< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Нормативно-правові гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

Провідне місце серед нормативно-правових гарантій права звернення громадян до ОВС України по праву належить нормам Конституції України, які створюють базис, на якому ґрунтуються інші норми підзаконних актів, а також утілюється ідеологія права звернення громадян до ОВС України в цілому. Скажімо, норма Конституції, яка визнає і гарантує право громадян на звернення, є нормою-зобов'язанням держави перед суспільством і громадянами. Ураховуючи, що принцип верховенства права визнається пріоритетним у правовій державі, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати їй. У ч. 2 ст. 8 Основного Закону зазначається, що норми конституції є нормами прямої дії[1]. Також у цій частині Конституції гарантується право на звернення до судових інституцій за захистом конституційних прав і свобод. Не є винятком захист в судовому порядку і права громадян на звернення (ст. 55 Конституції).

Забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, відпрацювання та втілення в життя відповідних правових норм і механізмів – один з пріоритетних напрямів діяльності держави. Одне з фундаментальних прав людини і громадянина – це право на звернення до державних органів, їх посадових осіб та в міждержавні організації.

Базовий характер щодо реалізації прав на звернення має низка положень Загальної декларації прав людини. Відповідно до ст. 8 кожна людина має право на ефективне відновлення у правах у випадку порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом[2].

Пріоритетне місце в правовій державі займає принцип верховенства права. Окреслений принцип має тривалий розвиток в іноземному правовому співтоваристві. Однак в Україні він став активно і всебічно утверджуватися після проголошення незалежності та закономірно має закріплення на рівні Основного Закону. Слід погодитися з В. Ф. Погорілком, що відображаючи місце і роль права в державі й суспільстві, він означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів – органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Окрім цього, принцип верховенства права означає співвідношення прав і політики, прав і економіки, прав та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо), яке полягає у пріоритеті права щодо них[3]. Таким чином, норми права мають пріоритетне значення при гарантуванні права громадянам на звернення до ОВС України.

Слід підтримати О. М. Стадніка, який зазначає, що для сучасного національного законодавства стає характерним наявність у ньому норм гарантії[4].

За визначенням, яке сформульовано науковцями, звернення розуміють як можливість кожної людини викласти у письмовій чи усній формі пропозицію чи зауваження, заяву чи клопотання, а також скаргу[5]. З цього, на наш погляд, логічно випливає спрямованість адміністративного права на сприяння в реалізації наданих людині та громадянину прав і свобод, у тому числі й шляхом прийняття владного рішення. Такі сприяння покликані здійснювати спеціально уповноважені державні органи, що є суб'єктами виконавчої влади і мають діяти виключно в межах і на виконання вимог ЗУ "Про звернення громадян".

Виходячи з норм чинного Основного Закону, систему нормативно-правових гарантій, у тому числі й права на звернення до ОВС України, становлять наступні рівні: конституційне закріплення, законодавче, підзаконно-правове, міжнародно-правові стандарти та локальні акти. Розробники галузевого Положення також розмістили в даному порядку правові акти з метою забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення, на виконання ст. 40 Конституції України, ЗУ "Про звернення громадян", "Про Національну поліцію", "Про інформацію", Указів Президента України від 19 березня 1997 року №241 "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення", від 13 серпня 2002 року № 700 "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення" та від 14 квітня 2004 року № 434 "Про невідкладні заходи з удосконалення організації прийому громадян органами державної влади, органами місцевого самоврядування та посадовими і службовими особами цих органів", постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 348 "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації", розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 року № 216-р "Про покращання роботи з депутатськими запитами і зверненнями". Це далеко не повний перелік нормативно-правових актів, якими регулюється право громадян на звернення до ОВС України. Також зазначено той факт, що право постійно розвивається і частина з наведених актів зазнала суттєвих змін.

На сьогодні в Україні захист і гарантування прав людини належить до однієї з найбільш гострих проблем. Проголошені Конституцією нашої держави права і свободи, надані фізичним особам – ж громадянам, так і іноземцям, особам без громадянства потребують наявності дієвих засобів їх реалізації та належної охорони. Виходячи з даного пріоритету права і свободи людини та їх гарантії, що забезпечуються адміністративним (право на звернення) та судовим захистом, визначають зміст і спрямованість діяльності держави в особі її органів. Через зміст Конституції України проводиться головна ідея, яка полягає в тому, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність[6].

Права і свободи людини та громадянина в Україні, гарантії їх реалізації на законодавчому рівні закріплено Конституцією країни, норми жої мають фундаментальний характер і пряму дію стосовно норм усіх інших законів і підзаконних нормативно-правових актів, ухвалених на її основі. Своєю чергою конституційні положення й норми реалізуються у відповідних правовідносинах, у яких поряд діють й інші, обумовлені предметом правового регулювання, норми та правила. Зокрема це стосується й відносин, у яких беруть участь, з одного боку, органи державної виконавчої влади (у тому числі їх посадові і службові особи, котрі діють від імені держави та як представники влади), а з другого, – фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни або особи без громадянства).

Разом із тим стабільно високий показник кількості звернень громадян до органів державної виконавчої влади свідчить про те, що на шляху досягнення дієвості системи захисту прав людини залишається ще багато перешкод. Упродовж 2011 року до Кабінету Міністрів надійшло 66349 індивідуальних та колективних звернень від 328416 громадян з усіх регіонів

України та з-за кордону. До міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій – надійшло понад 463 тис. звернень від 1 386 тис. громадян, що на 20 тис. більше, ніж попереднього року[7].

Питання нормативно-правових гарантій того чи іншого інституту в цілому досліджувалося. У словнику термінів "Адміністративне право України" під нормативно-правовою базою розуміється сукупність офіційно виданих нормативно-правових актів відповідними компетентними, уповноваженими державою органами (посадовими особами) або затверджених шляхом референдуму (всеукраїнського або місцевого), відповідно до встановлених законодавством процедур (прийняття, оприлюднення), які систематизовані (розташовані, підібрані) за юридичною силою та об'єктивуються в певній формі (електронні й паперові)[8]. Більш детальне визначення цього поняття надають укладачі збірника "Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики" за загальною редакцією Μ. М. Рябця, які до нормативно-правових гарантій безпосередньої демократії відносять сукупність відповідно прийнятих норм права, які визначають загальні принципи функціонування інститутів прямого народовладдя і коло суб'єктів здійснення безпосередньої демократії та цілі, яких вона має досягнути[9]. У монографічній розробці за редакцією В.І. Курила та В. В. Мамочки "Адміністративно-правові гарантії місцевого самоврядування в Україні: проблеми теорії та практики реалізації" увагу приділено детальному аналізу нормативно-правових гарантій[10]. Узагальнюючи, робимо висновок, що нормативно-правові гарантії – це офіційно видані нормативно-правові акти, певні процедури (подання звернення) та заходи забезпечення реалізації формально визначених правил поведінки (заходи примусу). Примусові дії забезпечуються застосуванням заходів кримінальної, адміністративної та іншого виду відповідальності, розглядом спірних питань виборчими комісіями й судами.

Стосовно категорії "норма права", наведемо визначення зі словника юридичної термінології – форма прояву права у вигляді санкціонованих державою обов'язкових правил загального характеру (закон, указ, декрет, постанова) у певній галузі суспільних відносин[11].

Термін "право" походить від латинського – jus; англійського – law; right і має різне трактування в правовій науці. На думку О.Ф. Скакун, його об'єднує те, що всі народи світу вбачають в ньому справедливість, правду[12]. Упродовж багатьох років у пошуках поняття права напрацьовано різні теорії, елементи яких донині мають непересічне значення. Найбільш поширеними з- поміж них слід вважати позитивне та природне право.

В юридичній літературі під позитивним правом (англ. – positive law) вважають, що походить від держави, воно закріплене в писаних нормах, відображене в нормативно-правових актах: законах, актах виконавчої влади, судових та адміністративних рішеннях, нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Позитивістські теорії трактують права людини як установлювані державою. Тобто, суб'єкти правотворчої діяльності безпосередньо створюють ці права. Такого роду діяльність відображена в законах, підзаконних нормативно-правових документах, рішеннях судових інстанцій тощо.

Значно раніше виникло природне право (лат. – jus generis humani, jus nationale; англ. – natural law), яке має більш глибокі витоки й призначене для життя людини, слугуючи нормативом (правилом) поведінки.

Природне право виникло поступово, протягом тривалого часу. Воно значною мірою пов'язане з установленою в суспільстві мораллю, уявленнями про ті чи інші стандартні життєві ситуації. При цьому слід ураховувати, як зазначає О. В. Негодченко, що природне право завжди було орієнтоване на прогресивні ідеали відповідно до основних цілей та завдань, визначених перед суспільством[13]. Природне право саме тому є "природним", оскільки з цим поняттям асоціюється орієнтація на вдосконалення; воно також передбачає прогресивний розвиток суспільних інституцій.

Державна влада може через закони, нормативні акти та постанови виконавчих органів вводити правила, які повинні виконуватися в сфері захисту права громадян на звернення до ОВС. У цьому не має нічого неприродного, скоріше – це закономірне явище. Адже чинна Конституція України чітко й послідовно проводить і утверджує один із найбільш загальних принципів державної влади – поєднання державної влади та безпосереднього народовладдя, безпосередньої і представницької демократи; принцип поєднання державної влади і місцевого управління. Саме на таких засадах побудовано ЗУ "Про звернення громадян".

Інститут гарантій сягає своїм корінням глибокої давнини. Зазначимо, що поняття "норма" походить від англ, norm of law, legal norm – це загальнообов'язкове правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), сформована в суспільстві відповідно визнана в ньому міра свободи, сформульована та підтримувана державою як юридично значимий засіб регулювання суспільних відносин[14].

Слід враховувати, що адміністративне право як самостійна галузь права становить сукупність адміністративно-правових норми, головним призначенням яких є забезпечення регулювання суспільних відносин у різних сферах публічного життя (державного і самоврядного), управління з пріоритетною орієнтацією на першочергове забезпечення реалізації та захисту прав і свобод громадян.

У науковій літературі немає єдності у визначенні поняття адміністративно-правових норм. На думку Н. В. Александровой адміністративно-правовими нормами є встановлені санкціоновані або ратифіковані державою, формально визначені, юридично обов'язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників суспільних відносин у сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цими учасниками своїх прав та виконання покладених на них обов'язків[15]. Адміністративно-правові норми, ж зазначає Р. С. Павловський, – це обов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені й охороняються державою для закріплення і регулювання суспільних відносин, які зароджуються і розвиваються у процесі виконавчої та розпорядчої діяльності державних органів[16]. Д. М. Бахрах зазначає: адміністративно-правові норми можна розуміти ж встановлені або санкціоновані державою правила, котрі регулюють відносини у сфері державного та муніципального управління, у разі невиконання яких забезпечується державний примус[17]. Застосування адміністративно- правових норм продовжується їх обов'язковістю виконання та гарантування.

Провідне місце серед нормативно-правових гарантій права на звернення до ОВС по праву належить нормам Конституції України, які створюють той каркас, на якому базуються інші норми підзаконних актів, а також втілюють ідеологію даного інституту в цілому. Скажімо, норма Конституції, яка визнає і гарантує право на звернення, є нормою-зобов'язанням держави перед суспільством і громадянами.

Зрозуміло, і демократизм, і децентралізація влади неможливі без міцного законодавчого підґрунтя, без належного забезпечення його конституційними нормами права. Норми конституційного права закріплюють розвиток держави і громадянського суспільства. У них втілюється якісна характеристика державної організації суспільства і насамперед основ демократичного ладу, форми правління, механізму реалізації влади, форми народовладдя, а також права на звернення громадян.

Проголосивши в преамбулі турботу "про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя", а у ст. З "людину її життя, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю", Конституція тим самим в основу регулювання прав громадян на звернення поклала доктрину природних прав людини. Підстави для такого висновку дає аналіз конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Адже управління здійснюється людиною і для людей.

Наступним гарантом звернення громадян до ОВС в Україні є міжнародні нормативно-правові акти. Проголосивши в 1991 році незалежність, Україна одним із найважливіших завдань своєї зовнішньої політики поставила входження до РЄ. Після позитивного вирішення цього питання перед законодавчим органом країни і ВРУ постала непроста проблема – привести своє чинне законодавство у відповідність з тими стандартами, які встановлюються вимогами міжнародно-правових нормативних актів. Не є винятком і питання звернення громадян до ОВС України.

Так, на перших кроках своєї самостійності українська держава заявила, що вона має собі за взірець найважливіші міжнародні правові акти з питань державності, демократизму, примату прав людини. У Декларації "Про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року зазначається: "Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права"[18]. На сьогодні імплементуються положення міжнародних правових актів у чинне законодавство України, а також відбувається його "гармонізація з європейськими стандартами".

Конституційні права, свободи і обов'язки опосередкують насамперед відносини і зв'язки між державою та громадянами. З погляду суб'єктного складу у відносинах, що складаються у сфері управлінської діяльності з приводу реалізації будь-якими фізичними особами, які перебувають на території України, надані їм права на звернення до органів державної виконавчої влади, гарантії прав і свобод людини та громадянина набувають низки специфічних рис. Це обумовлено відмінностями змісту норм – як матеріальних, так і процесуальних, під дією яких трансформується, відповідно, і характер правовідносин. Отже, актуальність цього дослідження обумовлено необхідністю виокремлення особливостей реалізації гарантій права громадян на звернення до органів державної влади в матеріальних і процесуальних адміністративних правовідносинах.

Зрозуміло, що гарантії треба пов'язувати з виконанням певних обов'язків. А серед них найвагомішим є визначений ст. 19 Основного Закону "діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України", позаяк саме діяльність у межах закону й наданих ним повноважень і допомагає забезпечувати певні гарантії безпосередньо на місцевому (локальному) рівні – це створення умов для участі в реалізації повноважень ОВС із залученням громадськості. Сприяти цьому має система суспільного спілкування.

Подальша регламентація норм Основного Закону покладається на чинне законодавство. Стаття 19 ЗУ "Про звернення громадян" визначає обов'язки органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, їх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв чи скарг. До основних обов'язків законодавець відносить: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; уживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Важко уявити виконання обов'язків без права громадян на звернення. У ЗУ "Про звернення громадян" наводиться перелік законодавчих прав на звернення до органів державної влади та відповідних суспільних інститутів. Так, громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право: особисто викласти аргументи особі, яка перевіряє заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, що здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень установленого порядку розгляду звернень (ст. 18).

У розділі "Доступ до публічної інформації" відомчого Положення "Про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі МВС України" зазначається, що в період збирання інформації, необхідної для здійснення перевірки за зверненнями, громадяни мають право: знати, які відомості про них, з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони мають використовуватися; доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, об'єктивність тощо. Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до законодавства; зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше встановленого строку зберігання матеріалів перевірки за зверненнями; необхідна кількість даних про громадян, отримана під час перевірки звернення, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише з метою перевірки викладених у зверненні відомостей[19].

Як зазначають Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук і В. В. Зуй, "...важливою гарантією законності прийнятих рішень є можливість оскарження законності прийнятих рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують права громадян. Тому до структури адміністративного процесу входить провадження з оскарження таких рішень, дій або бездіяльності, яке містить детальну регламентацію адміністративного й судового порядку розгляду та вирішення скарг громадян"[20]. Стосовно адміністративно- процесуальних відносин, слід погодитися із думкою тих фахівців, якими обгрунтовано, що процесуальні відносини реалізовуються за допомогою матеріальних та одночасно є формою їх реалізації. У теоретичних розробках науковців було окремо визначено сутність і зміст адміністративно-правових та адміністративно-процесуальних гарантій прав, свобод, інтересів і обов'язків громадян ж учасників тих чи інших правовідносин. Так, Е. О. Олефіренко визначає поняття "адміністративно-правових гарантій реалізації прав і свобод громадян" як урегульовану адміністративно- правовими нормами діяльність уповноважених органів (посадових осіб) у сфері державного управління, спрямовану на адекватне розуміння і застосування діючого законодавства, же визначає права та свободи громадян[21]. О. В. Пабат пропонує розуміти поняття "адміністративно-процесуальні гарантії прав та свобод громадян" ж передбачені законодавством правові засоби та способи, що забезпечують реалізацію, охорону й захист прав та свобод громадян, спрямовані на законний хід і результати процесу[22].

Характер норм, якими врегульовано відповідні суспільні відносини, змінюється, відбувається заміна матеріальних норм адміністративного права на процесуальні. Як типовий приклад може бути наведено положення Розділу 2 (ст. 18) ЗУ "Про звернення громадян", у жому містяться норми, що визначають порядок розгляду звернень громадян, і надаються відповідні права громадянинові, який подав звернення. Законом чітко простежується й закріплення гарантій реалізації прав, серед них може бути виділено такі: забезпечення можливості користуватися правовим захистом (послугами адвоката або трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію); нерозголошення іншим особам факту подання звернення і результатів його розгляду – таємниці розгляду заяви чи скарги; відновлення попереднього правомірного стану й недопущення погіршення майнового стану громадянина, що подав звернення (шляхом відшкодування збитків, якщо вони стали наслідком порушень установленого порядку розгляду звернень), а також інші правові гарантії, що пов'язані з наведеними та слугують меті захисту наданих прав.

Наведені вище адміністративно-процесуальні норми, що закріплено в ЗУ "Про звернення громадян", регулюють порядок (процедуру) розгляду пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг громадян. Адміністративно-процесуальні відносини при цьому можуть виникати між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян, підприємствами, засобами масової інформації, їх керівниками, іншими посадовими особами та громадянами. Ураховуючи те, що загальні правові принципи – законність, гуманізм, пріоритет прав і свобод людини тощо є спільними для всіх галузей матеріального та процесуального права, незмінними залишаються гарантії прав фізичних осіб. Це пов'язано з тим, що, по-перше, зміст конституційних прав, наданих особі, не може звужуватися (зокрема шляхом обмеження) у випадку участі в різних правовідносинах; по-друге, законність у діяльності органів держави є не лише принципом, а постає, поряд із забезпеченням дисципліни, як необхідна вимога, котрій має відповідати діяльність усіх їх службових і посадових осіб.

Стосовно правової природи різних видів звернень слушною є думка, яку висловлює І. І. Сіліч на підставі дослідження звернень громадян як гарантій забезпечення їхніх прав і свобод в адміністративному процесі: "...право на звернення до державних органів, їхніх посадових осіб, а у відповідних випадках – і в міждержавні організації являє собою одне з найважливіших, фундаментальних прав людини й громадянина"[23]. За своєю сутністю адміністративне провадження з розгляду звернень громадян у частині прийняття рішення за заявою, клопотанням, пропозицією (зауваженням) або скаргою будь-якої фізичної особи – пересічного громадянина, передбачає ухвалення відповідного акта, що має підзаконний характер. Виходячи з того, що єдиною для всіх правових актів управління – як нормативних, так і індивідуальних, є вимога відповідності їх чинному законодавству, впорядкованість за допомогою адміністративно-процесуальних норм процедури розгляду звернень громадян так само слугує важливою гарантією законності й доцільності таких підзаконних актів, які видаються уповноваженими на те державними органами, а також рішень, що приймаються їх посадовими особами.

Під час практичної реалізації фізичною особою прав, наданих їй Конституцією та ЗУ "Про звернення громадян", між нею та державою в особі відповідного органу виконавчої влади виникають відносини особливого характеру, на цьому правовому зв'язку взаємні права та обов'язки обох цих суб'єктів перетворюються на такі, що відповідають (кореспондують) одне одному. Це є свідченням того, що гарантії, котрі діють поряд із будь-яким правом суб'єкта, яким він був до виникнення правовідносин. Іншими словами, надання громадянинові права на звернення та встановлення гарантій цього права означає лише можливість його реалізації, що її сама особа може використовувати або не використовувати на власний розсуд. Останнє також окремо гарантовано ст. 40 Конституції України: "Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення чи особисто звертатися до органів державної влади..." та ч. 2 ст. 9 ЗУ "Про звернення громадян": "Ніхто не може бути примушений до подання власного чи підписання колективного звернення або участі в акціях на підтримку звернень інших осіб чи організацій". Слід також додати, що в будь-яких адміністративних правовідносинах – ж тих, котрі засновано на нормах матеріального права, так і процесуальних, орган держави кожним своїм рішенням фактично бере на себе зобов'язання сприяти у реалізації наданих фізичній особі прав і забезпечувати їх, тобто гарантувати.

Отже, класифікація гарантування права на звернення до ОВС в Україні складається із нормативно-правових і організаційно-правових. Безперечно, зазначена класифікація носить відносно умовний характер, але допомагає зрозуміти саму природу походження та права на звернення. Звичайно, на перший план слід ставити нормативно-правові гарантії. Під ними треба розуміти правові норми, що містяться в Конституції та інших нормативно-правових актах. їх особливістю є те, що вони здійснюються державою та утвореними нею органами.

Ряд істотних нормативно-правових гарантії знайшов своє втілення в ЗУ "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації"[24]. Йдеться, зокрема, про акредитацію журналів у засобах масової інформації (ст. 3), шляхи одержання інформації, недопущення розриву чи змішування офіційної інформації, що оприлюднюється, коментування її засобами масової інформації чи журналами.

Гарантії права громадян на звернення до ОВС Україні слід розглядати у двох аспектах. З одного боку, вони створюються державою на конституційному та законодавчому рівні, з другого боку, – їх набувають у ході реалізації державних гарантій та знаходять своє закріплення у локальних правових актах (відомчих актах).

Говорячи про гарантії права на звернення до ОВС, не слід покладатися тільки на те, що забезпечується державою. Це значно ширше питання. Насамперед слід говорити про забезпечення рівних можливостей для участі громадян у вирішенні питань як державного, так і місцевого значення у сфері правопорядку. А таке забезпечення і відбувається безпосередньо на місцях, у процесі реалізації прав та повноважень громадян і на нормативно-правовому, і на організаційному рівні.

Адміністративні організаційно-правового гарантії забезпечення звернення до ОВС є важливою складовою частиною ефективного функціонування інституту демократії в Україні.

Стосовно відповідальності посадових осіб ОВС, то відомчі нормативно-правові акти передбачають, що посадові особи, які допустили порушення законодавства про звернення громадян, несуть цивільну, адміністративну чи дисциплінарну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.

Так, п. 2.10. Положення, зазначає, що у разі задоволення скарги яка направлялася до ОВС, покладає на посадову особу, або осіб які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, витрати на виїзд для розгляду скарги на вимогу відповідального органу і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку.

Важлива норма закладена в п. 10.3. відомчого Положення, а саме: подання громадянином звернення, же містить наклеп, образи, дискредитує окремих громадян, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян та їх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших протиправних дій, тягнуть за собою відповідальність, передбачену законодавством України[19].

Також важливою новелою в питаннях гарантування права на звернення до ОВС є положення, що нормативно-правові права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України)[26].

Таким чином, гарантії реалізації прав фізичних осіб охоплюють широке коло правил і норм, які належать до різних галузей права – передусім конституційного, а також матеріального та адміністративного-процесуального права. При цьому чинне законодавство, що у відповідних статтях нормативно-правових актів закріплює окремі гарантії прав власних та іноземних громадян і осіб без громадянства, ґрунтується на вихідних засадах, визначених Конституцією України в частині надання всім, хто перебуває на території держави, рівних прав і забезпечення рівних можливостей щодо їх захисту.

Отже, нормативно-правові гарантії – це нормативно правові акти, що випливають із відповідної сукупності нормативно-правових актів, які регулюють питання звернення громадян до ОВС України, що грунтується діючим законодавством України.

Система гарантій покликана реалізовувати законність у державі. Гарантії законності – це позитивні об'єктивні умови, що сприяють підвищенню рівня розвитку суспільства і добробуту в державі. Механізм правового регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку із реалізацією права громадян на звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових (службових) осіб, – це сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб'єктів цих суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться в нормах права.

  • [1] Конституція України: офіційний текст// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.-Ст. 141.
  • [2] Загальна декларація прав людини : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/sliow/995_015. – Заголовок з екрана.
  • [3] Коментар до Конституції України: Науково-популярне видання. -К., 1996. -С. 40.
  • [4] Стаднік О. М. Загальносоціальні та нормативно-правові гарантії реалізації виборчих прав / О. М. Стаднік // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 3. – С. 80.
  • [5] Лазаренко Л. А. Конституційне право на звернення людини і громадянина та його забезпечення в Україні : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 "Конституційне право; муніципальне право" / Л. А. Лазаренко – К. : Київський національний університет внутрішніх справ, 2010. – С. 12.
  • [6] Тарануха В. П. Звернення громадян як засіб забезпечення законності в діяльності місцевих органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук : спец. 12.00.07 "Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / В.П. Тарануха ; Національна академія державної податкової служби України. – Ірпінь, 2003. – С. 2.
  • [7] Звіт про роботу зі зверненнями громадян, що надійшли до Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у 2011 році // Урядовий портал : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=244939550 – Заголовок з екрана.
  • [8] Стаднік О. М. Загальносоціальні та нормативно-правові гарантії реалізації виборчих прав / О. М. Стаднік // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 3. – С. 77-81.
  • [9] Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики : зб. / редкол.: М.М. Рябець (голова) та ін. – К. : Центральна виборча комісія, 2001. – С. 336.
  • [10] Курило В. І. Адміністративно-правові гарантії місцевого самоврядування в Україні: проблеми теорії та практики реалізації : моногр. . / В. І. Курило, В. В. Мамочка ; за заг. ред. д.ю.н., професора В. І. Курила. – К. : Магістр -XXI сторіччя, 2011. – 141 с.
  • [11] Гончаренко В.Г. Юридичні терміни. Тлумачний словник / В. Г. Гончаренко, Π. П. Андрушко, Т. П. Базова та ін.; за ред. В. В. Гончаренка. – 2-ге вид., стереотипне. – К. : Либідь, 2004.-С. 167.
  • [12] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / О.Ф. Скакун. – X. : Вид-во "Еспада", 2005. – С. 260.
  • [13] Негодченко О. В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини : моногр. / О. В. Негодченко. – Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – С. 9.
  • [14] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс): підруч. / О.Ф. Скакун. – X. : Вид-во "Еспада", 2005. – С. 442.
  • [15] Адміністративне право України. Академічний курс : підруч. : у 2 т. / ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). – К. : Вид-во "Юридична думка", 2004. – ТЛ: Загальна частина. – С. 110-111.
  • [16] Павловський Р. С. Советское административное право / Р. С. Павловський. – К. : Вища школа, 1986. – С. 32.
  • [17] Бахрах Д. Н. Административное право / Д. Н. Бахрах. – М., 1997. – С. 10.
  • [18] Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. -№31. -Ст. 429.
  • [19] Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України : наказ Міністерства внутрішніх справ України від 10 жовтня 2004 р. за № 1177 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 43. – С. 93.
  • [20] Адміністративне право : підруч. / Ю.П. Битяк (кер.авт.кол.), В.М. Гаращук, В.В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука, В.В. Зуй. – X. : Право, 2010.-С. 212.
  • [21] Олефіренко Е. О. Адміністративно-правові гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян: співвідношення понять / Е. О. Олефіренко // Підприємництво, господарство і право. -2005. – №3. -С. 42–43.
  • [22] Пабат О. В. Процесуальні гарантії забезпечення прав та свобод громадян в державному управлінні / О. В. Пабат // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених : зб. наук, праць. -X. : Нац. ун-т внутр. справ, 2003. – С. 164.
  • [23] Сіліч І.І. Гарантії забезпечення прав і свобод громадян в адміністративному процесі : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук спец. 12.00.07 "Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право" / І.І. Сіліч. – X., 2008.-С. 8.
  • [24] Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації : Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.
  • [25] Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України : наказ Міністерства внутрішніх справ України від 10 жовтня 2004 р. за № 1177 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 43. – С. 93.
  • [26] Конституція України : офіційний текст // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.-Ст. 141.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >