< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Предмет і методи культурології

Культуру як гранично широкий феномен вивчають з різних сторін представники різних наукових дисциплін. З одного боку, це філософія культури. Філософія культури є галуззю філософського знання, яка містить уявлення і оціночні судження людини про власне місце в культурі. Крім того, за сферою наукового зацікавлення філософії культури дотепер закріплені такі напрями досліджень з теорії й історії культури як "історія культурологічної науки", "категоріальний апарат культурології", "динаміка культури", "культура й цивілізація".

З іншого боку, культуру досліджують представники окремих наук – історії, соціології, мистецтвознавства. Зазвичай, такі виходять з тих загальних теоретико-методологічних принципів, які існують в даних науках мають своїм предметом окремі явища культури.

Натомість, у сучасному розумінні культурологія комплексна наука про сутність, функції, закони розвитку культури, її засадничі прояви, як загальні, що діють протягом всієї людської історії, так і локальні, що описують становлення і функціонування культури в умовах тієї чи іншої цивілізації.

Жодна з окремих і самостійних наук не здатна знайти відповіді на ці питання, бо їх масштаб настільки великий, що вони не можуть бути осмислені в рамках, припустимо, мистецтвознавства або етнології. Отже, необхідно вийти за межі компетенції приватних наук, піднятися на більш високий рівень абстракції, ніж той, на якому працюють філологи та літературознавці, лінгвісти й антропологи, соціологи та історики.

Традиційно, предмет культурології поділяється на теорію культури та історію культури. Зрозуміло, що обидві сфери культурологи взаємопов'язані: теорія культури створюється на основі фактичного матеріалу, здобутого історією культури, а аналіз історико-культурних явищ здійснюється, виходячи із запропонованих теорією культури закономірностей.

Згідно з більш сучасним підходом, у предметі культурології виокремлюються сфери фундаментальної культурології та прикладної культурології. Поміж іншим, такий поділ пояснюється соціально- економічними причинами, необхідністю для культурології, як втім, для всіх інших гуманітарних наук, у XXI ст. не тільки проводити наукові дослідження, але й шукати різні джерела їх фінансувати, отже, отримувати від них безпосередній економічний ефект.

Головним для фундаментальної культурології є створення загальної теорії культури, стосовно якої всі існуючі концептуальні моделі культури виступають як окремі випадки. У її рамках повинен бути здійснений синтез всього теоретичного знання про культуру, накопиченого протягом ряду століть як у процесі розвитку культурологічної думки, так і в результаті дослідження культури іншими гуманітарними науками.

Прикладна культурологія досліджує організацію і технологію культурного життя суспільства, вивчає підготовку фахівців для сфери культури, діяльність соціокультурних інститутів і установ культури, аналізує культурологічні медіа проекти та художньо- мистецькі акції. Головним напрямом досліджень у сфері прикладної культурології є прогнозування, проектування та регулювання культурних процесів, розробка культурної політики; економічне, політичне і духовне забезпечення реалізації культурних програм. Прикладна культурологія вивчає інтереси публіки, мотиви залучення до культури, форми організації дозвілля.

У сучасній пострадянській спеціальній культурологічній літературі "загальним місцем" є розуміння культурологічної методології як питомо збірної та комплексної[1]. Ця культурологічна методологічна аксіома пов'язана з особливостями вітчизняного розуміння культурології як інтегральної науки про культуру в цілому на противагу дотепер поширеному в англомовній літературі уявленням про прикладні Cultural Studies. Уважається – як інтегративна область знань культурологія не просто запозичує методи з інших гуманітарних дисциплін, а навпаки, завдяки відомому "ефекту кооперації" набуває значно більших можливостей у дослідженні культури як цілісної системи. Значна кількість та різноманітність культурологічної методології прирівнюється до типової для сучасного стану науки "трансдисциплінарності", покликаної за допомогою методів суміжних наук вирішувати неоднозначну й багатобічну пізнавальну ситуацію. Єдине, що культурологічна специфіка вбачається лише у певній видозміні різних методів відповідно до потреб конкретного дослідження.

Методологію культурологічного дослідження включає загальнонаукові та спеціальні методи, які в реальній практиці застосовуються одночасно. Найпоширенішими загальнонауковими методами, які рівною мірою використовуються як в культурології, так і в інших науках, є системний, історичний, порівняльний і типологічний. Прикладом спеціально-наукових методів, які розробляються і використовуються переважним чином у культурологічних студіях (хоча можуть запозичуватися іншими науковими дисциплінами) є власне культурологічний метод (метод соціокультурної детермінації).

Системний метод уважається невід'ємним загальнонауковим методом у дослідженні будь якого великого і складно структурованого об'єкта. Він полягає у вивченні його як єдиного цілого з узгодженням функціонування всіх його частин.

Системний підхід можна вважати продуктом XX ст. Хоча було б невірно думати, що, наприклад, у минулому сторіччі наука не вивчала різні системи. Системний підхід нині проник в усі галузі наукового знання та людської діяльності як загальний та найбільш ефективний метод вирішення складних проблем. Однак, на думку більшості дослідників, найбільші перспективи має системний підхід в соціокультурній царині, адже суспільства та культура – це, безумовно, це найскладніші та найєрархієзованіші з усіх відомих систем.

До основних принципів системного дослідження слід віднести:

  • – підхід до досліджуваного об'єкта-системи як до цілого і випливаючі звідти уявлення про середовище системи та її елементи;
  • – наявність системоутворюючих зв'язків, які представляють певну структуру системи, що дозволяє бачити ряд рівней системи та їхній порядок.

Пізнання на основі системного підходу передбачає:

  • 1 – визначення елементів системи;
  • 2 – визначення зв'язків елементів у системі;
  • 3 – дослідження функціонування елементів у системі;
  • 4 – дослідження функціонування системи в цілому.

У такий спосіб передбачається проникнення у сутність об'єкта дослідження. Застосування системного підходу має підвищити обгрунтованість наукових результатів, підтвердити їх супленій, а не випадковий характер.

Історичний метод – метод дослідження, заснований на вивченні виникнення, формування та розвитку об'єктів у хронологічній послідовності. Історичний метод Грунтується на виявленні та аналізі внутрішніх та зовнішніх суперечностей у розвитку об'єктів, законів і закономірностей. Завдяки використанню історичного методу досягається поглиблене розуміння суті проблеми. Застосовуваний у культурології , цей метод часто набуває форми історико- культурного метода

Як культурологічний різновид порівняльного метода, який широко застосовується в історичних науках, соціології, етнографії, можна вважати крос-культурний метод. Він спрямований на зіставлення культур, а не країн (cross-natonal) або соціальних груп (cross-sociental). Крос-культурний метод дозволяє шляхом порівняння виявляти загальне і особливе в у досліджуваних об 'єктах (в нашому випадкуявищ культури) і надалі визначити причини цих подібностей та відмінностей.

Перші спроби порівняння побуту народів і пояснення його схожості на цій основі робилися ще античної наукою (Геродот та ін.). Інтерес до культурної компаративістики особливо зріс від XVI ст. після Великих географічних відкриттів. З суто наукових позицій у культурології його почали використовувати еволюціоністи XIX ст. – як один з основних засобів реконструкції первісного суспільства, дослідження етногенезу народів світу; загального і особливого у розвитку етнічних культур і соціальних спільнот; генезису, розповсюдження і типології окремих явищ матеріальної, духовної культур, а також їх компонентів; походження, формування історико-етнографічних ареалів і взаємодії народів, що утворюють такі ареали. У коло досліджуваних джерел включались як реально існуючі об'єкти етнічних культур, так і реконструйовані на основі спогадів осіб старшого покоління, письмен, джерел та ін., а також археологічних матеріалів, що дозволяє виявити історичний розвиток тих чи інших культурних явищ.

Від середини XIX ст. все більшого значення набувають міжкультурні (крос-культурні) дослідження з вивчення варіабельності та кореляції тих чи інших рис культури народів світу, що дозволяє виявити групи ознак і проектувати їх в минуле до первісності. В останній чверті XX ст. з'явилися підстави говорити про "компаративістський зсув" в методології гуманітарних наук, з культурологію включно. Актуалізацію порівняльної методології цілком задовільно можна пояснити двома причинами: подальшим поширенням і поглибленням нелінійного та мультикультурного бачення історії та сучасного стану світової культури. З іншого боку, порівняння культурних характеристик стає конче необхідним у зв'язку з активним процесом модернізації, який руйнує традиційні культури і вимагає від країн враховувати досвід один одного. Компаративістський аналіз відповідає сьогоднішній потреби подивитися на культури не як на статичні, довершені утворення, а як на міняються під впливом часу та соціальних трансформацій.

Особливість сучасної компаративістської методології є переважання серед обраних для порівняння факторів ментальних характеристик тієї чи іншої культури над інституційними, яким віддавалася перевага у попередні десятиліття. Класичним зразком новітньої редакції крос-культурної методології є праці Г. Хофстеде. їх автор уводить поняття "ментальної програми", "моделей світу" тощо. До змісту таких моделей він відносить, приміром, дистанцію по відношенню до влади (Power Distance), уникнення невизначеності (Uncertainty Avoidance), індивідуалізм і мужність (Masculinity). Вимірювання означених чинників дає змогу Хофстеду ранжувати культури країн, які знаходяться на різних континентах, за декількома групами за ступенем модерності[2]

Слід зазначити, що досліджувати проблему самобутності у крос-культурному виміри надзвичайно складно. Адже вона пов'язана з оцінкою, ставленням до народу, самобутність якого намагаються представити. По-друге, визначення самобутніх рис часто характеризує стадіальні особливості, загальні багатьом народам.

Правильність та прикінцева ефективність крос-культурного методу забезпечується розробленим і неодноразово апробованим алгоритмом його застосування. Останній передбачає наступні дослідницькі процедури:

  • 1. Знаходження сфер або явищ для порівняння.
  • 2. Визначення еквівалентності обраних одиниць порівняння з різних культур.
  • 3. Систематизація крос-культурного матеріалу для порівняння.
  • 4. Зіставлення компонентів культури етносу з типологічно їм подібними компонентами в інших споріднених культурах, як правило – аж до їх найдавніших вихідних прототипів (архетипів).
  • 5. Виявлення подібних і відмінних ознак в зіставлених культурних явищах.
  • 6. Встановлення соціокультурних причин виявлених відмінностей.

Часто застосовуваним є метод типологізації, розподілу досліджуваних об'єктів по декільком групам із особливими ознаками кожна.

Класичними зразками типологічного метода в гуманітарних дисциплінах є праці знаменитого німецького дослідника М. Вебера із встановлення т. зв. ідеальних типів в різних сферах культурного життя ("Типи господарства та їх відношення до економіки" тощо). Безпосередньо в культурології типологічне осмислення можливе щодо рівні культурних форм (міф, ритуал, магія, тотем, символ тощо), культурних систем (релігія, наука, мистецтво), культурно- історичної динаміки (первісна культура, культура Стародавнього світу, Середніх віків, Відродження, Нового часу, сучасності).

Залежно від характеру методологічних підстав процедури типологізації здійснюється на таких рівнях: глобальний (традиційні/інноваційні культури), історичний ("доосьові"/ "осьові" культури), соціально-історичний.

Витоки власне культурологічного методу правомірно, на нашу думку, слід шукати в творчості німецького філософа-неокантіанця В. Віндельбанда XIX ст., який пов'язував стан філософської думки із суспільними потребами і суспільними ж можливостями, а також відомого англійського філософа-неопозитивіста Б. Рассела, який у знаменитій "Історії західної філософії" репрезентував її як невід'ємну частину суспільного й політичного життя-. У пострадянських країнах культурологічний підхід, переважний чином, використовується в історичних дослідженнях (Л. Ястребицька), коли факти чи події не ранжуються у певному порядку, а розглядаються під кутом зору їхнього впливу на соціокультурне й ментальне середовище. Він також уважається дотичним до успіхів російського літературознавства в особі таких його метрів як М. Бахтін, В. Іванов, В. Топоров, Ю. Лотман. Здійснено спроби використання культурологічного підходу у педагогічній культурології як новітньому відгалуженні педагогіки[3].

Київським академічним і універстетським історикам філософії кінця XIX – початку XX ст. належать спроби обгрунтування культурологічного підходу до вивчення історії філософії. У наш час вони знайшли подальший розвиток серед представників київського наукового осередку, що успішно використовують його рівною мірою для встановлення специфіки вітчизняної інтелектуальної спадщини – як "української філософської культури" (В. Горський), і для аналізу історії світової філософської думки (І. Бичко, В. Ярошевець) – як сукупності національних філософських думок, чия своєрідність сформована соціокультурними, історичними, духовними особливостями середовища побутування. І. Колесник намагалась адаптувати культурологічний підхід до практики досліджень з української історіографії, акцентуючи увагу на його антропологізованому змісті – висвітленні психологічно-особистістних, аксіологічних і естетичних засад творчості діячів української культури.

Подальша розбудова культурологічного методу має не просто вийти за суто історіографічні рамки філософії, історії чи будь-якої іншої гуманітарної дисципліни. У першому наближенні культурологічний метод мае постати як метод соціокультурної детермінації – визначення як провідних в поясненні будь-яких досліджуваних явищ культурних факторів.

Суттєвих обмежень у визначенні тих факторів, які використовуватимуться методом соціокультурної детермінації. Рівною мірою, тут можуть застосовуватися як типові чинники зі сфери духовної культури, так і вказівки на інституційні або ментальні особливості, притаманні конкретній локальній культурі.

Завдяки методу соціокультурної детермінації культура (або якась з її сторін) постає переплетенням конкретних проявів, унікальних у просторі та часі.

Усі означені методи частіше за все використовуються у фундаментальних теоретичних культурологічних дослідженнях. Для прикладних культурологічних досліджень існують особливі методи дослідження – такі як спостереження, експеримент, опитування тощо.

Спостереженняцілеспрямоване, організоване сприйняття предметів і явищ, у процесі якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості і відносини об'єктів, що вивчаються. Спостереження використовується, як правило, там, де втручання в досліджуваний процес небажано або неможливо. Наукові спостереження здійснюються для збору фактів, що підтверджують або спростовують ту або іншу гіпотезу і є основою для певних теоретичних узагальнень.

Експеримент – спосіб дослідження, відмінний від спостереження активним характером. Це спостереження в спеціальних контрольованих умовах. Експеримент дозволяє, по-перше, ізолювати досліджуваний об'єкт від впливу побічних неістотних для нього явищ. По-друге, в ході експерименту багато разів відтворюється хід процесу. По-третє, експеримент дозволяє планомірно змінювати саме протікання процесу і стану об'єкту, що вивчається.

Отже, на відміну від звичайного спостереження в експерименті дослідник активно втручається в протікання процесу, що вивчається, з метою отримати про нього певні знання. Творча здатність експериментатора проявляється лише в створенні нових комбінацій природних об'єктів, в результаті яких виявляються приховані, але об'єктивні властивості самої природи. Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначає постановку задачі і інтерпретацію результатів. У сучасній науці враховується принцип відносності властивостей об'єкту до засобів спостереження, експерименту і вимірювання.

У сучасній культурології дедалі більшої уваги приділяється методам, проміжним між методами фундаментальної та прикладної культурології. Прикладом такого метода є феноменологічний метод, успішно втілюваний з часів одного з найвідоміших релігієзнавців XX ст. М. Еліаде в дослідницькі практики цієї наукової дисципліни (часто виокремлювані у "феноменологію релігії"). Цей метод зосереджує свою увагу на збиранні та наступній систематизації споріднених релігійних феноменів (наприклад, уявлень про "святість"), втім, залишаючи відкритим питання про їх сутність чи універсальну типологію. Таким методом можна не тільки виконувати прикладні культурологічні завдання, але й почасти заміщувати функції більш фундаментального порівняльно-компаративного аналізу щодо акумульованого матеріалу.

  • [1] Шейко В. М. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина XIX – початок XXI ст.): монографія / В. М. Шейко, Ю. П. Богуцький. – К., 2005. – С. 54-75.
  • [2] Культурология: История мировой культуры : учеб, пособие / Г. С. Кнабе, И. В. Кондаков, Т. Ф. Кузнецова и др. ; под ред. Т. Ф. Кузнецовой. – М„ 2003. – С. 579-581.
  • [3] Рябцев В. П. Теоретические основы культурологического подхода к профессиональному педагогическому образованию: дис. д-ра культурологии, спец. 24.00.01 "теория и история культуры" / В. П. Рябцев. – Краснодар, 2006.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >