< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Види культури

Видами культури називають сукупності правил, норм і моделей поведінки, специфічних для вузької культурної сфери. До основних видів культури відносять:

  • а) домінуючу культуру, субкультуру і контркультуру;
  • б) сільську та міську культури;
  • в) повсякденну та спеціалізовану культури;
  • г) глобальну і локальну культури.

Домінуюча культура сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів даного суспільства. Оскільки кожне суспільство складається з безлічі соціальних груп, утворених за найрізноманітнішими (етнонаціональними, демографічними, соціально-професійними тощо) ознаками, поступово у кожній з них соціальних груп складається особлива культура – субкультура.

Субкультура це частина загальної культури, яка, узгоджуючись в цілому з домінуючою культурою, в окремих аспектах від неї відрізняється. Субкультура відрізняється від домінуючої культури мовою, поглядами на життя, манерами поведінки, зачіскою, одягом, звичаями. Такі відмінності можуть бути дуже помітними, однак вони, як правило, є другорядними відносно цінностей панівної культури. Належність людини до тієї чи іншої субкультури – явище в історико-культурній перспективі мінливе. Якщо до початку Нового часу (XVI ст.) переважала постійність належності людини до певної субкультури, то в наш час цілком природним виглядають зміни людиною свого субкультурного статуса. У одній з найвідоміших культурологічних праць останньої чверті XX ст. – "Третя хвиля" американський учений Олвін Тоффлер (народ. 1928), серед інших причин, пояснив цей феномен необхідністю мати у формі субкультури певну стабільність у сучасній соціокультурній ситуації, яка вимагає щоденного виборами між над численними пропозиціями товарів, послуг, цінностей, норм і стилів життя.

Контркультура означає таку субкультуру, яка не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть, знаходиться в конфлікті з панівними цінностями. Прикладом контркультури, на думку відомого американського соціолога Нейл Смелзера (народ. 1930), слугує культура богеми, яка спрямована на бажання жити сьогоднішнім днем і любов до екзотики. Це передбачає заперечення таких цінностей панівної культури, як самодисципліна, самообмеження заради нагороди в майбутньому, матеріалізм, досягнення життєвих і професійних успіхів завдяки суворому наслідуванню загальноприйнятих правил.

Насправді, виникнення контркультури – явище цілком закономірне. Домінуюча культура, якій протистоїть контркультура, впорядковує тільки частину культурного простору даного суспільства. Вона не здатна охопити все різноманіття явищ. Крім того, в кожній домінуючій культурі завжди існують суттєві застарілі елементи. Вони не відповідають потребам сьогодення, й є об'єктом наслідування лише за традицією чи звичкою. Тим то, вказуючи на такі елементи, контркультура може відігравати й позитивну культуротворчу роль. Таким у перші століття своєї історії було християнство, яке, перш ніж бути проголошеним у IV ст. н. е. офіційною релігією Римської імперії, зазнавало переслідувань саме як контркультура, ворожа пануючій культурі на основі олімпійської релігії.

Поняття сільської та міської культури виникли у XX ст. і пов'язані із функціонуванням індустріальної економіки. В Україні, де згідно переписами населення 1989 і 2002 років, частина сільських мешканців практично не змінилася і складає приблизно третину від усіх громадян, таке розрізнення залишається актуальним.

Сільська культура (сільський тип культури, культура села, культура селянства) є специфічний типом культури, сформованим у сільській місцевості та притаманним її мешканцям. Виділяють такі особливості сільської культури:

  • 1. Велике значення міжособистісних відносин. Село являє невелику за чисельністю територіальну спільноту, всі члени якої знаходяться у прямій чи непрямій спорідненості (племінник, кум, сват, сусід тощо). Звідси щільний неформальний контроль за поведінкою кожного члена такої локальної спільноти. Все життя селянина проходить на очах села.
  • 2. Нерівномірність робочого часу й дозвілля. Надмірна напруженість праці в період сівби, сінокосу, збирання, що не знає вихідних днів та фіксованого робочого дня, компенсується тут великою кількістю свят, що припадають в основному на зиму і період міжсезоння. Тому таку велику роль в селі завжди відігравала святкова культура.
  • 3. Переважання у потоці інформаційного локальних повідомлень (місцевих новин, чуток, інтерпретацій історичних та загальнодержавних подій).
  • 4. Обмежений культурний вибір. Він зумовлюється недоступністю для селян багатьох видів культурної діяльності, що існують у городян (відвідування музеїв, театрів, художніх виставок, ресторанів, нічних клубів і т. п.), що обмежує культурні запити і культурний кругозір.

Міська культура (культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура) – це культура великих і середніх несільськогосподарських поселень, зазвичай індустріальних і адміністративних центрів. Малі міста і селища міського типу (від 3 тис. жителів) за розмірами, виглядом і рівнем культури часто нагадують села. Отже, чим вище ступінь урбанізації поселення і більші його розміри, тим помітніша різниця між міською та сільською культурою.

Однак, єдиного для всіх міських поселень типу культури також не існує. Міста розрізняються за географічним і геополітичним (ближче до Європи чи Росії) становищем, чисельністю населення (одна справа багатомільйонні гіганти типу Києва або Львова, інша – 100-200-тисячне обласне місто з напівпровінційним укладом життя), але також спеціалізацією: є промислові міста (Запоріжжя), є курортні містечки (Бердянськ), "військові містечки", релігійні центри тощо. Природно, що в кожному типі міста свій уклад і тип культури.

Спільними рисами міської культури, що відрізняють її від сільської культури, є:

  • 1. Насичений культурний простір. У місті існують широкі можливості вибору закладів дозвілля, побуту та культури (парки культури і відпочинку, атракціони, кафе та ресторани, театри і музеї, бібліотеки, галереї, танцювальні зали тощо).
  • 2. Переважання формальний міжособистісних стосунків над неформальними. Наявність величезного числа незнайомих людей у місті, щоправда, дозволяє індивіду відчувати себе більш вільним і розкутим, надає можливості створювати або вибирати коло спілкування за інтересами. Однак натомість мешканці міста мають іншу проблему – самотність в натовпі, яку в останні роки намагаються вирішувати через віртуальне спілкування у соціальних сітях ("Вконтакте.ру", "Одноклассники.ру". "Твиттер", Фейсбук", "Живой журнал").
  • 3. Рівномірний ритм чергування роботи та дозвілля. Однак більш напружена робота, бажання спожити якомога більше різноманітних благ часто призводять до нервових перевантажень.
  • 4. Велика відстань між місцем роботи, місцем проживання та місцем відпочинку, тоді як сільської культури характерна саме єдність цих трьох місць. Більшість закладів культури та бізнесу зосереджені в центрі міста, а більшість жителів мешкає в так званих спальних районах на околиці. Тому їздити в громадському чи особистому транспорті городянам доводиться набагато частіше і більше, що спричинює таке явище, як "транспортна втома". Городяни частіше, ніж селяни, виїжджають на відпочинок в інші міста та країни.
  • 5. Підвищений інтерес до здоров'я. Міське середовище насичене набагато більшим числом шкідливих і канцерогенних речовин, ніж сільське. Воно виникло лише в останнє століття, тому біологічно людина не встигла до нього пристосуватися. Звідси ослаблене здоров'я і прагнення городян усіма доступними засобами його підтримати. Рівень медичного обслуговування, число звернень до лікарів, фізкультурно-оздоровчих заходів людей у місті істотно більше, ніж на селі.

Ще у середині XX ст. серед фахівців активно обговорювалися питання "зближення сіла та міста", причому малося на увазі, що об'єднана культура формуватиметься саме на основі культури міської. В останні два-три десятиліття внаслідок бурхливого розвитку медіа-технологій з'явилася концепція "глобального села" (М. Маклюен), в якому, незважаючи на відстані, всі про все будуть знати через інформаційні сіті. В усякому разі розрізнення між сільською та міською культурою має сенс й з огляду на майбутню професійну діяльність у сфері послуг, адже індивідуальних підхід до клієнта – основа успіху в ній.

За ступенем спеціалізації виділяються два види культури – повсякденну (буденну) і спеціалізовану. Повсякденна культураце володіння повсякденними навичками та звичаями в соціальному та етнонаціональному середовищі, в якій людина проживає. Процес оволодіння повсякденного культурою називається в науці загальною соціалізацією й інкультурацією особистості.

Повсякденна культура – частина повсякденної реальності. Вона обмежена будинком, районом, містом, територією, міжособистісними відносинами. Її основа – загальні знання, цінності, норми й ідеали, отримані завдяки трьом джерелам: 1) спілкуванню у малій групі (сім'я, однолітки, рідня); 2) навчанню в школі; 3) користуванню засобами масової інформації. У повсякденній культурі користуються повсякденною мовою. Тут поширені емоційна прихильність, почуття взаємної симпатії, почуття обов'язку по відношенню до дітей, людей похилого віку.

Спеціалізовані культури охоплюють далеке оточення людини і пов'язані з відносинами та інститутами, в основному за місцем роботи. Формування спеціалізованої культури є наслідком вторинної соціалізації. У спеціалізованих культурах віддається перевага якомога ширшому світоглядові людини. Найбільшою мірою поціновуються теоретичні знання та практичні навички із фаху, велику вагу мають також галузеві моральні стандарти. Свідченням високого рівня спеціалізованої культури вважається вільне володіння спеціалізованою мовою, перенасиченою професійними термінами. Переважають формальні стосунки, використання службового становища для зближення з підлеглим може стати не те що об'єктом морального осуду, але й карного переслідування. Величезне значення у відносинах між людьми на рівні спеціалізованої культури має соціальний статус. Прикладами спеціалізованих культур виступають різни види професійної мистецької діяльності.

Локальна культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які є домінуючими для певної незначної території.

Глобальна культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, що набули поширення в усіх сферах світової цивілізації.

Насправді, між локальною та глобальною культурою функціонують численні проміжні ланки, передусім, етнічна, національна та регіональна культури.

Етнічна культура – це культура людей, пов'язаних між собою спільністю походження (кровною спорідненістю) та спільно здійснюваною господарською діяльністю, єдністю, так би мовити, "крові і ґрунту", крім того, дотриманням певних релігійно- побутових традицій. Місцева обмеженість, жорстка локалізація, відокремлення в порівняно вузькому соціальному просторі (плем'я, громада, етнічна група) – одна з основних рис цієї культури. У ній панує сила традиції, звички, раз і назавжди прийнятих звичаїв, що передаються з покоління до покоління на сімейному або сусідському рівні.

На відміну від етнічної, національна культура об'єднує людей, що живуть на великих просторах і необов'язково пов'язаних кровно-родинними відносинами. Обов'язковою умовою появи національної культури фахівці вважають новий тип соціальної комунікації, пов'язаний з винаходом писемності, з моментом народження літературної мови та національної літератури. Саме завдяки писемності ідеї, необхідні для національного об'єднання, набувають популярності серед освіченої частини населення. Таким чином, національна культура будується на фундаменті писемної культури, в той час як етнічна культура може бути цілком неписьменною, наприклад, культура відсталих племен, що збереглися до наших днів.

Структура національної культури складніша за структуру етнічної культури. Національна культура підпорядковує культуру тих етносів, які входять до складу тієї чи іншої нації, й є громадянами тієї чи іншої держави. Причому таке охоплення носить всебічний характер і заторкує як повсякденну, так і спеціалізовану культуру, в також великі субкультури, сформовані й не за етнічними ознаками. Однак, національна культура не зводиться до механічної сумі етнічних культур. У неї є власні надетнічні риси, що виникли тоді, коли представники всіх етносів усвідомили свою приналежність до нової нації. Наприклад, і чорні, і білі громадяни Сполучених Штатів однаково захоплено виконують гімн Америки і шанують американський прапор, поважають її закони і національні свята.

Ще більшою за масштабом є регіональна культура сукупність прикметних культурних ознак, притаманних декільком націям і державам, як правило, компактно географічно розташованим. Яскравим прикладом, регіональної культури є західна культура. У свою чергу, у західній культурі виокремлюють два типи – атлантичний (англосаксонський, британо-американський) та європейській континентальний. Останній поділяється на західноєвропейський, східноєвропейський і центральноєвропейський підтипи, до якого, як іноді вважається, належить й Україна.

Становлення глобальної культури – об'єктивний результат науково-технічного прогресу, створення дешевих і порівняно якісних культурних цінностей та розвиток засобів їх швидкої доставки по всьому світу. На початкових стадіях процесу становлення глобальної культури, що отримав назву глобалізація, висувалися побоювання, що глобалізація матиме у прикінцевому результаті поглинання глобальної культурою локальних культур, їх стандартизацію та уніфікацію. Певним свідченням цього є успіхи англійської мови. В останні 10 років ця точка зору зазнала серйозного коригування. Це коригування полягає в тому, що:

  • 1. Глобалізація означає не уніфікацію, а радше, гібридизацію, появу змішаних форм на основі зустрічного впливу.
  • 2. Глобалізація сприяє поширенню певної загальної споживчої культури, усередині якої зберігаються реальні культурні відмінності.
  • 3. Глобалізація стимулює зростання питомої ваги країн, що розвиваються. Дані ЮНЕСКО говорять про те, що частка таких країн у світовому експорті продуктів культури зросла з 1980 по 1998 рік з 12 до 30%.
  • 4. Штучний захист власної культури – це прояв надмірного традіцоналізма. Він більше шкодить таким культурам, ніж їм допомагає.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >