складі Московської патріархії. Формально було проголошено Закон про свободу совісті, відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Після лютого 1917 р. Тимчасовим урядом було прийнято ряд постанов, декретів, які скасовували віросповідні обмеження. 23 січня 1918 р. було оприлюднено Декрет "Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства"; цим було створено правове поле для реалізації принципів свободи совісті. Церква була відокремлена від держави, а школа – від церкви.

Але принцип свободи совісті за умов тоталітарного режиму мав декларативний характер. На практиці ж свобода совісті обмежувалася. Законодавчі акти про культи 20-х років були дискримінаційним щодо релігійних організацій. За період 1918 – 1936 pp. значно скоротилась кількість культових приміщень порівняно з дореволюційним періодом. В СРСР від попередньої кількості їх лишилось 28,5 %, в Україні – 9%.

Зі здобуттям незалежності Україна, як суверенна європейська країна, за правову основу життєдіяльності визнала міжнародне законодавство, яке, декларуючи політичні, громадянські права та обов'язки людини та гарантуючи їх захист, тим самим створює правове поле функціонування принципу свободи совісті. В сфері прав людини основоположними міжнародними документами є наступні: "Загальна декларація прав людини" (1948 р.), "Міжнародний пакт про громадянські та політичні права" (ст. 18), "Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод" (ст. 9) тощо. Так, стаття 18 "Загальної декларації прав людини" проголошує: "Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, це право включає свободу міняти свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно в ученні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів".

В Україні сформувалося національне законодавство, що декларує принцип свободи совісті та гарантує його реалізацію. Так, основними законодавчими документами є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, Закон України, прийнятий Верховною Радою від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації" (з внесеними подальшими змінами), створив правові основи, необхідні для послідовної реалізації принципів свободи совісті в Україні. Свобода совісті включає в себе право вільно приймати релігію чи переконання, право їх змінювати та право діяти відповідно до своїх переконань. Свобода вибору релігії означає, що особа має можливість самостійно, без зовнішнього тиску, примусу чи погроз дискримінації чи репресій визначати своє ставлення до релігії взагалі та до конкретної релігії зокрема. Людина володіє правом мати атеїстичні переконання. Вона може ставитись до релігії індиферентно чи нейтрально і не бути послідовником тієї чи іншої релігії. Свобода зміни переконань передбачає, що особистість має право вільно змінювати свої релігійні чи нерелігійні переконання. Свобода діяти відповідно до своїх переконань гарантує особистості можливість втілювати на практиці норми та заповіді того вчення, якого вона притримується: об'єднуватися з однодумцями (єдиновірцями), створювати релігійні об'єднання чи інші форми об'єднань, сумісно відправляти релігійні культи, публічно проповідувати свої погляди з метою привабити нових прибічників, виявляти добродійницьку допомогу тим, хто її потребує.

Ці правові ідеї знайшли відображення в Конституції України, яка була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. В основу конституційних гарантій свободи совісті, свободи релігії покладено п'ять визначальних принципів:

  • 1. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Конституцією України (ст.24) гарантована рівність усім громадянам: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань..."
  • 2. Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ст. 35). Це один з основних принципів забезпечення свободи совісті в поліконфесійній державі. Це невтручання держави у справи церкви. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Але і релігійні інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб'єктом політичного життя.
  • 3. Відокремлення школи від церкви. Цей принцип стверджує світський характер освіти. Аналіз релігії здійснюється з наукових позицій.
  • 4. Рівність усіх релігійних організацій перед законом. Розділ другий Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" містить норми, що гарантують свободу церкви (релігійних організацій). Останні визначаються як добровільні організації віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, реалізації права на свободу віросповідання. Усі релігійні організації, незалежно від їх конфесійної належності, є рівними перед законом. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває прав юридичної особи. Закон містить норми, які забезпечують реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу, господарсько-фінансову діяльність.
  • 2. Наявність спеціальних законодавчих актів, які визначають механізм реалізації права на свободу совісті, свободу церкви. Ці законодавчі акти регулюють права власності релігійних організацій, їх добродійну й культурно-освітню діяльність, трудові відносини в релігійних організаціях та на їхніх підприємствах, можливості створення власних, а також використання державних засобів масової інформації, встановлюють певні пільги для релігійних об'єднань.

Переконливим підтвердженням реалізації права на свободу совісті є право на альтернативну (невійськову) службу, яке було задеклароване Постановою Верховної Ради України від 11 березня 1992 р. відповідно до Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" та в подальшому підкріплене ст. 35 Конституції України. Громадянам України ухвалено проходити альтернативну службу замість військової, якщо релігійні переконання не дозволяють їм брати до рук зброю. Ця умова унеможливлює перебування віруючих з відповідними переконаннями в системі правоохоронних органів та податкової служби. В Україні такі релігійні організації визначаються Кабінетом Міністрів і наводяться у спеціальному переліку. Термін альтернативної служби перевищує термін строкової служби удвічі.

Важливою умовою здійснення права на свободу совісті є контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Це одна з головних гарантій забезпечення всім громадянам, в тому числі і органам державної податкової служби та органам внутрішніх справ, права на свободу совісті.

Відповідно до ст. 29 Закону "Про державний контроль за дотриманням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації", такий контроль здійснюють місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети та інші державні органи, на які покладено обов'язки контролю за дотриманням чинного законодавства. Вищий нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів різного роду організаціями, політичними партіями, масовими рухами, особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокуратурами.

Завдання правоохоронних органів по дотриманню законодавства про свободу совісті та релігійні організації визначені Законом України "Про прокуратуру" (1991 р.), "Про міліцію" (1991 р.), "Про службу безпеки України" (1992 р.) та ін. Одним з головних завдань є гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав та свобод, законних інтересів, що надаються віруючим і релігійним організаціям законодавством про свободу совісті. В окремих випадках правоохоронні органи тимчасово, в межах чинного законодавства, мають право обмежити право на свободу совісті громадян, що провокують міжконфесійні конфлікти, суперечки між релігійними громадами, а також з метою запобігання злочину з боку релігійних фанатиків та екстремістів, виявлення й затримання їх в разі вчинення ними злочину (релігійний екстремізм).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >