< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

Людина в архаїчну добу час була нерозривно пов'язана з природою та первісною громадою, сприймалась як частина сакрального простору, її життя відбувалось за особливими священними циклами, образ людини вкорінений у міфі та первісних релігійних віруваннях.

Одна з найголовніших особливостей архаїчної доби – антропоморфізм. Антропоморфізм спосіб пізнання навколишнього світу за аналогією з людиною, коли на явища природи та оточуючий світ переносяться людські ознаки. Це може виявлятися у метафоризації – "сонце сміється", "вітер сердиться", персоніфікації явищ природи, коли, наприклад, замість Місяця та Сонця діють лунарна богиня та солярний бог, перенесенні анатомічних особливостей людини на оточуючий світ, зокрема виділенні правої-лівої сторін, верху-низу тощо.

Образ людини в давніх культурах є частиною міфу. Архаїчний міф існує у двох різновидах – як вигадана історія з легендарними подробицями та сюжетом і як тип мислення. Насправді, міф як історія відображає у словесній формі просторово-образне мислення, відтворює ритуали та практичний досвід первісної людини.

Міф як тип мислення характеризується синкретичністю, нерозчленованістю мислення, причинно-наслідкові зв'язки заміню-

ються часовою послідовністю, відсиланням до далекого минулого, часу першопредків, коли утворюються предмети навколишнього світу та соціальні відношення. Як уперше показав ще французький дослідник К. Леві-Строс, архаїчне мислення оперує набором протиставлень (т. зв. "бінарних опозицій"), запозичених з природного, рослинного, тваринного світу та тих опозицій, що виражають загальні властивості, людина розглядається як частина цих опозицій, образ людини вписується в їх мережу.

Найбільш фундаментальним протиставленням є протиставлення між сакральним (священним) світом та профанним (земним) світом, між життям та смертю. Міф намагається вирішити ці протиріччя, залагодити конфлікт хоча би на логічному та психологічному рівні. Протиставлення замінюються менш жорсткими опозиціями, допоки не утвориться образ-посередник – медіатор, який поєднує риси протилежних членів опозиції. Часто в ролі таких медіаторів виступає людина. Наприклад, добре відома казкова героїня попелюшка – медіатор між опозиціями багатство / бідність.

Серед численних первісних вірувань і обрядів (тотемізм; табуювання; фетишизм; анімізм; поховальний обряд і культ предків; магія; ініціаційний культ; культ таємних союзів; культ племінних вождів тощо) найбільше людиномірне навантаження мали тотемізм та анімізм.

Тотемізм – ранні релігійні уявлення, пов'язані з початковою стадією виділення людини зі світу природи. Тотемізм заснований на вірі в тісний зв'язок між людиною, окремим родом та тотемом – певним видом тварин, рослин. Тварина сприймається як родич – це пояснюється тим, що перші уявлення про навколишній світ пов'язані з відносинами роду, родини. Виникнення тотемізму пов'язане з необхідністю первісної соціальної стратифікації та диференціації. Тотемізм диференціював представників племені – ти належишь певному тотему, отже до народження і після смерті ти с родичем цієї тварини, рослини, твої найбільш значні предки та нащадки є також цими тотемами.

Анімізм полягає у тому, що оточуючий світ та людина наділяються душею, одухотворяються, тож анімізм витікає з певної антропоморфної точки зору на світ: як людина має свій духовний світ, так і все, що оточує, повинно мати духовне начало. Анімізм виникає тоді, коли починає усвідомлюватись специфіка людини – людина має свій внутрішній світ, здатність думати, фантазувати тощо.

Людина в культурах Стародавнього Сходу. Посушлива територія давньосхідних цивілізацій (Шумерської, Асирійської, Вавілонської, Єгипетської тощо), культур Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю стимулювала розвиток іригаційного землеробства. Тодішній стан розвитку техніки потребував колективних зусиль з копання каналів, яке сформувало "культурний запит" на єдність, солідарність, колективізм. Соціальний статус людини був украй консервативним. Існувала розгалужена ієрархія – від простолюду до правителя і божества. Пересування ієрархічними сходами було вкрай важким, як правило, воно визначалося від народження. Ілюстрацією тодішнього світогляду були месопотамські фігурки адора- нтів, маленькі статуетки з схематичними, ніби стертими рисами обличчя, подібні одна до одної, композиційно спрямовані на демонстрацію віри (а не культивування індивідуальності) як головної ознаки людини.

Принципово відмінний образ людини вимальовується в античності. Людина в класичній давньогрецькій античності (середина І тис. до н.е.) – насамперед громадянин міста-держави (полісу), від якого залежить його самореалізація і життя. Загалом, образ людини підноситься і стає мірилом усіх речей, що було не можливо в архаїчних та давньосхідних суспільствах.

Ідеал людини, найповніше втіленний у знаменитих грецьких статуях "Дискобол" Мірона та "Доріфор" Поліклета – калоісагатія, всебічно і гармонійно розвинена особистість, поєднання в одній людині:

  • а) прекрасного ("калос"), тобто зовнішньої краси, доглянутості, фізичної досконалості,
  • б) "агатос" – хороший, добрий, тобто високих морально- етичних якостей,
  • в) освіченості, ерудованості, начитаності.
  • г) вихованості, вмінні тримати себе в суспільстві з іншими людьми, неухильного дотримання загальноприйнятих правил поведінки й етикету.

Для полісів була характерна пряма демократія, коли кожний громадянин мав змогу безпосередньо брати участь у політичному житті поліса (за різних форм сучасної демократії діє опосередкова на влада, коли громадяни делегують свої повноваження вибраним особам). Найдемократичнішим полісом вважались Афіни.

Полісна демократія нерозривно пов'язана з такою рисою грецькою культури як агональність. Агональність це постійний потяг до випробування себе та своїх сил публічно, він реалізовується і в грецьких іграх, зокрема олімпійських, і в манері ведення війни, і в театральних змаганнях драматургів, і особливо – в політичному житті. Політика свого полісу займала центральне місце у житті грека архаїчного та класичного періодів. Саме у політиці, на думку великого грецького філософа Арістотеля (384-322 до н.е.), давній грек міг знайти своє визнання. У своєму полісі громадянин самореалізується, у сусідньому часто може стати неповноправним або навіть рабом, звідси полісний патріотизм, намагання взяти участь в улаштуванні поліса.

Але не треба забувати той факт, що брати участь у політичному житті могли лише дорослі громадяни (наприклад, у Спарті – чоловіки, старші ЗО років), тобто фактично поза політичним життям опинялись жінки, діти (до 20-30 років), метеки – іноземці або ті, які не мали батьків-корінних жителів поліса, раби. Наприклад, наприкінці населення Афін у VI ст. складало приблизно 300 тисяч, а повноправними громадянами, що брали участь у політиці та здійсненні демократії було 40 тисяч.

Звичайно, не всі свободні громадяни полісів відповідали калогатійним ідеалам. Не бракувало серед них тих, кого самі греки прозвали "паразитос" – бажаючі жити за чужий рахунок, наприклад, відвідуючи без запрошення приватні бенкети.

Грецьке уявлення про людину як громадянину полісу було доповнено римським уявленням про людину, яка живе за законом та релігійним обов'язком, завдяки цьому виникло право та поширилось християнство як світова релігія. Розквіт римського права припадає на III ст. до н. е. – III ст. н. е. Досконалість римського права була зумовлена практицизмом римських юристів та тонким розумінням конкретних життєвих ситуацій. Римське право було покладене в основу західноєвропейського права. Так само на території Римської імперії на початку І ст. н. е. виникає християнство. У перші століття своє історії християнство не виходить за межі вузького кола прихильників, однак у IV ст. воно одержує статус

офіційної релігії, всіляко підтримується державою і розбудовує централізовану церковну організацію.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >