< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Основні підходи до культури

Підходи до культури також різноманітні, як і сукупність тих матеріальних і духовних явищ, які її складають. Спробуємо перерахувати найбільш поширені з них, звертаючи увагу на два основні питання: 1) Як розуміється сутність культури та спосіб її розвитку, 2) Які основні методологічні принципи культурологічного аналізу.

Першим зміст культури ґрунтовно починає досліджувати еволюціонізм. Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г. Спенсера, який розглядав розвиток культури як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні, диференціації та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. У XIX ст. – на початку XX ст. однозначно переважали однолінійні моделі культурної еволюції (Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Фрезер), котрі передбачали поступовий рух від дикунства, варварства до цивілізації. Її автори сповідували ідею того, що нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існування попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства. Найбільш заідеологізованим зразком лінійного еволюціонізму є марксистська модель формацій – первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, що зумовлені розвитком виробничих сил суспільства. Її було розроблено на основі фундаментальних праць К. Маркса та Ф. Енгельса й пристосовано для обгрунтування правомірності влади комуністичної партії у Радянському Союзі в 1930-х pp. у "Короткому курсі історії ВКП (б)".

Перша світова війна підірвала віри людства у прогрес і певною мірою спричинилася до появи альтернативних еволюціонізмові підходів (дифузіонізм, функціоналізм), про які йтиметься далі. Проте археологічні дослідження постійно доводили факт проходження людством певних великих стадій розвитку від первісності до сучасності. Крім того, еволюціонізм виявився дуже зручною теоретичною конструкцією для пояснення культурного різноманіття, яке набувало все більшої виразності в І половині XX ст. Тим-то у цей період відбувається формування неоеволюціоиістського бачення культури. Його яскравими представниками став археолог Гордон Вир Чайлд (1892-1957), який обгрунтував концепцію неолітичної революції, переходу від привласнючого (полювання, риболовля, збиральництво) до відтворюючого (землеробство, скотарство, ремесла) з відповідними культурними змінами. Головне, що неолітична революція в одних регіонах раніше, в інших пізніше, постала повсюдною проміжною ланкою зміни первісного, архаїчного суспільства цивілізацією. Найбільшого визнання неоеволюціонізм набув в Сполучених Штатах Америки. У середині – другій половині XX ст. набули поширення полілінійні моделі еволюції культури, котрі визнають множинність векторів культурного розвитку та багатофакторну визначеність її причин. Прикладом такої моделі є розробки Дж. Стюарда у праці "Теорія культурних змін". Він розглядав полілінійність розвитку крізь призми відносин людини та довкілля, а світову культуру – як розмаїття, технологічних, господарських, соціокультурних форм пристосування до навколишнього середовища. Водночас це культурне різноманіття укладається в загальне річище технологічного вдосконалення знарядь праці та ускладнення форм суспільного співжиття від родини до держави.

У наш час неоеволюціонізм зберігає свою актуальність для пояснення ранніх стадій культурної історії. Для інтерпретації подальшої долі та сучасного стану культурного розвитку, де діють принципові інші чинники, представниками соціології були запропоновані теорії індустріального/постіндустріального суспільства. Детальніше вони будуть розглянуті в темі 5.

На противагу еволюціоністським на початку XX ст. розвинулися дифузіоністські концепції (Ф. Ратцель, Ф. Ґребнер, В. Анкерман), які приписували культурній дифузії (проникненню явищ культури з одних галузей в інші, з одних місцевостей – в інші) не за лінійною траєкторією, а по культурним колам чи ареалам провідного значення в процесі зміни і розвитку культур. Тим самим витоки людства могли знаходитися не в одному, а в декількох центрах.

Засновник дифузіонізму, німецький дослідник Ф. Ратцель, у своїх багатотомних дослідженнях "Антропогеографія" і "Народознавство" звертав увагу на факти географічного розміщення і переміщення предметів матеріальної культури, робив висновок про просторове поширення культур, про спорідненість і походження останніх. Народи як носії культури, на думку Ф. Ратцеля, змінюються, гинуть, а предмети залишається. Єдине, що одні предмети (наприклад, прикраси, одяг) передаються легше, інші (наприклад, упряж, вироби з металу) – важче.

Функціоналізм – один із головних напрямів в антропологічних та етнологічних дослідженнях І половини XX ст. Він спирався на твори великого французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), котрий наполягав, що суспільство володіє власною, незалежною від людей реальністю; що це не просто ідеальне буття, а система активних сил, тобто пояснення соціального життя треба шукати у властивостях самого суспільства. Функціональні аспекти розвитку суспільства, соціальних явищ розробляли англійський етнолог А. Радкліфф-Браун та американець польського походження Бронислав Малиновський (1884-1942). Від середини XX ст. функціоналізм часто поєднували із структурним аналізом. Тому в науковій літературі вони часто постають як єдина структурно-функціональна теорія.

Згідно із структурно-функціональним підходом:

  • – культура є цілісним утворенням, різні елементи якого взаємопов'язані, так само як пов'язані частини людського організму;
  • – функціональність культури допомагає людині краще владнати проблеми, що постають перед нею у процесі взаємодії з навколишнім середовищем для задоволення власних потреб;
  • – культура є такою системою учасників, видів діяльності і відносин, де кожна частина існує як засіб для досягнення певної мети, наприклад, сім'я є суспільною одиницею для продовження роду (оскільки продовження роду в культурі включає в себе навчання, для чого потрібно господарська і матеріальна база, все це забезпечується в рамках організації домашнього господарства);
  • – культура може бути розкладена на ряд аспектів – таких як освіта, соціальний контроль, економіка, системи пізнання, вірування і моралі, а також види творчого та художнього вираження.

Таким чином, вивчення та реконструкція культури – глобальної або локальної – стає можливим на підставі виокремлення їх структурних складових і встановлення відносин між ними. Критеріїв виокремлення таких структур може бути безліч. Інша справа, що виявлення базових структур дасть для розуміння будь-якої культури на кілька порядків більше, ніж виявлення структур другорядних. Тому-то від другої половини XX ст. у структурно-функціональному підході переважає точка зору французького фахівця Клода Леві-Стросса (1908-2009). У знаменитих книгах "Сумні тропіки" (1955) і "Структурна антропологія" (1957), а пізніше у праці "Первісне мислення" (1962) Леві-Строс довів, що будь-яка культура фундується на системі бінарних опозицій, взаємопов'язаних протилежностей, наприклад, свій-чужий, білий-чорний, чоловічий-жіночий та ін. Зрозуміти культуру означатиме зрозуміти, яка зі сторін опозиції є панівною. Наприклад, культури з привілейованими позиціями жінок будуть "матріархатними", а чоловіків – "патріархатними".

Аксіологічний, тобто ціннісний підхід (В. Віндельбанд, Г. Риккерт, Ф. Брентано, М. Шелер, В. Вундт) виник на межі ХІХ-ХХ ст. Він розуміє під культурю сукупність об'єктів, пов'язаних із загальнозначущими цінностями, які реалізує людина внаслідок своєї діяльності. Річ у тім, що ціннісна свідомість визначає стереотипи думки і дії, прийняті в межах тієї чи іншої соціокультурної спільності, тим самим регламентуючи діяльність людей у всіх сферах культури – від виробництва матеріальних предметів до моралі, мистецтва, науки і релігії. За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей – одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні – моральні, релігійні, художні, політичні та ін.

Крім того, співпідпорядкування цінісних сфер змінювалося від однієї історико-культурної епохи до іншої. Якщо західноєвропейське Середньовіччя віддавало перевагу релігійно-моральним цінностям, то у період Нового часу, період поширення капіталістичної ринкової економіки, усі відносини між людьми вимірюються в грошовій символіці. У XX ст. тоталітарні суспільства фашистського і комуністичного типу універсалізували політичну владу, часто уособлювану в символі вождя. Таким чином, можна підсумувати, що процес розвитку культури тісно пов'язаний, як висловився великий німецький філософ Фрідріх Ніцше, з переоцінкою "всіх цінностей".

Представники аксіологічного підходу висунули методологічну програму виокремлення "наук про природу" та "наук про культуру". На відміну від наук про природу, які засновані на аналізі сталих і повторюваних закономірностей у функціонуванні природних явищ, "науки про культуру" мають справу з неповторністю кожного феномена матеріальної чи духовної культури, а тому мають послуговуватися "індивідуалізуючим методом".

Психоаналітичний підхід до культури. Він базується на психоаналізі як на вченні про підсвідома та його роль у психічному житті людини, основні принципи якого з часом були поширені на різні галузі людської культури – міфологію, фольклор, художню творчість, релігію і т. ін. Фундатором психоаналізу є австрійський лікар і теоретик Зигмунд Фройд (1856-1939). Основні ідеї теорії 3. Фрейда, дотичні до теоретичного розуміння культури, викладені в працях "Тотем і табу" (1913), "Я та Воно" (1923), "Незадоволеність культурою" (1930), "Людина на ім'я Мойсей та монотеїстична релігія" (1939).

З. Фройд та його учні вважали, що розвиток культури передбачає розвиток інтелекту та перенесення всередину агресивних імпульсів людини з усіма подальшими перевагами і небезпеками. Строго контрольована спрямованість людини на соціально корисні види діяльності і є, по Фрейду, культура. Зрозуміти культуру – це означає зробити по відношенню до неї акт психоаналітичного анамнезу, себто відтворення за уривчастими спогадами, обмовками тощо тих подій або внутрішніх духовних порухів, які спонукали до культуро- творчості. Наприклад, З. Фройд, присвятивши окрему працю великому митцю епохи Відродження Ленардо да Вінчі, дійшов висновку, що посмішка Джоконди на його найзнаменітіший картині, є втілення підсвідомого жалю за посмішкою матері, якої Леонардо (позашлюбна дитина) був позбавлений.

З. Фройд також помітив, що як це не парадоксально, але оскільки культура будується на відмові від несвідомих потягів, її передумовою є незадоволеність (придушення, витіснення або що-небудь ще) цих потягів. Не дивно, що "культурні заборони" панують у величезній області соціальних відносин між людьми, слугуючи основою також і некультурної, іноді й руйнівної поведінки.

Продовжувачем психоаналітичного підходу є швейцарський психолог і філософ Карл Густав Юнг (1875-1961). Він також працювати лікарем-психіатром. Однак Юнг, не зупинившись на біологічному трактуванні несвідомого, віднайшов, що типові образи, які навіюються його пацієнтам у сновидіннях, збігаються із символами світової культури. Це явище Юнг пояснював як природну силу й назвав його колективне несвідоме, а його первинні форми – архетипами колективного несвідомого. Серед найпоширеніших архетипів К.-Г Юнг виокремлював образ матері, який він прирівнював до образу Великої Матері, уособлення цілої низки жіночих божеств плодючості в різних релігіях. Відтак, цей архетип міг з місцями або речами, які символізують родючість і достаток: ріг достатку, зоране поле, сад. Він міг бути пов'язаним зі скелею, печерою, деревом, навесні, джерелом або з різноманітними судинами, такими як купіль для хрещення, чи квітами, які мають форму чаші (троянда, лотос).

Архетипи викликають в людській душі двоїсте ставлення Так, з материнським архетипом асоціюються такі якості, як материнська турбота і співчуття; магічна влада жінки; мудрість і духовне піднесення, перевершували межі розуму. У негативному плані архетип матері може означати щось таємне, загадкове, темне, спокусливе і отруйне.

К.-Г. Юнг наполягав, що архетип жодним чином не є дратівливим забобоном, хоча і може стати їм через неправильне сприйняття. Архетипові образи належать до найвищих цінностей людської душі, яка мимоволі втратила його в силу цієї проекції архетипів зовні. Відтак Юнг закликав не боротися із несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог.

Символічний підхід (Л. Уайт, Е. Кассірер, Ю. Лотман) вважає, що культура – це особлива область дійсності, притаманна лише людському суспільству і має свої власні закони функціонування та розвитку. Її найприкметнішою ознакою є символізм, себто наявність певного прихованого сенсу у будь-якому явищі. Наприклад, відомий представник символічного підходу Кліфорд Ґірц (1926-2006) у книзі "Інтерпретація культур" наводить приклад підморгування. Початково моргання – суто фізіологічний акт видалення смітинки з ока. Однак як культурний символ підморгування: 1) має свідомий характер, 2) спрямоване на конкретну людину, 3) передає певне повідомлення, 4) робить це відповідно до соціально встановленим кодом.

Первісна людина могла виразити в мові – системі символів – лише найпримітивніші думки і передати їх у просторі не більш, ніж на дистанцію голосу. Людина в XX ст. почала широко використовувати телеграф, телефон, радіо, кіно, телебачення, відеоапаратуру, нарешті, стільниковий зв'язок та Інтернет. Її здатність передавати ідеї та інформацію стала практично безмежною. Таким чином, людини кінця нашого століття оточує не тільки, а часто і не стільки реальний, природний світ, скільки штучна інформаційно-символічна всесвіт, створена розвитком мови, інших знакових систем, друку та масових аудіовізуальних засобів відтворення дійсності. Отже, завданням культурологічного дослідження є вивчення особливостей тих чи інших символічних форм, властивих культурі у письмових джерелах, соціальних ритуалах і релігійних обрядах. Символічний метод дослідження культури зводиться до "читання" культур, порівнюючи культури з текстами.

Різні наукові традиції, що аналізують символ або знак, привели до створення семіотики – науки, що досліджує властивості знакових систем, чи систем знаків, кожному з яких надавалося певне значення. Символічне (або семіотично!) напрям культурології є дотепер актуальним. Однак різні напрями сучасного культурологічного знання піддають критиці різноманітні символічні відносини в культурі (наприклад, між чоловіками та жінками), які, на їхню думку, відображають не реальну ситуацію, а лише закріплюють невиправдані привілеї одних по відношенню до інших. Детальніше про це мова йтиме у модулі II.

Ігрова концепція. Її висунув нідерландський дослідник Йохана Хейзінга (1872–1945) в книзі "Ношо Ludens" ("Людина, що грає. Досвід визначення ігрового елемента культури", 1938). Особливе значення у виникненні і розвитку світової культури він надавав грі як основі людського співжиття в будь-яку епоху. Її цивілізаційна роль – в дотриманні добровільно встановлених правил, допущенні можливості іншого вибору, відсутності гніту "серйозності". На його думку, культура виникла як гра в процесі еволюції людини. Основними її проявами стали: релігійний культ, поезія, музика, танець та ін. Однак у XX ст., як зазначав Хейзінга, ігровий елемент у культурному процесі почав поступово зникати. Це помітно, навіть, на змінах чоловічого костюма, в якому замість бантів, стрічок, коротких штанів і довгих камзолів утвердилися сучасні брюки і піджак, одноманітні зачіски. Надалі, гра дедалі більшою мірою просякалася духом прагматизму, недарма масові видовища стали надмірно організованими, приховують творчу фантазію.

Зате в сучасну епоху гра перетворюється в чи не єдино можливу форму буття людини в культурі. При цьому, сучасним формам культурної гри на відміну від форм, поширених в більш ранні історико-культурні періоди, притаманні дві особливості:

– стиранням межі між грою і серйозністю, зміною правил в процесі гри.

Символічна та медіа-опосередкована природа сучасних культур, разом із небувалою міграцією людей із однієї частини світу до іншої, зруйнувало традиційні підвалини культури. Стає дедалі необґрунтованішим визначити чи "стереотипізувати людей через їхню культурну приналежність". Британський підліток азіатського походження у четвертому поколінні уже не є китайцем, чи індійцем, чи пакистанцем у тому розумінні, в якому ними були його пра-прадіди. У багатьох відношеннях культура сьогодні є набагатом складнішим, індивідуалізованішим явищем...

Тому набувають поширення повсякденні теорії культури. Відповідно до них культура являє собою складну та динамічну людську систему разом із їхніми речами, світоглядними настановами, обрядами, повсякденними практиками та середовищами. Це – все те, як ми розмовляємо і одягаємося, їжа, яку ми їмо і те, як ми готуємо, як ми розподіляємо час і простір; наше почуття гумору, як ми танцюємо, як працюємо і відпочиваємо, як ми кохаємося, на яких вартостях виховуємо дітей і багато інших речей, що складають повсякденне життя. Якщо розуміти культуру таким чином, то вона являє собою "наш спосіб щось робити" і показує "ким ми є" і "ким не є"[1].

  • [1] Лалл Дж. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід : пер. з англ. / Дж. Лалл. – К., 2002. – С. 117-118.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >