< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Законсервований і монолітний мультикультуралізм

Можна стверджувати, що класичні критики тлумачать турботу мультикультуралізму про збереження культурної спадщини через призму примітивної філософії. Ця філософія нав'язана не просто культурі, а самій політиці, яка зображується монолітною і незмінною. На одному рівні автори таки визнають, що політика мультикультуралізму має різні напрямки, позаяк одного разу вони критикуватимуть зміни у шкільних програмах, а іншого – рівність у працевлаштуванні. І все ж вони часто пишуть так, ніби мультикультуралізм можна розглядати як моноліт, ніби всі його елементи гармонійно сприяють тим самим нечестивим цілям. У цій точці зору губиться те, що "офіційний мультикультуралізм" а) з часом розвивається і б) складається з широкого кола політичних заходів.

Еволюція політики мультикультуралізму

Одним виразним симптомом переконання в тому, що мультикультуралізм статичний, є рішення Бісундата перенести Закон про мультикультуралізм від 1988 року на 1971 рік [12, 39]. Я називаю це рішенням, а не помилкою з його боку. У статті, опублікованій попереднього року, Бісундат правильно вказує дату Закону про мультикультуралізм [12, 387]. Ця стаття сформувала основу для його книги, причому більшу частину її було повторено слово до слова.

Звісно, всі ми помиляємося: можливо, Бісундат просто забув дату закону між однією та іншою публікаціями. Але це неправдоподібно з іншої причини. У Передмові до другого видання своєї книги Бісундат скаржиться на різку критику на свою адресу прихильника мультикультуралізму Ендрю Кардозо після першої публікації Торгівлі ілюзіями [2, хіі]. Кардозо, насправді, уважно прочитав Бісундатову книгу і розкритикував її за недбале дослідження в ній. Основним проявом цієї проблеми для Кардозо було неправильне датування Бісундатом Закону про мультикультуралізм [12]. Якби неправильне датування Бісундатом закону було помилкою, можна було б очікувати від нього виправлення помилки, коли на неї звернули його увагу, особливо коли вона забезпечує провідного критика такими бойовитими засобами. Але неправильне датування повторюється і в другому виданні книги.

Отож, чому змінено дату закону? Маю підозру, що прагнення письменника-романіста до вправного викладу фактів взяло гору над обов'язком критика дотримуватися від імені громадськості точності у викладі фактів. У своїй книзі Бісундат формулює просту різницю між урядом, який "іде слідом за обрисами суспільства, що розвиваються", і "енергійним урядом", що має "заздалегідь визначений ідеологічний порядок денний" і "Платонів підхід" до державного управління" [12, 36]. Оскільки він хоче, аби мультикультуралізм був результатом цього "Платонового підходу", він просто переносить Закон про мультикультуралізм назад у роки Трюдо, заявляючи навіть, що закон "виявляє ознаки певного поспіху" [43].

Ця зміна датування приховує одностайне схвалення закону у розпал прем'єрства Малруні. Важливіше те, що вона затушовує зміщення акцентів між 1971 і 1988 роками. Abu-Laban і Gabriel [1] дає успішний аналіз еволюції політики мультикультуралізму. Вище ми згадували чотири завдання первісної політики 1971 року. Вступ до Закону про мультикультуралізм звучить дещо інакше, проголошуючи відданість уряду "політиці мультикультуралізму, покликаній зберегти і піднести багато- культурну спадщину канадців, працюючи над досягненням рівності усіх канадців в економічному, суспільному, культурному і політичному житті Канади" [23].

Тут можна спостерегти два зміщення акцентів.

По-перше, хоча первісна політика ставила в центр уваги культурні бар'єри на шляху до участі у житті суспільства, закон не містить жодного такого обмеження. Заходи в рамках політики мультикультуралізму мали б надалі зняти "будь-яку перешкоду до такої участі" (3.1.с). Це недвозначно говорить про те, що мультикультуралізм "є чимсь набагато більшим за культурну політику або політику культурної інтеграції", як зазначає урядовець Ґреґ Ґолд, що опікується питаннями мультикультуралізму і громадянства [37, 11].

По-друге, добро, яке зусилля уряду прагнуть "зберегти і побільшити", не є кожною окремою культурою, але "багатокультурною спадщиною канадців".

Єдина згадка у законі про збереження самої "культурної спадщини" "визнає свободу усіх членів канадського суспільства" займатися таким збереженням, але не покладає цю справу на уряд (3.1.а). Уряд, однак, прагнутиме "зберігати й розширювати вживання інших, ніж англійської та французької, мов, зміцнюючи статус і вживання державних мов Канади" (3.1.і).

У законі недвозначно сказано, що головна увага звернена не на культури як такі, а на стосунки між групами канадців. Як сталися ці зміщення акцентів? В офіційних документах і серед тих, хто докладно вивчав політику мультикультуралізму, існує спільний і узгоджений погляд на еволюцію політики.

У доповіді міністерства спадщини Канади кінця 1990-х про мультикультуралізм роз'яснюється, що "у 1971 році мультикультуралізм був націлений на побільшення почуття згуртованості, що його мають канадці, в першу чергу європейського походження" [75, 4]. Хоча первісна політика "не зачиняє дверей перед питаннями рівності", зауважує Ґолд, програми "зосередилися на проблемах спільнот у збереженні культур і на спільному використання культур" [37, 10].

Ця спрямованість зрозуміла, зважаючи на розуміння Комісією з питань двомовності і двокультурності канадської дійсності. Комісія працювала з переписом 1961 року, згідно з яким канадців нєєвропейського походження було 3,2 відсотка від усього населення Канади. Корінні канадці складали 37,5 відсотка від цієї групи, "азіати" – ще 22 відсотки. На той час "темношкірих" канадців було всього 6,25 відсотка від осіб нєєвропейського походження і тільки 0,2 відсотка канадського населення в цілому (Комісія з питань двомовності і двокультурності 1969, 32).

Хоча Том 4 доповіді Комісії з'явився лише 1969 року, із доказів, які містяться в самому документі, випливає, що працю над цією частиною її завдання було в основному завершено до 1967 року. Остаточне скасування урядом Пірсона "дискримінації за расовими або етнічними ознаками" в імміграційній політиці лише розглядалося на момент написання і не було офіційно оголошене (1969, 59). Тому Комісія мало думала про те, що саме ця зміна в політиці могла означати для питань, які розглядалися.

У той час для Комісії 88 відсотки канадців з "інших етнічних груп" були європейського походження. Крім того, Комісія не вважала, що ті, які належали до "інших етнічних груп", були економічно упослідженими: "Всупереч числу нещодавніх іммігрантів вони не складають нижчий шар в економіці, який можна було б вважати особливо вразливим перед технологічними змінами або економічними спадами, а розподілені по всіх рівнях зайнятості і доходів" [66, 37]. "Загалом", додає вона, "повоєнні іммігранти швидко знайшли собі ремесло, заняття і професію" [46].

Тому не дивно, що первісна політика була "Європоцентричною" і орієнтованою на культурні питання. Втім, як зазначено в огляді мультикультуралізму Бібліотеки парламенту, "помітне зростання потоку видимих іммігрантів, чиїми основними турботами були зайнятість, забезпечення житлом, освіта і боротьба з дискримінацією, вимагало зміни у політичному мисленні" [33, 5].

Не зміни в етнічному складі Канади диктували цю зміну: настрої канадців з "видимої більшості" також були чинником. У 1982 році міністр, відповідальний за мультикультуралізм, Джеймс Флемінґ, опублікував результати опитування, проведеного на замовлення уряду, які, схоже, свідчили про "істотну підтримку" мети "збереження Канади лише для білих" [110]. Попри висловлені сумніви щодо зрозумілості запитань в опитуванні [111], Флемінґ дійшов висновку, що приблизно одну десяту канадського населення становили "твердокам'яні фанатики", а багато інших були почасти расистами [112].

У доповіді Спеціального комітету парламенту з питань участі видимих меншин у канадському суспільстві під назвою "Рівність негайно!" рекомендовано "зміцнювати політику мультикультуралізму і приділяти більше уваги елементові міжрасових стосунків задля примирення нових реалій багаторасового суспільства Канади" [22, 55].

Так, зауважують Дьюїнґ і Леман, програма мультикультуралізму стала робити наголос на "міжкультурному порозумінні і досягненні соціальної та економічної інтеграції шляхом усунення дискримінаційних перешкод, інституціональних змін і позитивної дискримінації для зрівнювання можливостей" [33, 7]. Як наслідок, на 1993-4 рік, до публікації книги Бісундата, менше ТІ відсотків грошей, витрачених на субсидії та дотації в рамках програми мультикультуралізму, було асигновано на "культури й мови, що належать до історичної спадщини" [35, 66].

Втім, окрім зміни у фінансуванні була також зміна у практичному значенні різноманітних ініціатив у сфері політики. З поширенням 1985 року урядової програми позитивної дискримінації на видимі меншини [113] і подальшим ухваленням самого Закону про мультикультуралізм, федеральні "заходи" з мультикультуралізму поширилися з одного невеличкого відомства на уряд у цілому. Закон чітко дає зрозуміти, що мультикультуралізм стосується всіх урядових міністерств і відомств. Так, переважна частина щорічного звіту про застосування закону складається з огляду заходів, вжитих усім урядом.

У Звіті за 1997-8 рік, наприклад, зазначено, що:

  • • Відомство з проведення виборів випускає і розсилає інформацію багатьма мовами для заохочення канадських громадян зробити внесок у вибір своїх політичних представників;
  • • Чиновники Комісії з питань державної служби зустрічаються з "організаціями громад меншин для пояснення програм набору кадрів і порядку розгляду заяв та збирають відгуки і побажання";
  • • Оскільки "різноманітність є чинником згуртованості канадського суспільства", Міністерство статистики Канади працює над "попереднім комплексом заходів щодо соціальної згуртованості";

Корпорація Канади з іпотечного будівництва фінансує дослідження зв'язків між житловим будівництвом, мікрорайонами і соціальними структурами серед видимих іммігрантів у столичних Торонто і Монреалі" (Canadian Heritage 1999).. Додатковим чинником у розширенні впливу політики мультикультуралізму було набуття чинності Хартією прав і свобод, включно з розділом 27, який закликає "тлумачити Хартію у спосіб, сумісний зі збереженням і побільшенням багатокультурної спадщини Канади".

Хоча в політиці мультикультуралізму були додаткові поправки, розробка політики, що мали б визнати класики, мала місце до публікації їхніх праць.

Попри зміщення акценту у 1996 році існує загальна послідовність і наступність між завданнями політики, розробленими протягом 1980-х років, і тими, які проголошені сьогодні. Щорічний звіт про застосування Закону про мультикультуралізм за 2004-5 рік містить такі поточні пріоритети політики мультикультуралізму: "сприяння міжкультурному порозумінню", "боротьба з расизмом і дискримінацією", "участь у громадянському житті" і "краще віддзеркалення канадськими інституціями канадської етнокультурної різноманітності".

Я не можу знайти жодного такого визнання. Бісундат, наприклад, закінчує свою книгу "Торгівля ілюзіями" заявою про те, що видаткам на мультикультуралізм "можна було знайти набагато краще використання, ніж будівництво громадських будинків і соціальних об'єктів для специфічних, етнічно визначених груп. Основна частина коштів мала би бути асигнована, натомість, на боротьбу з расизмом.

З метою забезпечення порозуміння і суспільної інтеграції, прагнучи послабити расизм шляхом знайомлення канадців з іншими канадцями, уряд має зосередитися на фінансуванні шкільних або соціально- орієнтованих програм, що роблять дітей більш чуйними одне до одного, підкреслюючи не відмінності, які роз'єднують їх, а подібності, які їх об'єднують" [12, 223].

Навряд чи це було принципово новою пропозицією: комісія Спайсера вже рекомендувала 1991 року, щоб "фінансування за рахунок федерального уряду мультикультурної діяльності, іншої, ніж та, яка слугує орієнтації іммігрантів, послабленню расової дискримінації та сприянню рівності, має бути скасоване, а заощаджені державні кошти використані у цих сферах.

Головною метою мультикультуралізму має бути запрошення усіх канадців до більшості, що формується, – і таким чином заохочення справжньої поваги до різноманітності культур". Далі у доповіді Спайсера, однак, сказано: "За останні роки Міністерство мультикультуралізму насправді значно просунулося в цьому напрямку.

Основна частина його бюджету йде на те, аби допомогти новим канадцям і спільнотам меншин відігравати активну роль у канадському суспільстві, а також сприяти більш гармонійним міжрасовим стосункам і міжкультурному порозумінню. Але цей новий напрямок міністерства не був пояснений народові Канади, який вважає, що його діяльність сприяє чварам між канадцями і робить це за рахунок платників податків" [26, III.5]. Хоча він і давній супротивник політики мультикультуралізму, Спайсер був готовий визнати розрив між фактичною політикою та її сприйняттям громадянами. Жоден із чотирьох класиків не був готовий його в цьому наслідувати.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >