< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Спрямованість висвітлення

Час від часу я згадуватиму "позитивний" або "негативний" характер висвітлення у ЗМІ. Я класифікував матеріал у наближений спосіб, уявивши гіпотетичного читача, такого, що ні явно не підтримує, ні не налаштований проти мультикультуралізму, і запитавши: здатний матеріал створити у читача позитивне чи негативне враження про мультикультуралізм або про "багато культур ну дійсність", чи не здатний справити на нього вплив?

Тематичний аналіз

Почнемо з деяких тем, що з'являються у декількох ЗМІ, перед тим як проаналізувати специфічний характер висвітлення кожним виданням. Найчастіші позитивні асоціації слово "багатокультурний" має зі словами "пожвавлений" і "динамічний": "Найбільше місто Канади є завжди доволі пожвавленим, багато культурним місцем" [131], воно є "динамічним, багатокультурним містом, яке має найкращі театри, фільми, спорт та історію" [245].

Є також часті схвальні відгуки про багатокультурне мистецтво, кухню, комедії і культурно-масові заходи. Багатокультурна дійсність часто подається як виробничий і туристичний актив: як "важливий діловий центр і багатокультурна мозаїка", Монреаль являє собою природне "перехрестя для іноземних туристів" [151.].

Вважається, що "багатокультурне населення" району Йорк у Торонто дає йому можливість "виробляти харчові делікатеси" [127]. Вживання у ЗМІ таких словосполучень як "багатокультурне населення" є двозначним. Воно може означати все населення, що є багатокультурним, тобто, містить цілу низку етнічних груп. Але часто воно означає лише підмножину населення. Так, стаття у Глоуб енд Мейл зауважує, що консерватор від провінції Онтаріо Майк Гарріс значно впливає "на групи, які традиційно не вважають себе консерваторами. Вони включають родини членів профспілок, багатокультурну спільноту і робітниць" [128]. В цьому випадку слово "багатокультурний" стало синонімом нині дискредитованих "представників етнічних груп" і означає тих, що не належать до титульних націй.

З іншого боку, чисто формальна підтримка мультикультуралізму є предметом занепокоєння. Ґлоуб нарікає на "кіновиробництво в дусі позитивної дискримінації" [122] і зауважує, що учасники нового телевізійного шоу "ретельно підібрані відповідно до офіційних керівних настанов щодо багатокультурної та статевої спрямованості, яких мають дотримуватися всі шоу КМК" [120].

Книжку піддають різкій критиці за те, що вона написана, "аби зробити приємність бюрократам із шкільних бібліотек і організацій, що забезпечують догляд за дітьми" [120]. Цинічне політичне ставлення до багатокультурних речей також засуджується. Після відставки члена кабінету міністрів провінції Британська Колумбія Моу Сигота, наприклад, оглядач Ванкувер Сан зауважує, що "на цілковито корисливій основі він також підтримував важливі зв'язки з багато культурною спільнотою" [239].

ЗМІ, що тут розглядаються, часто визнають багатокультурну дійсність чимсь нормативним, відправною точкою для оцінки інших явищ. Різноманітні статті, особливо у Ванкувер Сан, вказують на те, що багатокультурний характер Канади зробив віджилими і немодними всі балачки про "дві нації-засновниці" [256], "угоди на пільгових умовах для Квебеку" [257] та нашу "розорливу федеральну програму двомовності" [251].

Це нормативне посилання на багатокультурну дійсність є достатньо гнучким методом для його застосування у діаметрально протилежних напрямках. Багато хто стверджує, наприклад, що програми з рівності у працевлаштуванні являють собою важливий засіб пристосування інституцій до нашої багатокультурної різноманітності. Але оглядач Глоуб доводить, що такі програми є "образливими для давніших груп іммігрантів" [130].

Таким самим чином багатокультурна дійсність згадується як для протидії, так і для підтримки викладання креаціонізму у державному шкільному окрузі Британської Колумбії. Критик запитує: "Чому у плюралістичному, багатокультурному суспільстві в державній середній школі повинне мати першість християнське вчення 18-го сторіччя стосовно давності світу?" [238]. Голова відділу середньої освіти відповідає, що "відділ просто намагається рахуватися з місцевою громадою, яка значною мірою багатокультурна і включає велику євангелічну християнську спільноту" [132].

Ну а як з висвітленням мультикультуралізму, на відміну від багато- культурної дійсності? За винятком Ванкувер Сан, висвітлення в ЗМІ, досліджене у рамках цього розділу, є загалом негативне. Ми зустрічаємо той самий парадокс, що бачили у Бісундата: фактично існуючі багатокультурні заходи подаються як незначні й банальні, проте сам мультикультуралізм характеризується як дуже небезпечний. Про незначність мультикультуралізму заявляють з різних точок зору.

З одного боку, у нас є зображення мультикультуралізму як заходу з піснями й танцями: "вся Оттава показала своє найбільш щасливе й безтурботне обличчя, аби привітати [генерал-губернатора Ромео] ЛеБлана у день його офіційного призначення на посаду. Виконавці народних танців, найбезпечнішої форми мультикультуралізму, кружляли, взявшись за руки, у вестибюлі Сенату" [123].

Дещо інший критичний відгук вважає, що справжній мультикультуралізм, пов'язаний з рівністю й інтеграцією, є яким завгодно крім незначного, але ми його не застосовуємо. У редакційній статті у Ванкувер Сан, наприклад, зауважується, що "наслідки катастрофи з літаком компанії Ейр Індія є кращим випробовуванням для канадського мультикультуралізму, ніж усі державні програми разом узяті ... Канадці не впоралися. Ми не пройшли випробовування на порядність і почуття єдності". Доказом цього провалу є те, що "ми так і не відсахнулися, не відчули огиди й відрази, чого вимагав цей жахливий злочин. Ми так і не назвали це звірство злочином проти 'нас'. Чомусь завжди щось мало стосунок до 'них'. Погано, звісно, але погано для них" [243].

Якщо мультикультуралізм не звинувачують у незначності, то про його небезпеки говорять регулярно. Головною з них є наявність в ньому приводів для чвар: "Федеральні уряди роками привчали нас до того, що особливе догоджання доступним для ідентифікації етнічним групам дає голоси на виборах. Вони робили це за допомогою 'мультикультуралізму', пишаючись речами, які нас розділяють, а не тим, що ми поділяємо" [261]. Для Ле Девуар мультикультуралізм тягне за собою балканізацію [150], 'неотрайбалізм' і навіть 'повернення до варварства' [157]. Ґлоуб згадує у цьому зв'язку Ґвина, твердячи, що культурні стіни, що їх ми звели, залишили нам "множинний монокультуралізм" [138].

Ґвин спадає також на думку у зв'язку з іншим періодичним нарікання на те, що мультикультуралізм призводить до втрати або маргіналізації "старої" Канади: "Десь у 1960-х роках британська Канада, разом із своїми ознаками, символами і, найголовніше, своїми звичаями і моральними уявленнями, припинила своє існування, її замінила аморфна, в основі своїй антинаціоналістична, грішна, багатокультурна Канада" [255]. "Правлячі політичні кола Канади зреклися християнських і європейських підвалин країни" [85]. "Величезна пропагандистська машина" мультикультуралізму, гнівається один критик, розглядає англійську Канаду як "однорідну брилу, якій бракує етнічних зв'язків і культурних традицій, і яка має ті гадані вади, що не є ні тубільною, ні етнічною" [129].

Часто згадуються два аспекти цього поступового руйнування старої Канади. Одним є уявне зазіхання на Різдво. Директори шкіл "уникають сварки через щорічний різдвяний концерт, проводячи свої концерти навесні", – певний знак, що "ми стаємо суспільством, де множинна культура означає відсутність загальнонародної культури" [128].

А Альберта Ріпорт попереджає, що "намагання завадити більшості повною мірою відзначати головні релігійні свята, які сповнюють і одухотворяють її життя і сприяють її єднанню, може породити лише ворожість до меншин, які підозрюються у відповідальності за це" [82].

Другий аспект зникнення старої Канади стосується нашого почуття історії. У розлогій статті в Ґлоуб енд Мейл ставиться запитання: "Чи я один вважаю, що бути уродженцем Канади означає завжди вибачатися? ... Коли ми зможемо припинити вибачатися за свої традиції та почуття історичної гордості?" [133]. Випереджуючи нарікання Ґранатстайна, Альберта Ріпорт розвінчує програму середньої школи щодо другої світової війни як "феміністське й багатокультурне повчання" [88].

Хвилювання класичних критиків щодо гаданого браку "меж" у мультикультуралізму і його релятивізму, повторюються і в ЗМІ, що нами розглядаються. "Усі можуть робити, що хочуть, поки видають себе за частину національної меншини", заявляє автор Ле Девуар [143].

Якщо ми збираємось перетворити різдвяні концерти у школах на багатоконфесіональні заходи, запитує Альберта Ріпорт, "чому б також не використовувати 'культурно ваговитий', хоча й зниклий, ацтекський ритуал людського жертвоприношення? Позаяк наші державні середні школи так прагнуть показати, що кожна релігія не згірша за іншу, навіщо ставитися із зневагою до ритуального вбивства?" [82].

Нарешті, жоден розлогий перелік нападок на мультикультуралізм не був би повним без згадки про нечистого духа, яким є політична коректність. "Захисники мультикультуралізму", попереджає Альберта Ріпорт, "використовують свою нині значну владу з безжалісністю, тавруючи як 'зло' кожного, хто чинить опір" [86]. Якщо статті на цю тему є "менш ніж повчаннями й настановами на славу мультикультуралізму", скаржиться оглядач Ванкувер Сан, тоді прийнято вважати, що "їхні наміри повинні бути расистськими" [253].

Одне питання, яке набиратиме перебільшених і загрозливих розмірів у наступному десятиріччі, нечасто з'являється у наших ЗМІ 1995 року: безпека. У парі статей згадується серйозний напад у 1985 році на політика з Британської Колумбії Удджала Досанджга після критики ним насильства у сикхському русі за незалежність [136; 246]. А Альберта Ріпорт скаржиться, що в'єтнамська спільнота Калгарі не в змозі контролювати своїх "молодих бандитів" [83]. Як ми побачимо далі, така зневага до питань безпеки різко відрізняється від висвітлення у ЗМІ 2006 року.

Дослідивши різні спільні теми у наших ЗМІ, ми можемо тепер звернути увагу на деякі з їхніх особливих акцентів.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >