< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Галузі культури

Галуззю культури можемо називати сукупність спеціалізованих норм, правил і моделей поведінки людей у певній відносно замкнутій сфері (галузі) людської життєдіяльності. При цьому слід мати на увазі, що галузеві культурні стандарти є вторинними щодо загальнокультурних норм і цінностей. З однією сторони, вони їх розширюють й уточнюють відносно специфіки тієї чи іншої галузі, з іншої сторони, вони допомагають фіксувати рівень відповідності реального стану справ у цій галузі обов'язковим вимогам. Тобто в даному випадку, йдеться про розуміння культури як синоніма високого рівня розвитку того чи іншого явища.

Зазвичай, галузі культури співвідносяться з основними сферами суспільства, як їх розуміли ще радянські гуманітарії – економічною, політичною, соціальною. Однак виправданість такого підходу підтверджує той факт, що існує чимало зарубіжних праць, присвячених специфіці економічної, політичної та соціально культури. Тепер розглянемо культурні стандарти щодо кожної галузі окремо.

Економічна культура. Економічна культура – це сукупність уявлень, переконань, звичок, стереотипів поведінки, які реалізуються в економічній сфері суспільства й пов'язані з економічною діяльністю. Вона включає культуру виробництва, культуру розподілу, культуру обміну, культуру споживання, культуру управління, культуру праці тощо. Щодо кожної з цих сфер можна говорити про наявність окремих вимог, дотримання яких засвідчує досягнення там певного рівня економічної культури. Однак вони мають те загальне, що спрямовані на ефективне й високоякісне забезпечення людей товарам і послугами.

Провідною у даній сфері є, звичайно, культура праці. Культура праці передбачає сумлінне виконання своїх трудових обов'язків, з дотриманням усіх необхідних технологічних кроків, з готовим до роботи інструментом, на основі якісних матеріалів та раціонально регламентованого робочого часу. Вмотивування такої поведінки (тим-то ми говоримо саме про культуру) не є питомо економічним – заробити якомога більше грошей. Зазвичай, спрацьовує почуття гідності, самоповаги, поваги до інших, так само як очікування зворотної позитивної реакції на результати своєї праці. Але в прикінцевому результати фаховий робітник завжди має конкурентні переваги на ринку своєї спеціальності й може заробляти у рази більше тих своїх колег, чия економічна культура знаходиться на більш низькому рівні. Крім того, піднесення загального рівня економічної культури є важливою передумовою успіху побудови в Україні повноцінної ринкової економіки.

Політична культура. Під політичною культурою розуміють сукупність особливих принципів, що визначають характер взаємодії між особою та державою. Зміст політичної культури визначається пануючим політичним режимом влади. На протязі значної частини в історії людства панувала патріархальна політична культура. Її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона поширена, інтересу до політичної системи, адже влада вважалася божественного походження й була спадково закріплена на правлячою династією та вузькою групою аристократичної еліти. Характерні риси тоталітарної політичної культури – 1) суворе дотримання формальних норм при вкрай обмеженому наборі неформальних норм, звичаїв, традицій, 2) прихильність до існуючих в країні політичних інститутів і режиму влади, 3) низька індивідуальна активністю населення у політичній сфері.

Натомість показниками рівня розвитку демократичної політичної культури в суспільстві є:

  • – ідея індивідуальної свободи, самоцінності кожного індивіда і невідчужуваності його основних прав;
  • – гарантоване право громадян на приватну власність як необхідну умову самореалізації особи;
  • – визнання плюралізму у політичній боротьбі, толерантність, терпимість до інакомислення, прагнення основних груп населення до консенсусу відносно головних цінностей і ідеалів;
  • – утвердження в свідомості населення принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, виборності та прозорої діяльності усіх гілок влади;
  • – ідея громадянського суспільства як системи зацікавлених груп, які домінують над державними інститутами й делегують їм стільки повноважень, скільки вважають потрібним;
  • – домінування у переважної більшості населення настанови на досягнення політичної мети тільки демократичними засобами, в ході виборчого процесу, і неприйняття стихійних і насильних дій.

Досягнення принаймні задовільного рівня політичної культури можливе виключно в результаті двосторонніх зусиль. З одного боку, такі зусилля мають докладати органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та громадські організації. Тут велику роль відіграють стиль і форми міжпартійної боротьби, парламентська і непарламентська лексика спілкування політичних діячів, а головне – розуміння простого факту, що держава створена для людини,а не навпаки, що політичний діяч, чиновник – це "слуга народу", від неякісних послуг якого виборці можна в будь-який момент відмовитися. З іншого боку, прості люди також мають займати активну громадянську позицію, повсякчас контролюючи владу й через механізм виборів постійно коригуючи представництво у ній конкретних політичних сил і окремих особистостей політиків.

Актуальність питань, пов'язаних із політичною культурою, зумовлюється тим, що серед десятків держав, які офіційно називають себе "демократичними" дійсно сталі демократичні традиції існують лише у невеликої кількості європейських і північноамериканських держав.

Соціальна культура. Соціальна культура – це зібрання принципів, за якими вимірюється рівень справедливості у розподілі соціальних благ, соціальному забезпеченні громадян у тій чи іншій державі. Ступінь розвинутості соціальної культури також чималою мірою залежить від розуміння її сутності. Традиційне для значного проміжку в історії світової культури, а також численних "соціалістичних" або "комуністичних" експериментів у XX ст. розуміння соціальної справедливості як абсолютної рівності вже відійшло у минуле, довівши свою неефективність та невиправданість. Крім того, реалії сучасної глобальної економіки швидко упевнили, що країни з високим рівнем соціальної підтримки населення часто виявляються економічно неконкурентноздатними, адже гроші інвестують не в передові технології, а спрямовують на виплати пенсій, стипендій і соціальної допомоги. Надалі, зменшення рівня їх економічної могутності призводить до зменшення реального рівня підтримки соціальної сфери.

Натомість набуває поширення концепція відносної соціальної справедливості, яка передбачає:

  • – гарантований фізіологічний мінімум усім мешканцям країни, якій забезпечує їм право на життя;
  • – забезпечення повних соціальних гарантій і привілеїв тільки для тих людей, які їх дійсно потребують;
  • – пропорційний розподіл соціальних благ співмірно внеску у суспільне виробництво.

Професійна культура. Професійну культури можна вважати окремою галуззю в сфері духовної культури. У принципі, нею повинен володіти кожен, хто зайнятий оплачуваною роботою, неважливо, в громадському або приватному секторі. Професійна культура включає сукупність спеціальних теоретичних знань і практичних умінь, а також морально-етичних вимог, пов'язаних з конкретним видом праці. Отже, професійна культура має, принаймні, дві важливі складові:

  • – професійно-моральну культуру – це оволодіння нормами моралі та втілення цих норм і принципів у практичну діяльність;
  • – професійно-технологічну культуру – ступінь засвоєння фахівцем необхідних навичок виконання службових обов'язків, уміння творчо застосовувати їх у нестандартних ситуаціях.

Зрозуміло, що питома вага кожної з цих складових залежить від специфіки конкретного виду професійної діяльності. Існують професії (лікаря, науковця, педагога), де цінність професійно- моральної культури дорівнюється значущості професійно- технологічної культури.

Рівень професійної культурице рівень відповідності реальної та формальної кваліфікації. Формальна кваліфікація засвідчується сертифікатом (диплом, атестат, посвідчення) про закінчення певного навчального закладу, курсів, тренінгів тощо і передбачає систему необхідних для даної професії теоретичних знань. Реальна кваліфікація набувається після кількох років роботи в обраній галузі, й включає сукупність практичних навичок і умінь зі застосування теоретичних знань, тобто професійний досвід.

У життєвій необхідності набуття професійної культури упевнено переконують об'яви трудових вакансій, більшість з яких вимагають від потенційного кандидата якраз досвіду роботу. Тим-то студентам вищих навчальних закладів варто дослухатися до поради про те, що найпростіший шлях до професійної культури – це поєднання навчання та роботи в обраній (чи суміжній) галузі, хоча би на старших курсах.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >