< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Мультикультурофобія: ретельний розгляд

У попередньому розділі подано загальний огляд чотирьох класичних критичних відгуків на мультикультуралізм. У цьому розділі ці критичні відгуки буде критично оцінено. Я наведу аргументи на користь того, що тема мультикультурофобії об'єднана не просто своїм змістом, але й стилем аргументування і певними глибинними посилками.

Усі розглянуті у попередньому розділі чотири книги йдуть у своїй аргументації від причини, мультикультуралізму, до різноманітних згубних наслідків.

Цей розділ почнеться з розгляду гаданої причини, мультикультуралізму, як він розуміється у класичних працях. Потім ми розглянемо широкий підхід до причинно-наслідкового зв'язку, спільний для цих праць. Це приведе до критики спрощеної манери викладу теми мультикультурофобії, що може бути однією причиною його популярності. Нарешті, піддамо сумніву часте твердження критиків про те, що дискусія про мультикультуралізм замовчувалася і продовжує замовчуватися безжалісністю політкоректних людей.

Примітивна філософія мультикультурофобії

Почнімо із загадки. Бісундат заявляє, що Закон про мультикультуралізм "здається, грішить декількома неперевіреними посилками: що люди, які прибувають сюди звідусіль, бажають залишатися тими, чим були; що особи та способи дії, погляди на світ можуть бути законсервовані в часі" [12, 43].

Загадка така: оскільки в Законі нічого подібного не сказано, і позаяк сказане в Законі не здається сумісним з нібито наявними "неперевіреними посилками", що змусило Бісундата зробити таку заяву? Так само, що спонукало його стверджувати, що політика мультикультуралізму тягне за собою не просто право, а обов'язок "залишатися тим, чим ви були" [12, 23]?

Я вважаю, що Бісундат і багато інших критиків створили своє власне уявлення про політику мультикультуралізму на основі примітивної філософії. Аби зрозуміти думку, зважте на вислів, приписуваний Геракл ітові: "Не можна двічі увійти у ту саму річку". Чому? Тому що "ви потрапите вже в іншу воду" [цит. за 30, 55].

Тобто, вода міняється, і коли вона це робить, річка вже не та сама. Отже, примітивна філософія вважає, що коли будь-який аспект чого- небудь змінюється, річ стає дещо іншою. У застосуванні до мультикультуралізму примітивна філософія означає, що культура "зберігається" тільки, якщо вся вона цілком залишається незмінною. Будь-який уряд, що бажає "зберегти" культуру, повинен, в такім разі, хотіти зберегти всі без винятку звичаї, що називаються "культурними".

Хоча для розуміння мультикультуралізму критики постійно використовують як лінзу примітивну філософію, їхнє точне ставлення до нього різне. Деякі із класичних критиків та інші критики, про яких йтиметься далі, самі перебувають у лещатах примітивної філософії. Інші, як от Бісундат, приписують філософію самій політиці мультикультуралізму, вважаючи при цьому, що самі вони мають більш складне уявлення про культуру, недоступне для наївних прибічників мультикультуралізму. Так, Бісундат подає ідею, що "культура є життям ... у постійному розвитку", як щось, чого мультикультуралізм, зі своїм "спрощенням культури", не може збагнути [12, 81].

Покладання класиків на примітивну філософію очевидне, коли вони постійно вважають заяви про збереження культури рівносильними заявам про збереження всіх до одного аспектів культури: у мультикультуралізм! "неявно вираженою", вигукує Бісундат, "є думка про те, що все, що вважається культурним, священне" [12, 136].

Навпаки, будь-яке відкидання тієї чи іншої культурної норми використовується для того, аби показати, що ми, насправді, несерйозні в своєму мультикультуралізм!, що насправді ми не прагнемо зберегти множинність культур, ніби не можна зберегти що-небудь, не зберігаючи всіх без винятку його складових частин.

Примітивна філософія знаходить віддзеркалення у деяких великих "дилемах", що їх критики виявляють у самій ідеї мультикультуралізму. Ґвин, наприклад, запитує, "чи жіноче обрізання справді характерна культурна норма, якою вона є серед сомалійців та інших, тому що оскільки метою офіційного мультикультуралізму є "збереження" і "сприяння" цінностям і звичаям усіх багатокультурних груп, чому ця норма має заборонятися більше, ніж співання "О соле міо" чи танці горян" [42, 189].

Ґвин переходить до зауваження, що "еліта ніколи не думала про – ніколи не наважувалася дозволити собі навіть почати думати про – такі питання" [42, 189]. Це необережне твердження: ніде в книзі Ґвин не наводить жодного офіційного документу про мультикультуралізм. Незрозуміло, як він міг знати, не провівши ніякого дослідження, про що саме "еліта" думала, а про що ні. Бісундат також занепокоєний жіночим обрізанням. Він додає такий приклад як вибір статі потомства до його народження і зауважує: "Мультикультуралізм закінчується там, де починаються права людини і людська гідність" [42,139].

Окрім припущення, що "зберігати" культуру означає підтримання її незмінності в усіх її аспектах, критики приписують мультикультуралізмові спрощене уявлення про культури як про однорідні моноліти. Банер даси [3, 49] повторює звинувачення. Як Бісундат та інші класичні автори, вона не може навести доказів цього твердження. Бісундат твердить, що "визнати складність етнічної приналежності, усвідомити виняткові розбіжності в межах етнічних груп, означало б зробити мультикультуралізм і його тези безглуздими.

Особи, що складають групу, 'представники етнічної групи', які утворюють спільноту, часто є людьми надзвичайно різноманітного складу. Спільна етнічна приналежність не тягне за собою одностайності уявлення" [12, 107].

Отож, коли будь-яка норма, пов'язана з меншиною, забороняється, мультикультуралізм "закінчується". Коли ми визнаємо різноманітність в межах етнічної групи, мультикультуралізм робиться "безглуздим", тобто, "офіційний мультикультуралізм" Бісундата. Для багатьох пізніших критиків існує тільки такий "офіційний мультикультуралізм".

Але чи це об'єктивне уявлення? Чи це обґрунтоване зображення політики мультикультуралізму? Розглянемо спочатку твердження про те, що політика мультикультуралізму породжує "обов'язок" не мінятися [12, 23], що вона заманює у пастку канадців, які належать до меншин, "як у заливне" [42, 199].

Комісія з питань двомовності і двокультурності недвозначно заявила, що "окремі громадяни повинні бути вільні вибирати", хочуть вони інтеграції чи асиміляції [67, 5]. Вносячи питання політики мультикультуралізму до Палати громад, прем'єр-міністр Трюдо знов виклав свою точку зору: "Політика мультикультуралізму в межах двомовної структури є по суті свідомою підтримкою індивідуальної свободи вибору" [78-79].

Крім того, у Законі про мультикультуралізм від 1988 року зазначено, що мультикультуралізм "включає в себе "свободу всіх членів канадського суспільства зберігати, сприяти і спільно користуватися культурною спадщиною" [23, 3.1.а].

Але якщо припустити, що група хоче "зберегти" свою культуру, чи уявляє політика мультикультуралізму цю культуру як "законсервовану в часі"? Зазначимо спочатку, наскільки неохоче критики визнають сильний наголос політики мультикультуралізму на інтеграції.

Навпаки, регулярно читаєш про те, що програми мультикультуралізму "тяжіють до ізолювання та роз'єднання" [Ghitter, цит. у 7, 104], що вони фінансують новоприбульців для збереження їхніх старих звичаїв" і сприяння "роз'єднаності" [41, 86].

У первісній декларації про політику мультикультуралізму від 1971 року було сформульовано чотири головні завдання. Про перше йшлося у передмові:

1) "Уряд Канади підтримуватиме всі культури Канади".

Але зверніть увагу на інші три завдання:

  • 2) "Уряд допомагатиме членам усіх культурних груп у подоланні культурних бар'єрів на шляху до повноцінної участі у канадському суспільстві".
  • 3) "Уряд сприятиме творчим зустрічам і взаємному обмінові між усіма канадськими культурними групами в інтересах національної єдності".
  • 4) "Уряд продовжить допомагати іммігрантам в оволодінні принаймні однією державною мовою Канади, аби вони стали повноправними учасниками канадського суспільства" [39].

Намір політики був зрозумілий. Вона не була орієнтована на заохочення до формування етнічних анклавів: "Уряд дуже чітко дав зрозуміти, що не має наміру допомагати окремим групам відгороджуватися від решти суспільства" [39].

Для Трюдо це заохочування інтеграції було пов'язане зі свободою особистості: "свобода особистості наражалася б на перешкоди, якби її життя обмежувалося специфічним культурним осередком завдяки народженню чи мові. Тому дуже важливо, аби кожен канадець, незалежно від свого етнічного походження, отримав можливість вивчити принаймні одну з двох мов" [77-78].

Пригадайте розгляд нами у вступній частині різноманітних впливів на людей. "Повноцінна участь у канадському суспільстві"; "творчі зустрічі і взаємний обмін між усіма канадськими культурними групами"; оволодіння мовою – все це знайомить індивіда з новими ідеями та новими людьми. Зрозуміло, що інтеграція, передбачена політикою мультикультуралізму, повинна позначатися на способі життя людей. Чи були творці мультикультурализму так чи інакше не свідомими цього? Чи були вони наївними людьми, які виходили з того, що "етнічна культура" залізобетонна, непроникна? Жодних доказів цього не існує. Тут варто навести розлогу цитату із праць Комісії з питань двомовності і двокультурності:

Процес інтеграції йде обіруч із тим, що етнографи називають "акультурацією". Кожен, хто обрав Канаду своєю другою батьківщиною, засвоює новий життєвий устрій, особливий тип існування. Це явище виразно видно з досвіду іммігранта у сфері праці, у його суспільних зв'язках з іншими людьми, у школах, де діти набувають більшу частину своєї підготовки до життя, і в усіх його контактах з іншими громадянами і державними установами.

В установі і на підприємстві, у потягу і літаку, у суді та Парламенті можна бачити процес акультурації, попри перешкоди, що постають перед людиною у міру того, як вона знайомиться зі своїм новим оточенням, в якому вона піддається такій кількості впливів. Акультурація є процесом адаптації до середовища, в якому людина змушена жити у той час, як пристосовує свою поведінку до поведінки громади. Акультурація неминуча у багатоетнічній країні типу Канади, і самі два основні суспільства піддаються її впливові.

Інтеграція іммігрантів у життя країни за допомогою її інституцій є, безсумнівно, шляхом до їхньої самореалізації. Але цілком засвоївши канадський спосіб життя, поділяючи його переваги і вади, ті, хто за походженням не є ні французами, ні британцями, не мусять зрікатися своєї власної культури чи приховувати її. Може так статися, що попри їхню рішучість висловити бажання жиги цілком у такий спосіб, їхня культура може вступити в конфлікт зі звичаями суспільства, яке дало їм притулок. Однак канадське суспільство, відкрите й сучасне, має бути здатним інтегрувати однорідні елементи у гармонійну систему задля досягнення "єдності в розмаїтті" [66, 6].

Таким чином, для Комісії культурна адаптація неминуча. Але немає потреби "зрікатися або приховувати" свою власну культуру. Очевидно, що збереження своєї культури не прирівнюється до її консервації: комісія бачить широку проміжну зону між зреченням своєї культури і намаганням "жити цілком" у ній. І саме в цій проміжній зоні розвиватиметься мультикультуралізм.

З цитати також видно, що хоча мультикультуралізм сприяє і заохочує до інтеграції, комісія мала також на увазі обопільну зміну, що зробить можливою інтеграцію без забуття власної попередньої самобутності і самосвідомості. Наше "відкрите й сучасне" суспільство "має бути здатним інтегрувати однорідні елементи у гармонійну систему". Якщо воно на це не здатне, можна зробити висновок, що за великим рахунком ми, можливо, не настільки "відкриті й сучасні".

Так само політика мультикультуралізму ніколи не припускала, що культури монолітні. Комісія з питань двомовності і двокультурності заявила протилежне, згадавши "надзвичайну строкатість Канади. Строкатість, яка існує не лише між різними культурними групами, але й всередині багатьох з них" [66, 115]. Це не просто пишномовний вислів, а віддзеркалення тверезого розуміння перешкод, що постають перед будь-якою меншиною, яка намагається організувати всеосяжний культурний контекст: "У будь-якому диференційованому суспільстві існують розбіжності й конфлікти між поколіннями; в іммігрантській групі вони, як правило, наростають". Передання способу життя залежить від визнання усієї системи інституцій, а така система може винятково рідко бути перенесена незмінною на новий ґрунт" [66, 124].

Проте, можливо, що соціологічний реалізм, який характеризує аналіз Комісії з питань двомовності і двокультурності, якимсь чином був з часом вимитий з політики. Кеннет МакРобертс заперечив би проти використання мною доповіді Комісії з питань двомовності і двокультурності як основи для розуміння первісної політики мультикультуралізму, оскільки він розглядає політику Трюдо як "реакцію проти" рекомендацій Комісії з питань двомовності і двокультурності [61, 117].

Він доводить, що "ніколи комісія не пропонувала відмовитися від концепції двокультурності"; отже, "уряд Трюдо запроваджував свій мультикультуралізм без благословення Комісії" [61, 123]. Якщо не звертати уваги на застосування урядом ярлика "мультикультуралізм" до своєї політики, незрозуміло, що розрив між політикою і рекомендаціями Комісії настільки великий. Як Комісія, так і федеральна політика а) відкидають політику насильницької асиміляції і б) визнають потребу в інтеграції у канадське суспільство, сформоване по суті лінгвістичною двоїстістю. Важко знайти велику різницю між первісною програмною заявою уряду і думкою комісії про те, що "ніщо не має перешкоджати тим, чиє етнічне походження відмінне від французького або британського, зберігати відданість своїй первісній культурі після своєї інтеграції у канадське життя. Це слід заохочувати, оскільки суспільство в цілому може мати від цього тільки користь" [66, 12].

Якщо це так, то саме критикам належить надати які-небудь докази цього. Наш огляд підходу комісії показує, що наївність стосовно культури не є частиною "генетичного коду" канадської політики мультикультурализму. Тому не можна просто і бездоказово заявити, що мультикультуралізм сподівається законсервувати культури, які він вважає монолітними.

Перш ніж іти далі, можна звернути увагу на одне важливе питання: якщо політика мультикультуралізму хотіла сприяти інтеграції, навіщо тоді взагалі ці розмови про збереження культурної спадщини? Чи не був це безглуздий обхідний шлях, внаслідок якого політика систематично неправильно розуміється? Стратегія спиралася на просте розуміння психологічної суті: "Що безпечніше ми почуваємося в кожному окремому соціальному контексті, то вільніші ми вивчати свою самобутність за його межами" [39].

Ця передумова настільки важлива для політики, що спостерігачі назвали її "посилкою мультикультуралізму" [7, 184; 8, 10] Трюдо також сформулював посилку, представляючи політику у Палаті громад. Мультикультуралізм "має сприяти зламові дискримінаційних підходів і культурних ревнощів та заздрощів", заявив він і продовжив: "Національна єдність, якщо вона має що-небудь означати у глибоко особистому сенсі, повинна ґрунтуватися на впевненості у власній індивідуальній самобутності; із цього може вирости повага до самобутності інших і готовність поділяти ідеї, підходи й принципи. Рішуча й активна політика мультикультуралізму сприятиме створенню цієї відправної впевненості" [77]. Претензія проста: мультикультуралізм "сприятиме" створенню відправної впевненості.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >