< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Загальнотеоретичні засади побудови системи адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

Поняття та сутність адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

Сучасний етап світового розвитку характеризується зростаючими тенденціями до визнання людини найвищою соціальною цінністю та створення надійних правових механізмів забезпечення реалізації основних її прав та інтересів. У цьому напрямі основними завданнями української держави щодо здійснення соціально-економічних, політичних та інших перетворень у апараті влади мають пріоритетну спрямованість на досягнення стану всебічної гарантованості прав кожної окремої людини, об'єднання суспільства загалом та зміцнення його потенціалу. Практично в усіх сферах діяльності держави на перший план виходить забезпечення дієвості громадського контролю за функціонуванням діяльністю органів влади та їх посадових осіб, що має сприяти більш широкому залученню громадян до участі в управлінні державними справами, підвищення його ефективності, тобто своєчасному виявленню й подоланню наявних проблем. Орієнтири в діяльності держави та посадових осіб щодо взаємодії й взаємин із громадянами визначені положеннями ст. З Конституції України, відповідно до якої людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю[1].

Забезпечення прав окремої людини і суспільства в цілому гарантує система законодавства країни. В енциклопедичній літературі поняття "система" трактується як структура, що становить єдність закономірно розміщених і функціонуючих частин; порядок зумовлених правильним розміщенням частин у певному зв'язку; класифікація, групування[2]. З наведених визначень для нашого дослідження визначальним є, те, що система – певний поділ цілого, структурований в певному порядку.

Система законодавства – це упорядкована за різними об'єктивними критеріями, зумовлена потребами правового регулювання, життєдіяльності суспільства певна множина нормативних атів, що формується для найбільш ефективного використання правових норм[3]. На думку Π. М. Рабіновича, система права – зумовлена інтересами держави та потребами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих нормативно- правових актів (та інших письмових нормативно-правових джерел), яка виражається в їх єдності й погодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства[4]. Ю. П. Битяк і О. В. Константий вважають, що система права зумовлює систему законодавства, і навпаки. У цілому вони співвідносяться як філософські категорії змісту та форми[5]. Отже, система адміністративно-правового законодавства – це сукупність усіх чинних впорядкованих нормативно- правових актів.

До системи юридичних гарантій належать конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові та інші. Адміністративно-правові гарантії права на звернення громадян до ОВС України є частиною системи юридичних гарантій.

Під загальним засадами системи адміністративно-правових гарантій права на звернення громадян до ОВС України слід розуміти, що це зумовлена потребами правового регулювання структура, яка становить єдність закономірно розміщених частин у сфері юридично зафіксованого права громадян на звернення до ОВС України. Звісно, що будь-яка система носить умовний характер, але дослідження її частин дає можливість краще розібратися в правовому регулюванні та запропонувати конструктивні рішення вдосконалення чинного законодавства з питань права звернення громадян до ОВС України.

З ухваленням Конституції України 1996 року нового імпульсу набула розбудова демократичної, соціальної, правової держави, головним завданням і змістом діяльності якої є утвердження, забезпечення й захист прав та свобод людини і громадянина. Стаття 40 Основного Закону закріпила положення про те, що "Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк"[1]. Держава взяла на себе важливий обов'язок стосовно створення надійних механізмів захисту цього права та його практичної реалізації.

Встановлення й наповнення змістом адміністративно-правових гарантій реалізації громадянами права на звернення до органів державної виконавчої влади є і надалі залишатиметься однією з найбільш актуальних проблем у теорії і в практичній діяльності органів публічної адміністрації. Тому цілком закономірним можна визнати той факт, що питання про сутність та юридичний зміст гарантій прав і свобод людини, система адміністративно- правових гарантій, механізми реалізації громадянами права на звернення до органів держави та забезпечення законності у цій сфері постійно перебувають у центрі уваги широкого кола фахівців.

Проблема гарантування поняття "інститут гарантій права на звернення громадянами до ОВС" є досить актуальною в теорії та практиці державного будівництва України. Зокрема, стосовно правової природи гарантій права на звернення громадян до ОВС України серед учених немає єдиної точки зору.

Через свою неоднозначність та багатогранність проблема практичної реалізації та гарантування права громадян на звернення завжди викликала гостру наукову й практичну полеміку. Цій темі у своїх дослідженнях приділяли увагу ряд провідних українських і зарубіжних вчених, праці яких визнано фундаментальними з погляду науки адміністративного права.

Проте аналіз висновків різних авторів з досліджуваного питання дає змогу констатувати, що позиції вчених у деяких питаннях суттєво відрізняються, тому єдиного підходу до визначення сутності і змісту юридичних гарантій, які діють у царині адміністративного процесуального права під час здійснення суб'єктами виконавчої влади проваджень за зверненнями громадян, напрацювати наразі не вдалося.

У правовій науці поняття "гарантії" розглядається у двох значеннях – широкому і вузькому. У широкому розумінні "гарантії" – це сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на реалізацію прав і свобод громадян, на усунення можливих причин та перешкод їх неповного або неналежного здійснення і захист прав від порушень. Фактори доволі різноманітні, але стосовно процесу реалізації прав і свобод вони виступають як умови, засоби, способи, прийоми та методи. У вузькому розумінні – це частина факторів, направлених на захист прав і свобод людини та громадянина (конкретні шляхи реалізації прав і свобод та захист від порушень).

Виокремлення в системі гарантій умов та засобів має і теоретичну, і практичну значимість. У теоретичному плані воно дає можливість глибше й детальніше розглянути механізм охорони, забезпечення і захисту прав, свобод та здійснення обов'язків. У практичному – указане розділення є корисним, оскільки гарантує пошук конкретних шляхів підвищення ефективності їх реалізації.

Термін "гарантія" походить від французького слова garantie і перекладається як "забезпечення" та означає передбачене законом або договором забезпечення зобов'язання щодо повного виконання договору належним чином[7].

У проаналізованих нами різного роду словниках та довідниках зазначено, що гарантії, по-перше, переважно належать до державних заходів, які беруть на себе відповідальність за функціонування суспільних відносин та створених органів, по-друге, забезпечення надійного функціонування державних інституцій, по-третє, за дачу обіцянки (поруки) у виконанні прийнятих нормативно-правових актів у сфері державного управління.

Об'єднавши наведені роздуми, можна зробити висновок, що поняття "гарантія" має невід'ємні властивості: по-перше, гарантія захищає, по-друге, – забезпечує та реалізує, як перше, так і друге має бути результатом сильної діяльності і впливової державної влади. На сьогодні гарантування права на звернення громадянами до ОВС України відбувається на конституційному, законодавчому, підзаконному, міжнародно-правовому та локальному рівнях.

Під юридичними гарантіями розуміють законодавчо закріплені засоби охорони прав та свобод громадян, способи їх реалізації, а також засоби охорони правопорядку, інтересів суспільства та держави[7].

Однією з умов побудови правової держави, гарантування верховенства права, законності та дотримання прав і свобод громадян є виконання юридичних гарантій в усіх галузях суспільного життя. У практичному житті реалізація гарантій права громадян на звернення до ОВС України забезпечується важливою категорією спеціальних гарантій.

Але попри достатню регламентацію прав людини і громадянина суперечки між людиною та державою, державою та суспільством і державними інституціями через порушення прав та свобод громадян все ж виникають. Свідченням цього є численні судові позови. Так, за визначенням В. Ф. Погорілка та Μ. І. Сірого, юридичні гарантії – це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод[9]. Врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки – це так звані правові відносини, які на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою.

Питання юридичних гарантій активно досліджується науковцями різних галузей права. В. Ф. Погорілко відносить юридичні гарантії до спеціальних і зазначає, що це – надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. їх метою є реальне закріплення правовими засобами максимального здійснення, охорони та захисту конституційних прав і свобод громадян[10].

Підтвердженням концепції юридичних гарантій за радянської правової доктрини є дослідження: В. Ф. Сіренка, який до юридичних гарантій відносить норми матеріального та процесуального права, норми, які встановлюють організаційні форми діяльності й взаємовідносин органів держави та громадян. Науковець розподіляє юридичні гарантії на гарантії реалізації і гарантії охорони прав, свобод і обов'язків, де першочергове завдання відводить забезпеченню повної та ефективної реалізації прав і свобод. На його думку, реалізація досягається шляхом закріплення у правових нормах основних прав і свобод, їх конкретизації в чинному законодавстві через процесуальні форми реалізації, заходи заохочення. А юридичні гарантії охорони прав і свобод громадян забезпечуються через закріплені у правових нормах: конституційний контроль і нагляд, заходи захисту і міри відповідальності винних за порушення прав і свобод громадян, процесуальні форми охорони, засоби запобігання та профілактики порушень прав і свобод громадян[11].

В. М. Чхіквідзе визначає юридичні гарантії прав і свобод громадян як сукупність спеціальних засобів та способів, за допомогою яких реалізуються, охороняються та захищаються права і свободи, запобігаєгься їх порушення, відновлюються їх права[12].

Я. М. Уманський звертає увагу на те, що особливість юридичних гарантій прав і свобод особистості полягає у їх функціях, які охоплюють усі стадії здійснення законних прав і свобод громадян, а не тільки охорону та захист прав і свобод[13].

В. В. Мамонова під юридичними гарантіями розуміє закріплені нормами права і свободи громадян, а також способи їх захисту. Закріплюючи права і свободи громадян, держава повинна встановити сувору відповідальність за їх порушення, створити спеціальні органи (суд, прокуратуру, органи народного контролю та ін.) для захисту інтересів громадян[14]

М. С. Малеїн під юридичними гарантіями розуміє норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї чинної системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою[15].

У цілому наведені роздуми носять так званий державницький або позитивістський підхід, згідно з яким права людини, обсяг і зміст визначаються державою. За часів перебування України у складі СРСР десятиліттями панував патерналістський підхід до розуміння генезису і природи прав людини, хоч і прикритий відповідною марксистською фразеологією[16].

Сучасні наукові праці мають більш широкий напрям щодо правових гарантій. О. Г. Кушніренко та Т. М. Слінько зазначають, що юридичні гарантії являють собою правові засоби, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права та свободи громадян, поновлення порушених прав[17].

Як зазначає К. Г. Волинка, у цілому юридичні гарантії – це встановлені законом засоби безпосереднього використання, додержання, встановлення і застосування норм права[18].

Учасник правових відносин, який наділений відповідними суб'єктивними правами та юридичними обов'язками – це суб'єкт правовідносин. Суб'єкти правовідносин поділяються на: індивідуальні, наприклад, фізична особа, посадова особа; колективні, наприклад, юридична особа, органи державної влади, виборчі округи та ін.[19]. Не применшуючи важливості звернень юридичних осіб, все-таки більше значення у нашому дослідженні надано зверненням фізичних осіб, оскільки вони мають важливе значення в забезпеченні постійного зв'язку між державою і громадянином у вирішенні життєво важливих проблем окремої людини й суспільства в цілому, і реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина, у процесі побудови демократичної, соціальної, правової держави. Фізичні особи – громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які є найбільш численною групою суб'єктів адміністративного права, найчастіше вступають у правовідносини з державою в управлінській сфері. Необхідність подальших прогресивних перетворень у цьому напрямі на сьогодні є об'єктивною, тому Кабінет Міністрів України у своєму розпорядженні від 9 червня 2011 року "Про схвалення Концепції створення Національної системи опрацювання звернень до органів виконавчої влади" визнає: "Удосконалення системи державного управління, проведення системних соціально-економічних реформ потребує налагодження ефективної взаємодії з громадськістю, насамперед для виявлення за допомогою зворотного зв'язку проблемних питань державної політики, забезпечення оперативного реагування на суспільні потреби"[20].

Чинне законодавство про звернення громадян так само, як і Конституція України, у визначенні правового статусу суб'єктів тих чи інших суспільних відносин застосовує, як правило, поняття "людина" і "громадянин", або "всі, хто...", "кожен, хто..." тощо, визначаючи таким чином засади рівності всіх, хто на законних підставах перебуває на території країни, у їх правах незалежно від громадянства чи інших чинників. Наведене стосується і права всіх (кожного) на направлення індивідуальних або колективних письмових звернень до органів державної влади чи особистого прийому керівниками відповідних державних структур. Разом із тим необхідно конкретизувати, що під вищенаведеними поняттями розуміються саме фізичні особи – громадяни, громадяни інших країн і особи без громадянства.

Оскільки адміністративне законодавство в більшості джерел не оперує поняттям "фізична особа", слід звернутися до змісту іншої галузі законодавства – цивільного, яким у гл. 4 Цивільного кодексу України визначено загальні положення про фізичну особу. Зокрема, у ст. 24 зазначеного Кодексу зафіксовано, що людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою[21]. Отже, цивільне законодавство узагальнює під цим терміном особистість, індивіда, людину, незалежно від її громадянської належності, тоді як Основний Закон України поняття "фізична особа" не застосовує.

У загальній теорії держави та права також звертається увага на такі поняття, як "людина", "особистість", "громадянин" і стверджується, що хоча вони тісно взаємопов'язані, однак мають і деякі відмінності. Коли йдеться про людину, то розуміють природно-суспільну, біосоціальну істоту, тобто розглядаються її соціальні ознаки в тісному зв'язку з біологічними, фізичними, психологічними характеристиками. Якщо використовується термін "особистість", то розуміється людина у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість поєднує в собі соціальне й біологічне, виступаючи цілісною, єдиною системою[22].

Останнім часом у наукових публікаціях з питань теорії адміністративного права окремими фахівцями звертається увага на конкретизацію понять "громадяни" та "фізичні особи" стосовно їх участі в адміністративних правовідносинах. Досліджуючи проблеми правового регулювання оцінювання роботи зі зверненнями громадян в органах виконавчої влади, В. А. Дерець підкреслює: для того, щоб фізичні особи повною мірою відчували себе "рівноправними" учасниками відносин з органами державної влади, має бути вдосконалене не лише адміністративне законодавство, а й "переформатована" правозастосовна діяльність цих органів[23].

Стабільність, цілісність і непорушність адміністративно-правового статусу, насамперед фізичної особи, надасться завдяки системі соціальних та юридичних заходів з його забезпечення. До головних чинників забезпечення реальності адміністративно-правового статусу належать загальносоціальні умови використання громадянином своїх прав і свобод та юридичних гарантій.

За формулюваннями, викладеними в довідково-енциклопедичній літературі, термін "гарантія" розглядається в загальному розумінні, походить від французького garantie, що означає "запорука" "забезпечення"[24]. "Гарантія" – порука в чомусь, забезпечення чого-небудь; умови, що забезпечують успіх чого-небудь[25].

У цивільному праві дане поняття досліджується у двох аспектах: передбачене законом або договором зобов'язання, в силу якого будь-яка особа (фізична чи юридична) відповідає перед кредиторами повністю або частково в разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання боржником; встановлене законом зобов'язання продавця відповідати за матеріальні недоліки товару протягом певного терміну[26].

У науковій теорії держави та права поняття "юридичні гарантії" дослідниками розглядається як діяльність, спрямована на запобігання та припинення порушенням законності й правопорядку. Зокрема М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова і колектив авторів вважають, що гарантії законності й правопорядку – це сукупність об'єктивних і суб'єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму законності й правопорядку[27]. На нашу думку, таку позицію доцільно взяти за основу під час дослідження питань, пов'язаних зі змістом юридичних гарантій права громадян на звернення, оскільки в діяльності будь-яких державних структур забезпечення законності є визначальним щодо всіх напрямів роботи, котрі здійснюються в межах компетенції відповідних органів.

Відповідно до форми закріплення правові гарантії розподіляються на конституційні та галузеві[28]. Конституційні гарантії є базою гарантування основних прав, свобод і обов'язків громадян, подібно як самі конституційні права й обов'язки громадян фіксують не весь обсяг правового становища громадян, а лише частину його основи. Але за конституційними гарантіями, і на цьому слід акцентувати увагу, уже можна робити висновки про реальність проголошених прав, про характер їхнього забезпечення в суб'єктивно- особистісному сенсі, оскільки ці гарантії обумовлені не лише та не настільки індивідуальними можливостями окремого громадянина, скільки всім існуючим ладом.

Загальними гарантіями прийнято вважати економічні, політичні, ідеологічні, які являють собою сукупність економічних, політичних, ідеологічних чинників, що створюють максимум можливих на цьому етапі розвитку суспільства й держави умов і передумов для реалізації прав та свобод громадян. Деякі автори виділяють із політичних гарантій у самостійну групу соціальні, а ідеологічні гарантії розглядають як складову духовних[29]. На нашу думку, із пропозицією про виділення соціальних гарантій як самостійних варто погодитися, а ось із включенням ідеологічних до складу духовних – навряд, оскільки вони існують самостійно.

Важливе значення надається спеціальним юридичним (правовим) гарантіям, особливо у реальному житті, коли йдеться про вирішення тієї або іншої конфліктної ситуації, коли потрібно забезпечити припинення порушення права. Усю сукупність ж конституційного, так і іншого законодавства варто розглядати в цілісності як систему юридичних гарантій прав, свобод і обов'язків громадян, кожної особи.

Гарантії прав і свобод людини та громадянина є складовою адміністративно-правового статусу особи, що охоплює всіх фізичних осіб – громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Таким чином конституційні права, свободи й обов'язки насамперед опосередкують відносини і зв'язки між державою й громадянами. Докладаючи на громадян основні обов'язки, держава зберігає за собою можливість в особі відповідних органів встановлювати зміст і обсяг цих обов'язків шляхом видання конкретних актів, визначати умови їх виконання, вживати примусових заходів до тих, хто ухиляється від їх виконання. Подібно до того, як конституційним правам і свободам відповідають обов'язки держави, що виражаються в гарантіях цих прав, так і конституційні обов'язки пов'язані з повноваженнями держави та її органів створювати, керуючись принципами законності, такі умови, вживати таких заходів, які повинні забезпечити неухильне виконання розпоряджень, що містяться в обов'язках. Стосовно цього слушною є думка Т. О. Коломоєць, яка твердить, що за своєю юридичною природою права, свободи, обов'язки й відповідальність громадян у сфері управління нічим не відрізняються від інших прав, свобод, обов'язків і відповідальності, якими громадяни володіють у різних галузях економічного, політичного, соціального й культурного життя[30].

На думку С. Станика, гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина становить система соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та належний захист[31].

Конституція України у відповідних статтях закріплює такі гарантії прав і свобод людини та громадянина:

  • – права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст. 55);
  • – кожний має право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);
  • – кожному гарантується право знати свої права та обов'язки (ст. 57);
  • – кожний має право на правову допомогу (ст. 59);
  • – ніхто не може бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за те ж саме правопорушення (ст. 61);
  • – конституційні права і свободи людини та громадянина не може бути обмежено, окрім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64)[32].

Окрім гарантій реалізації цих прав Ю. П. Битяк виділяє також механізми забезпечення їх державою, що закріплені в Конституції та законодавчих актах України[33]. На цій підставі можна твердити про наявність між поняттями "гарантування" та "забезпечення" взаємної обумовленості й тісного зв'язку, проте водночас – і про ьіснування деяких відмінних рис. Таку думку обгрунтовує Л. А. Лазаренко, що провокує визначати забезпечення конституційного права на звернення людини і громадянина як діяльність державних організацій, їх посадових і службових осіб, суб'єктів громадянського суспільства зі створення людині і громадянину сприятливих умов стосовно їх можливостей викласти письмово пропозицію чи зауваження, заяву чи клопотання, а також скаргу або особисто в усній формі звернутися до відповідних суб'єктів та здійсненню зобов'язаними суб'єктами охорони і захисту таких можливостей від ймовірного правопорушення, використанню ними засобів щодо відновлення порушеного права та відшкодування матеріальних і моральних збитків, завданих правопорушенням[34].

Питання практичної реалізації гарантування права громадян на звернення до ОВС України, як до правоохоронного органу, тобто наданих їм конституційних прав щодо внесення в органи державної влади та органи місцевого самоврядування пропозицій про поліпшення їхньої діяльності, про сприяння реалізації конституційних прав та законних інтересів, а також поновлення порушених прав і законних інтересів є вельми актуальним, оскільки через реалізацію права громадян України на направлення звернень забезпечується їхня можливість участі в управлінні державними справами.

Правове регулювання гарантій захисту та механізмів втілення в життя наданого громадянам Основним Законом права на звернення, через багатогранність цього питання, перебуває у площині декількох пов'язаних між собою галузей права – передусім конституційного, адміністративного, міжнародного тощо. Відповідно, різні галузі національного права застосовують для його практичної реалізації специфічні механізми, що справляє свій вплив на форми реалізації права. "Конституційні норми, – як зазначає Ю. М. Тодика, – мають своєю метою загальну, універсальну регламентацію статусу особистості. Вони стосуються не будь-якої однієї її сторони, а всіх найбільш важливих її сторін, однак не у повному обсязі, не у деталях, а лише в узагальненому вигляді, що виражає найбільш суттєві риси особи в цілому"[35]. Так, нормами конституційного права закладаються переважно фундаментальні принципи та гарантії права людини і громадянина направляти звернення до будь-яких органів державної влади і місцевого самоврядування, тоді як нормами міжнародного права (а також і права ЄС) – механізми наддержавного, наднаціонального захисту цього права. Для цих галузей права, на відміну від кримінального, цивільного, господарського тощо не є характерною наявність спеціальної процесуальної галузі, норми якої забезпечували б загальний порядок реалізації конституційно-правових або міжнародно-правових норм.

Серед таких законодавчих актів важливу соціальну і політичну значущість має ЗУ "Про звернення громадян", який регулює питання практичної реалізації громадянами України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів[36].

Серед інших нормативних актів, які регулюють порядок реалізації права громадян на звернення до ОВС України, особливе значення мають Укази Президента України, зокрема, Указ від 13 серпня 2002 року за № 700 "Про додаткові заходи щодо забезпечення громадянами України конституційного права на звернення"[37], ухвалення якого було спрямовано на створення умов і гарантій реалізації цього конституційного права із покладенням відповідних обов'язків на посадових осіб тих органів, якими здійснюється провадження за зверненнями громадян. Цим Указом Президент України зобов'язав керівників виконавчих органів усіх рівнів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій регулярно проводити особистий прийом посадовими особами громадян за місцем їх роботи і проживання, а також затвердити графіки прийому.

Слід погодитися з тезою, висловленою О. В. Кузьменко, згідно з якою галузей матеріального права набагато більше, ніж процесуальних галузей. Тому правова діяльність у разі відсутності "свого" процесуального права здійснюється в рамках функціонування державних інституцій, передбаченого одним із зазначених; у межах однієї галузі матеріального права різноманітні норми мають особливості, які вимагають певного процесуального розмежування щодо їх забезпечення; у деяких випадках виникає необхідність ураховувати особливість конкретних справ[38]. Як справедливо підкреслює Ю. С. Шемшученко, процесуальні норми викладено в Конституції нібито в незавершеному вигляді, оскільки вона передбачає тільки основні елементи правової регламентації, а подальший розвиток (конкретизація, деталізація) її здійснюється чинним законодавством[39]. Відповідно, на норми адміністративного права припадає надзвичайно відповідальна складова – регламентація за допомогою заснованих на законі імперативних методів, процедурних аспектів цього питання у процесуальних правовідносинах.

Фактично всі законодавчі акти України, що мають відношення до гарантування прав громадян або регулюють діяльність державних органів й органів місцевого самоврядування, містять норми про порядок подання та розгляду звернень громадян. Так положення Основного Закону, які є нормами прямої дії та базовими щодо чинного законодавства, знаходять більш детальний розвиток у законах та інших нормативних актах, що ухвалені на його основі.

Закріплення на законодавчому рівні права громадян на звернення є одним із напрямів практичного втілення в життя конституційного принципу участі громадян в управлінні державою і суспільними справами. Через звернення також реалізується особлива форма контролю за дотриманням законності в діяльності ОДВВУ, зокрема ОВС України, ОМСУ, а також забезпечення прав і свобод громадян.

Правова складова інституту гарантування права на звернення громадян втілюється в законодавчо зафіксованих положеннях, принципах та механізмах реалізації цього права, соціальна ж складова має дещо інший характер та сутність.

Згідно з визначенням, яке дається в словнику іноземних слів, термін "соціальний" походить від латинського socialis – суспільний, тобто пов'язаний із життям та відносинами людей у суспільстві[40]. Практично ідентичне визначення терміна "соціальний" надається у словнику російської мови С. І. Ожегова – суспільний; такий, який належить до життя людей та їхніх відносин у суспільстві[41]. Як у зарубіжних країнах, так і в нашій державі наявні поняття "соціальна держава", "соціальний захист", "соціальна політика", які мають однаковий зміст і завжди пов'язані з людиною, захистом її прав та основних свобод та спрямовані на створення механізмів їх практичної реалізації.

Закріплення в ст. 1 Конституції положення про те, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава"[42], стало основою для подальшого розроблення соціальної спрямованості вітчизняного законодавства, а отже – утвердження й забезпечення прав людини та громадянина і основних свобод.

У філософсько-правовому розумінні "соціальна держава" як концепція та практика розбудови цивілізованого суспільства виникла у другій половині XIX ст. та стала своєрідною спробою вирішення соціально-економічних проблем. Інтерпретація цього поняття, по-перше, співвідноситься за своїм обсягом зі змістовною та функціональною "завантаженістю" термінів "історія", "культура" тощо; по-друге, належить до предмета класичної та неокласичної соціології; по-третє, відображає взаємообумовленість індивідуального буття людей та надіндивідуальних структур соціальної динаміки і соціальної статики

[43].

Виходячи з соціальної спрямованості функцій і завдань, покладених на всі без винятку органи державної виконавчої влади, призначенням яких є втілення в життя норм і приписів законів та практичне виконання вимог інших нормативно-правових актів, гарантії реалізації громадянами права на звернення до цих структур та їх посадових осіб можна виділити із загальної та суміжної кількості правових явищ. За визначенням, запропонованим Т. О. Коломоєць, виконавча влада – це гілка державної влади, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату (органів державного управління загальної компетенції), які мають право безпосереднього управління державою, виконання законів та інших нормативно-правових актів, прийнятих законодавчою владою. Тобто, це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади[44].

Конституційні норми, що закріплюють права громадян на звернення й закладають загальні засади гарантій їх реалізації, тісно взаємодіють з нормами інших галузей права, у яких дістають свого подальшого втілення. Не є винятком і адміністративно-процесуальне право. Як зазначають О. В. Кузьменко та Т. О. Гуржій, значна частина конституційних прав і свобод людини та громадянина реалізовуються за допомогою адміністративно-процесуальних норм, зокрема, й право на звернення до органів влади[45]. На процес реалізації громадянами права на звернення до органів державної виконавчої влади юридичні гарантії впливають опосередковано, шляхом застосування різних форм і засобів. При цьому юридичні гарантії розглядаються як сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності й правопорядку, що постають як юридичні форми загальних гарантій[46]. На цій підставі слід зазначити, що юридичні гарантії являють собою спеціальний вид гарантій (що вважаються похідними від загальних), а їх підгрунтям є комплекс конкретних правових норм, які визначають умови й порядок реалізації прав, юридичні засоби їхньої охорони та захисту у випадку порушення тощо. За допомогою цих правових засобів забезпечується реалізація правового статусу особи з використанням державного примусу або можливості такого примусу з боку державних органів. Ці засоби застосовуються, як правило, за ініціативою самих громадян як суб'єктів адміністративно-правових відносин за участю органів державної виконавчої влади шляхом подання заяв або скарг на їхні дії, рішення чи бездіяльність.

Чинне законодавство про звернення громадян не містить окремих статей, у яких окремо визначаються юридичні гарантій реалізації громадянами права на звернення до органів державної виконавчої влади – нормативні приписи щодо засобів і заходів забезпечення цього права пронизують весь його зміст. Як приклад може бути наведено положення ЗУ "Про звернення громадян", які встановлюють для органів державної влади низку заборон, а саме: щодо відмови у прийнятті та розгляді звернення (ст. 7), переслідування громадян за подання звернення і примушування їх до його подання (ст. 9), розголошення відомостей, що містяться у зверненнях (ст. 10) тощо; конкретизують у відповідних нормах обов'язки органів державної влади (так само, як і інших суб'єктів розгляду звернень) під час роботи зі зверненнями громадян або здійснення їх особистого прийому (розд. 2), а також встановлюють відповідальність посадових осіб за порушення законодавства про звернення громадян (ст. 24), контролю та нагляду за його дотриманням (ст. ст. 28, 29)[47], що свідчить про досягнення органом законодавчої влади мети створення системи відповідних юридичних гарантій реалізації громадянами наданого їм Конституцією та законами України права направляти звернення до органів влади. На підставі узагальнення наведених вище визначень поняття "гарантія" висновуємо про наявність у змісті юридичних гарантій двох невід'ємних характерних рис: по- перше, гарантія закладає механізми захисту прав, свобод та інтересів громадян, а також виконання ними своїх обов'язків; по-друге, гарантія постає засобом їх практичної реалізації, тобто втілення в життя. Обидві ці властивості є похідними або такими, що об'єктивуються за участі й під впливом держави в особі відповідних органів виконавчої влади.

На підставі наведеного виділяємо низку специфічних рис, які є характерними для юридичних гарантій реалізації громадянами права на звернення до органів державної виконавчої влади. Гарантії цього права, як і механізми їх забезпечення, мають державно-владну природу, компоненти якої передбачають, по-перше, створення дієвих засобів для сприяння практичній реалізації громадянами наданих їм прав; по-друге, діють як запорука та форма забезпечення виконання державою обов'язків щодо всебічного захисту прав і свобод людини та громадянина; по-третє, встановлюють підстави для застосування заходів юридичної відповідальності до посадових осіб органів виконавчої влади за порушення законодавства про звернення громадян.

Під адміністративно-правовими гарантіями права на звернення громадянами до ОВС України слід розуміти систему юридично закріплених умов і заходів, спрямованих на визначення порядку збирання, надання, розгляду та отримання відповіді від компетентного органу з приводу предмета звернення.

  • [1] Конституція України: офіційний текст // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.-Ст. 141.
  • [2] Короткий тлумачний словник української мови / уклад.: Д. Г. Гринчишин, Л. Л. Гумецька, В. Л. Карпова [та інші]; відп. ред. Л. Л. Гумецька. – К. : Рад. школа, 1978.-С. 246.
  • [3] Міжнародна поліцейська енциклопедія : у 10 т. / відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьєв, В. Я. Тацій, Ю. С. Шемшученко. – К. : Видавничий дім "Ін Юре", 2003. – Т. 1. – С. 226.
  • [4] Рабінович Π. М. Основи загальної теорії права та держави : навч, посіб. / Π. М. Рабінович. -5-е вид., зі змінами – К. : Атіка. – 2001. – С. 56.
  • [5] Битяк Ю. П. Адміністративне право України : конспект лекцій / Ю. П. Битяк, В. В. Зуй. – X. : Вид-во "Народне слово", 1996. – С. 7; Джерела адміністративного права України : моногр. / О. В. Константій. – К. : Українське агентстово інформації та друку "Рада", 2005.- 120 с.
  • [6] Конституція України: офіційний текст // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.-Ст. 141.
  • [7] Великий енциклопедичний словник / за ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К. : ТОВ "Вид-во "Юридична думка"", 2007. – С. 47.
  • [8] Великий енциклопедичний словник / за ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К. : ТОВ "Вид-во "Юридична думка"", 2007. – С. 47.
  • [9] Погорілко В. Ф. Права та свободи людини і громадянина в Україні. / В. Ф. Погорілко, Μ. І. Сірий. – К., 1997. – С. 40.
  • [10] Конституційне право України / за ред. В. Ф. Погорілка. – К. : Наукова думка, 1999. – С. 222.
  • [11] Сиренко В. Ф. Реальность прав советских граждан. / В. Ф. Сиренко. – К. : Научная мысль, 1983. – С. 58.
  • [12] Чхиквидзе В. М. Социальньїй гуманизм и права человека: Ленинские идеи и современность. / В. М. Чхиквидзе. – М., 1978. – С. 140.
  • [13] Уманский Я. Н. Советское государственное право. / Я. Н. Уманский. – М., 1978. – С. 366-367.
  • [14] Мамонов В. В. Гарантии прав, свобод и обязанностей граждан СССР / В. В. Мамонов. – Алма-Ата : Казахстан, 1981. – С. 65.
  • [15] Малеин Н. С. Повьішение рольї законов в охране личньїх и имущественньїх прав граждан / Н. С. Малеин // Советское государство и право. – 1974. – № 6. – С. 43.
  • [16] Авер'янов В. Б. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / В. Б. Авер'янов, М.А. Бояренцева, І. А. Кресіна, Д. М. Лук'янець та ін. ; за заг. ред. В. Б. Авер'янова. – К. : НВП "Ви-во "Наукова думка" НАН України", 2007. -С. 14.
  • [17] Кушніренко О. Г. Права і свободи людини та громадянина : навч. посіб. / О.Г. Кушніренко, Т. М. Слінько. -X. : Факт, 2001. -С. 113.
  • [18] Волинка К. Г. Правовий статус особи та гарантії прав і свобод за Конституцією України. / К. Г. Волинка. – К. : НПУ ім. Драгоманова, 1998. – С. 20.
  • [19] Шарая А. А. Класифікація принципів адміністративного права: сучасний погляд в адміністративно-правовій доктрині / А. А. Шарая // Юридичний науковий електронний журнал. -2013. -№ 1. -С. 174.
  • [20] Про схвалення Концепції створення Національної системи опрацювання звернень до органів виконавчої влади: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 09.06.2011 р. за № 589-р// Офіційний вісник України. – 2011 р. – № 47. – Стор. 223. – Ст. 1925.
  • [21] Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.
  • [22] Бірюков І. До питання визначення змісту термінів "громадянин" і "фізична особа" / І. Бірюков // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 7. – С. 42.
  • [23] Дерець В. А. Проблеми правового регулювання оцінювання роботи зі зверненнями громадян в органах виконавчої влади / В. А. Дерець // Часопис Київського університету права. – 2009. – № 4. – С. 139.
  • [24] Краткий политический словарь / В. П. Абаренков, Т. Е. Абова, А. Г. Аверкин и др. ; сост. и общ. ред. Л. А. Оникова, Н. В. Шишлина. – 6-е изд., доп. – М. : Политиздат, 1989. – С. 108.
  • [25] Словник української мови : в 11 т. / за ред. : I. К. Білодід, А.А. Бурячок та ін. – К. : Наукова думка, 1970-1980 р., енциклопедичний формат, НАН України. – Т. 2.
  • [26] Большой юридический словарь. – 3-є изд., доп. и перераб. / под ред. проф. А.Я. Сухарева. – М. : ИНФРА-М, 2006. – С. 125.
  • [27] Загальна теорія держави і права: підруч. для студ. юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін. ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – X. : Право, 2002. – С. 399.
  • [28] Діхтієвський В. П. Захист прав, свобод та законних інтересів громадян України у процесі здійснення правоохоронної діяльності : моногр. / В. П. Діхтієвський, В. М. Бесчастний, В. П. Філонов та ін. ; за заг. ред. д.ю.н., проф. В.П. Діхтієвського. – Донецьк : Вид-во "Ноулідж" (донецьке відділення), 2009. -С. 57.
  • [29] Там само. – С. 59.
  • [30] Адміністративне право України : підруч. / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. – К. : Істина, 2010. – С. 48.
  • [31] Станик С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правової міри затвердження прав і свобод людини / С. Станик // Право України. – 1999. – № 8. – С. 36.
  • [32] Конституція України: офіційний текст: Науково-практичний коментар : навч, посіб. / авт.-упоряд. Μ. І. Хавронюк. – К. : Парламент, вид-во, 1999. – 544 с.
  • [33] Битяк Ю. П. Административное право Украиньї: учебник для студентов вьюш. уч. заведений юрид. спец. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцкий, В. Н. Гаращук и др.; под ред. проф. Ю. П. Битяка. -X. : Право, 2003. – С. 52.
  • [34] Лазаренко Л. А. Конституційне право на звернення людини і громадянина та його забезпечення в Україні : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук : спец. 12.00.02 "Конституційне право; муніципальне право" / Л. А. Лазаренко – К. : Київський національний університет внутрішніх справ, 2010. – С. 13.
  • [35] Тодьїка Ю. Н. Конституционное право Украиньї : учеб. пособ. / Ю. Н. Тодьїка, О. Ю. Тодьїка. -X. : Райдер, 2003. – С. 77.
  • [36] Про звернення громадян : Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Голос України. – 1996. – № 199 (1449). – 22 жовтня. – С. 10-11.
  • [37] Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення : Указ Президента України від 13 серпня 2002 р. № 700 // Урядовий кур'єр. -2002. -№ 150. – 16 серпня. – С. 35.
  • [38] Кузьменко О. В. Адміністративний процес у парадигмі права : автореф. на здобуття наук, ступеня доктора юрид, наук : спец. 12.00.07 "Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / О. В. Кузьменко. – К. : Київський нац. ун-т внутрішніх справ, 2006. – С. 10.
  • [39] Шемшученко Ю.С. Проблеми розбудови української державності / Ю.С. Шемшученко // Право України. – 1997. -№ 1. – С. 5.
  • [40] Словарь иностранных слов. – 14-е изд., испр. – М. : Рус. яз., 1987. – С. 466.
  • [41] Словарь русского язьїка : ок. 57 000 слов / под ред. чл.-корр. AH СССР Н.Ю. Шведовой. – 18-е изд., стереотип. – М. : Рус. яз., 1987. – С. 654.
  • [42] Конституція України: офіційний текст: Науково-практичний коментар : навч, посіб. / авт.-упоряд. Μ. І. Хавронюк. -К. : Парламент, вид-во, 1999. -С. 21.
  • [43] Новейший философский словарь: 2-е изд., переработ. и дополи. – М.: Интерпрессервис;

    Книжный Дом, 2001. – С. 970.

  • [44] Адміністративне право України : підруч. / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. – К. : Істина, 2010.-С. 110.
  • [45] Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України : підруч. / О. В. Кузьменко, Т. О. Гуржій; за ред. О. В. Кузьменко. – К. : Атіка, 2008. – С 32.
  • [46] Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін. ; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. -X. : Право, 2002. -С. 400.
  • [47] Про звернення громадян : Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Голос України. – 1996. – № 199(1449). – 22 жовтня. – С. 10-11.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >