< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Мартін Коллакотт і терористична загроза

Мартін Коллакотт був послом Канади у різних країнах, у тому числі в Камбоджі та Сирії. Як і Деніел Стоффман, Коллакотт є давнім критиком імміграційної політики. У 1999 році він доводив, що "за два останні десятиріччя економічний внесок іммігрантів постійно зменшувався" [цит. у 199]. Виступаючи у парламентському комітеті навесні 2001 року, Коллакотт додав до картини екологічні витрати (Палата громад, постійний комітет з громадянства та імміграції, 30 квітня 2001 р.). Після 11 вересня, звісно, проблеми імміграції можна було ув'язувати з питаннями безпеки.

На початку 2006 року правий за поглядами Інститут Фрезера опублікував брошуру Коллакотта "Недостатня реакція Канади на тероризм". Хоча ця книга не така грубезна як праці інших авторів, які ми розглянули, її вплив був посилений публікацією у Нешнл Поуст трьох розлогих витягів у супроводі редакційної статті, що рекламувала політичну програму Коллакотта. Зараз я зосереджу свою увагу на тих елементах аналізу Коллакотта, які безпосередньо торкаються мультикультуралізму.

Коллкотт вважає, що "в останні роки більше уваги приділялося правам новоприбульців, ніж їхнім обов'язкам перед Канадою. Цілком імовірно, що це було додатковим чинником у заохоченні декого з них ставитися до цієї країни як до зручної і багатої бази, звідки можна вступати в своїм улюблені конфлікти за кордоном або організовувати їхню підтримку" [29, 63). Це твердження повторює один із найсумнівніших аспектів теми мультикультурофобії. Ми починаємо з типового заспіву "багато років тому": упродовж "останніх років", у якийсь невстановлений момент, стався якийсь зсув між правами та обов'язками. Ніяких чітких ознак цього зсуву не наведено, але він, "цілком імовірно", мав кепські наслідки.

У відповідь на цей уявний стан справ Коллакотт пропонує: "коли ті, кому надано статусу постійного проживання, доходять до стадії подання заяви про прийняття у громадянство, вони повинні присягнутися, що не тільки цілком віддані канадським цінностям і будуть цілком вірними й лояльними Канаді, але й що їхні дії в майбутньому відповідатимуть цим зобов'язанням" [29, 63]. Якщо іммігрантам важко сприйняти наші "принципи й цінності", додає Коллакотт, "вони взагалі не повинні сюди приїжджати" [29, 63].

Виникає очевидна складність: про відданість яким саме "принципам і цінностям" від іммігрантів вимагається заявити? Коллакотт визнає складність, проте твердить, що "більшість канадців приєдналися б до думки, що існує якийсь набір спільних цінностей, традиція і світогляд, які визначають нас як націю" [29, 68]. Але про елементи, з яких, на його думку, складається цей "набір", Коллакотт – ні пари з вуст. Так само не бажає він підказати спосіб, за допомогою якого ми могли б чітко домовитись про наші основні "принципи й цінності". Натомість схоже, що від іммігрантів вимагається заявити про відданість нашим основним цінностям, не знаючи від початку, чим саме є ці цінністі.

Це істотні заперечення. Противники мультикультуралізму постійно урочисто заявляють про важливість і значення спільних цінностей і необхідність того, щоб усі громадяни сприймали їх. Але коли настає час визначати ці цінності і вносити пропозицію щодо поширення цих цінностей у суспільстві, вони, як правило, замовкають. А коли хто-небудь приймає цей виклик, як це зробили мешканці Ерувіля у Квебеку на початку 2007 року, труднощі у пошуку спільних цінностей стають надто очевидними. Я повернуся до цієї проблеми у третій частині.

Однак для Коллакотта основною перешкодою у нав'язуванні наших (поки що невідомих) цінностей всім іммігрантам є, звичайно, "політика офіційного мультикультуралізму" [29, 65]. Як і у випадку з класичними авторами, Коллакотт готовий висувати вимоги до цієї "офіційної" політики, не посилаючись хоча б на одну урядову заяву щодо мультикультуралізму.

Натомість він заявляє, що "характер, а також вади офіційної мультикультурної політики достатньо описані низкою добре відомих канадських авторів. Визначними серед них є Ричард Ґвин зі своєю книгою 'Незносна легкість бути канадцем', Ніл Бісундат з 'Культом мультикультуралізму: Торгівля ілюзіями', Джек Ґранатстайн з 'Хто вбив канадську історію?' і Деніел Стоффман з 'Хто завдає удару?'" [29, 65].

Якщо залишити осторонь перекручення ним назв книг Бісундата і Ґвина, то Коллакотт не тільки розкриває свої джерела: він заявляє, що першоджерела "достатньо описують" офіційну політику. Коли це так, не потрібне ніяке первісне дослідження. Тому і не дивно чути, як Коллакотт заявляє, що офіційний мультикультуралізм "у багатьох відношеннях активно заохочує новоприбульців зберігати національну ідентичність, що її вони мали до прибуття до Канади, і вважати себе передусім членами своїх окремих етнічних спільнот" [29, 65]. Не наведено жодних доказів цього активного заохочування, і Коллакотт, можливо, точний, виходячи з того, що його цільова аудиторія нічого подібного не вимагає.

Тому цілком закономірно, що у низці питань Коллакотт повторює класичних авторів. Є скарга на те, що критика мультикультуралізму призводить до звинувачень у расизмі [29, 67], нарікання на те, що мультикультуралізм винний у подвійній лояльності, і апокаліптичне попередження, що ми прямуємо до "втрати національної єдності та можливого розпаду нації" [29, 67].

Подібно до Стоффмана Коллакотг віддзеркалює настрої, що склалися після 11 вересня, зосереджуючи увагу, зокрема, на канадських мусульманах. Канада повинна розслідувати, чи "екстремісти не проникають до мечетей і не намагаються вербувати там потенційних терористів" [29, 71].

Коллакотг занепокоєний ступенем Саудівського впливу серед ісламської спільноти. Він наводить думку Мартіна Раднера про те, що саудівці фінансували і фінансують "учителів, духовних осіб і матеріали, що вселили у мечеті, школи, публікації та інші комунальні установи й заклади екстремістський та войовничий світогляд, характерний для ваггабітського віровчення" [29, 72]. Коллакотг таки визнає, що "ісламські терористи ... та їхні прихильники становлять лише незначну меншість серед мусульман у Канаді" [29, 69], і підкреслює необхідність "наводити мости" з їхньою спільнотою [29, 72].

Втім, він також присвячує чимало статей критиці одного з існуючих мостів, Канадської ради з американо-ісламських відносин (СAIR-CAN). У цьому випадку його метод простий: будь-яке суб'єктивне чи безпідставне твердження з будь-якого джерела заслуговує на включення до його брошури, хоча відповіді організації на ці твердження не згадуються.

Висновок

У двох працях, розглянутих у цьому розділі, ми подибуємо однозначне визнання впливу класичних текстів і різноманітні конкретні ознаки цього впливу. Ми не знаходимо у цих двох працях жодного твердження про мультикультуралізм, яке суперечить класикам, ні жодного використання офіційних документів на цю тему. "Офіційний мультикультуралізм" залишається підставним супротивником, створеним класиками у середині 1990-х років. Чи змінило світ 11 вересня? Якщо так, тоді... все нове це добре забуте старе.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >