< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Орфоепічна правильність мовлення

Важливим компонентом техніки мовлення є дотримання орфоепічної правильності мовлення.

Μ. І. Пентилюк виділяє такі фонетичні й орфоепічні норми та засоби милозвучності української мови. (Пентилюк Μ. І. Культура мови і стилістика. – К.:1994 – §§ 9, ЗО).

Із звуковою стороною мови пов'язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь – каменя (-ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Киіва); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возитивожу; коситикошу; летітилечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:

  • 1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеи~пови]], [жиеве], [виешневи]].
  • 2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [ зоузул'а], [лупух], [коужух].
  • 3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [н іж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [к'іхт'і], орф. вогко, легко, кігті.
  • 4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'в'ір], [комар], [л'ікар], [харк'іу], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м'яким: [р'аснй]], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].
  • 5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо:

[ніч], [ніж], [товариеш], [д'іучата], [ручка], [біжат'], [криєчат'].

  • 6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м'яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітліїц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шпрйц], [палац], [пайац], [бац], [клац].
  • 7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреи ло], [ходжу], [дзвін], [дзеркало], [кукуру дза].
  • 8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [ґ]: [ґанок], [ґн'їт], [ґудзиек], [ґе дз'], [дзиґа].
  • 9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту [де]нти, лі [те]ратура, ін [женер], [те]ма.
  • 10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних, у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [у] нескладотворче: [бйу], [дауно], [шоук], [в'іуторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [жди], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають в результаті чергування звуків [у]- [в], [і]- [й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесьвесь), учений – вчений, ітийти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >