< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

Видозміни культури в часі можна назвати історико- культурним процесом. Теорії історико-культурного процесу поділяють на: лінійно-прогресивні, циклічні та сучасні.

1. Лінійно-прогресивні теорії спираються на подвійне переконання в тому, що: 1) різні держави, народи і культури вписані в річище єдиного всесвітньо-історичного процессу, 2) вони проходять низку однакових стадій на шляху до матеріального і духовного процесу, ствердження на Землі свободи, рівності та загального матеріального добробуту. Різниця між різними лінійно- прогресивними теоріями полягала в різному баченні провідних орієнтирів культурного поступу.

Великий німецький філософ Георг Гегель (1733-1799) уважав, що всесвітня історія культури є духовним процесом усвідомлення свободи. У східних народів вільною є одна-єдина людина – абсолютний правитель-деспот; у греків і римлян вільними є деякі люди (повноправні громадяни), надалі вільними стають всі люди. Отже прогрес полягає у тому, що будь-яка людина є вільною вже тому, що вона – людина.

Всесвітній історико-культурниий процес визначався Карлом Марксом (1818-1883) та його послідовниками як рух від першого безкласового суспільства (первісного ладу) через класові (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) до нового безкласового суспільства (комунізму). Стверджувалося, що зміна суспільно-економічних формацій здійснюється переважно шляхом революцій внаслідок боротьби класів експлуатованих зі своїми експлуататорами. Для марксистів визначальним був розвиток матеріальних підвалин суспільства. Адже він якраз і підштовхує основних виробників матеріальних благ на боротьбу за отримання більшої частини заробленого.

Інший німецький філософ екзистенціального напрямку Карл Ясперс (1883-1969) висунув теорію "Вісьового часу", відповідно до якої з середини І тис. до н.е. історія культури людства набуває духовної єдності, а з XVI–XVIII ст. складається також і матеріальна єдність людської культури. Однак початком спільної культури людства Ясперс вважав таки пробудження духу, усвідомлення людиною величезної значущості свого внутрішнього "Я". Недарма вогнища напруженого духовного життя виникали в різних, далеких одна від одної культурах у формі релігійно-філософських вчень: в Персії – Заратустри, в Індії – Будди, в Китаї – Конфуція, в іудеїв – біблійних пророків, в Елладі у греків – перших філософів. Представники цих культур постійно мандрували, спілкувалися і взаємодіяли.

Суттєві зміни в західному суспільстві у XX ст., пов'язані як із завершенням провідних тенденцій розвитку капіталістичної соціально-економічної системи XIX – початку XX ст., так і першою стадією науково-технічної революції, призвели до необхідності переосмислення історико-культурного процесу. У результаті було висунуто численні новітні версії лінійно-прогресивних теорій, відомі як концепції індустріального/ постіндустріального/ інформаційного суспільства. їх основою, крім поширеного з позаминулого століття еволюціонізму, постав т. зв. технологічний детермінізм. Іншими словами, йшлося про те, що провідними рушійними силами культурного поступу є не соціально-економічні відносини (як в класичному марксизмі), а розвиток продуктивних сил, науки та техніки.

У 1960-х pp. теорії "індустріального суспільства" зробили популярними американський соціолог і економіст У. Ростоу та французький соціолог Р. Арон. У своїй праці "Стадії економічного зростання. He-комуністичний маніфест" (1960), Уолт Ростоу (1916–2003) виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділив п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання. "Традиційне суспільство" (до XVII ст.) характеризується примітивною ручною і працею, переважанням сільського господарства. Упродовж трьох стадій зростання в економіці з'являються нові типи підприємливих людей, які створюють великі компанії на основі не тільки власного, але й акціонерного капіталу, виникають банки, зростають інвестиції, у рази збільшується зовнішня та внутрішня торгівля. Визначальною політичною передумовою економічного поступу є утворення централізованих національних держав. Нарешті, економічне зростає набуває стійкої динаміки, нові технології швидко поширюються на всю сферу господарської діяльності. Це призводить до того, що випуск продукції збільшується швидше, ніж зростає чисельність населення. Саме цю стадію Ростоу називає "індустріальним суспільством". Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а "споживання і благоденство в найширшому розумінні".

Раймон Арон (1905-1983) виклав свою концепцію індустріального суспільства у таких творах: "18 лекцій про індустріальне суспільство" (1962) та "Три нариси про індустріальну епоху" (1966). Індустріальне суспільство він визначає як таке, де найбільш поширеною формою виробництва є велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім'ї, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників.

У 1958 році американським соціологом Д. Рисменом у назві однієї зі статей було вживо новий термін "постіндустріальне суспільство" ("Leisure and Work in Post-Industrial Society"). Як сформована концепція "постіндустріалізм" склалася в 1970-х pp. після праці американського соціолога Денієля Белла (1919-2011) "Настання постіндустріального суспільства" (1973). Система "постіндустріалізму" у Белла характеризується п'ятьма ознаками: 1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; 2) переважання серед працівників "класу" професійних фахівців і техніків; 3) провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства; 4) орієнтація в майбутньому на методи контролю й оцінку можливих напрямів розвитку технології; 5) прийняття рішень на засадах нової "інтелектуальної технології". Ці процеси, на думку американського фахівця, в останній чверті XX ст. набувають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.

Найвідомішу концепцію постіндустріального суспільства виклав американський дослідник Олвін Тоффлер (народ. 1928) в працях "Третя хвиля" (1980), "Футуршок" (1970) та інших. З точки зору вченого, вся історія людської культури може бути поділена на три цивілізації – аграрну, індустріальну, надіндустріальну. Появі кожної з них передувала "хвиля" всебічних перемін. Цивілізація першої хвилі розпочалася з аграрної революції 10 тис. років тому, а в деяких народів не завершилася дотепер. Цивілізація другої хвилі бере свій початок з промислової революції 300 років тому. Цивілізація третьої хвилі починає формуватись у 1950-і роки. Її головними ознаками є: використання нових, відновлювальних джерел енергії, методи виробництва, що роблять застарілими більшість фабричних складальних ліній; мала, неповна родина; радикально перетворені школи та корпорації; надшвидкисні і наддоступні лінії зв'язку; принципово новий кодекс поведінки тощо. Однак О. Тоффлер від самого початку прогнозував, що настання постіндустріальної цивілізації не є тотожним настанню раю на землі. Радше, воно продукує численні виклики людині, що живе в еру "Третьої хвилі"; найсуворіший з них – футуршок. Дослівно, це культурний шок від наслідків майбутнього, яке докорінним чином змінює звичний спосіб життя, передусім, радикально пришвидшуючи плин часу. Разом із тим, О. Тоффлер залишається оптимістом щодо майбутніх перспектив людства, заявляючи, що опанування змін – процес незрівнянно більш захоплюючий, ніж катання на дошці по хвилях або кермування на небезпечних перегонах на восьмисмуговому шосе.

У більш сучасних редакціях 1980-1990-х pp. Постіндустріальне суспільство отримало назву "інформаційного суспільства". Це визначення набуло теоретичного узагальнення і повсюдного визнання після виходу книги японського дослідника Йонодзі Масуда (1905– 1995) "Постіндустріальне суспільство як інформаційне суспільство" (1983). За Масудою, технологічною основою нового суспільст

ва будуть комп'ютери, інформаційна революція швидко перетворюватиметься на нову продуктивну силу і зробить можливим масове виробництво систематизованої інформації, технології і знання, яке стане провідною галуззю економіки; потенційним ринком стане "межа пізнаного"; в новому інформаційному суспільстві основним суб'єктом соціальної активності уважатиметься "вільне співтовариство", а політичною системою буде "демократія участі". Оскільки інформаційно-комп'ютерні технології мають безмежний потенціал, вони охоплять все людство, стимулюючи його підняття на принципово новий – космічний рівень.

Не менш відомою є концепція професора Каліфорнійського університету в Берклі Мануеля Кастельса (народ. 1942). У своїй книзі "Інформаційна епоха" (1998-1998) він уточнює, що провідними інформаційними технологіями є мережеві технології, за схемами яких ("Я" та мережа) вибудовується нове, "мережеве суспільство". Насправді, національні економіки глобалізуються й інтегруються в єдине ціле, що одразу ж поглиблює нерівномірність розвитку, підвищує рівень фінансової нестабільності світової фінансової системи та спричинює появу нових економічних конфліктів. Усередині економічної сфери відбуваються процеси децентралізації управління, індивідуалізації та диверсифікації трудових відносин. Радикально видозмінюються стосунки між чоловіками та жінками, батьками та дітьми. Традиційні політичні системи стають все більш залежними від ЗМІ й дедалі більше дистанціюються від простих громадян. Натомість, до участі у політичному житті ситуативно підключаю індивіди, групи, райони, країни в цілому. Масові суспільно-політичні рухи занепадають, однак виникають нові етнічні, соціальні, релігійні, територіальні "вузли" об'єднання простих людей. "Одночасно злочинна діяльність та організації мафіозного типу в усьому світі також стали глобальними і інформаціональнимі, поставляючи засоби стимулювання мозкової гіперактивності і заборонених бажань шляхом використання всіх форм незаконної торгівлі – від торгівлі новітньою зброєю до торгівлі людською плоттю. Крім того, нова комунікаційна система все більше говорить універсальною цифровою мовою, одночасно інтегрує в глобальному масштабі виробництво та розповсюдження слів, звуків і зображень в нашій культурі і пристосовує їх до персональних смаків і настроїв індивідів. Інтерактивні комп'ютерні мережі зростуть по експоненті, створюючи нові форми і канали комунікації, формуючи життя і формуючись життям у той сами час"[1].

Нарешті, у найновітніших редакціях йдеться про "суспільство знания", а також "суспільство ризику" (У. Бек, Н. Луман, Е. Гідденс). Мається на увазі, що людство не просто продовжує накопичувати інформацію. Докорінно змінюються способи та канали її збирання, а головне – революційно збільшується роль інформації в людському житті. Водночас небезпечно зростає роль ризиків. Якщо в попередні епохи небезпеки були переважно зовнішніми та об'єктивними, залежними головним чином від природних чинників, то цивілізація XX ст. виплоджує штучні внутрішні суб'єктивні ризики, пов'язані з наслідками прискореного розвитку, наприклад, екологічні. Проте, завдання полягає не у відмові від ризику, а в умінні керувати ними, передбачати і попереджати можливі негативні наслідки культуротворчої діяльності людини.

З висоти глобальної фінансово-економічної кризи, яка розпочалася 2008 року, теорії індустріального/постіндустріального/ інформаційного суспільства виявляються так само обмеженими, як і класичний марксизм. їх головна вада полягає в тому, що вони уважають тенденції, які спостерігаються у відносно короткий проміжок часу, дієвими для всього попереднього та майбутнього соціокультурного розвитку людства.

Циклічні теорії розглядають історико-культурний процес як зміну певної кількості унікальних і неповторних цивілізацій, культур тощо, кожна з яких проходить повний цикл періодів існування – від "народження" до "смерті". Витоки цього підходу знаходимо в міфологічній свідомості, яке в круговороті природних явищ бачила зразок процесів суспільного життя і нарікало про первісну "золоту добу", який надалі щезла з історії та культури.

Зокрема німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936) у праці "Занепад Європи" (1918-1922) стверджував, що всесвітня історія – це історія восьми культур, шість з яких – неєвропейські (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, візантійсько- арабська, культура майя). Завершує існування культури стан цивілізації. Тоді спостерігається зовнішній матеріальний блиск і водночас вичерпаність духовних джерел для розвитку. Цей стан, вважав Шпенглер, який писав одразу після завершення Першої світової війни, притаманний і європейської цивілізації.

Американський соціолог російського походження Питирим Сорокін (1889-1968) не погоджувався з песимістичним діагнозом Шпенглера щодо неминучості загибелі західної культури. У 4- томній праці "Соціокультурна динаміка" (1937–1941) Сорокін досліджував три культурні типи:

  • ідеаціональний (спіритуалістичний), що базується на надчуттєвих, надрозумних підставах. Таким був християнський символ віри в середньовічній культурі Європи, що представляв собою кінцеву і справжню реальність і цінність;
  • сенситивний (чуттєвий), який виходить з того, що кінцева реальність і цінність чуттєво пізнавані, а справжньою істиною є істина чуттєвих даних, емпірично сприйнятих і перевірених;
  • ідеалістичний, що представляє собою поєднання перших двох у певних пропорціях.

У західній культурі ще за Середніх віків спершу відбувся перехід від спіритуалістичної до чуттєвої культури, а у XX ст. має місце лише руйнація чуттєвої форми західного суспільства і культури, яка завершиться становленням нового ідеалістичного типу культури, яка відкриє принципово нові обрії для розвитку. Подібні зміни переживають усі великі культури.

Англійський історик Арнольд Тойнбі (1889-1975) (12 томів "Дослідження історії", 1934-1961) – нарахував 21 цивілізацію. Він вважав їх "одночасними", оскільки всі вони тривали досить короткий в історичній перспективі проміжок часу – 6 тис. років. Головним критерієм виділення цивілізацій А. Тойнбі вважав релігійний. Розвиток цивілізації він бачив як "відповідь" на певний зовнішній або внутрішній "виклик".

Популярним зразком сучасної історико-культурної терії можна вважати світ-системний аналіз. Його започаткував Імануїл Валлерстайн (народ 1930 р.), який опублікував в 1974 р. книгу "Сучасна Світова Система".

Аналіз І. Валлерштайна заснований на твердженні про важливість вивчення соціальної системи, яка характеризується економічною самодостатністю в єдиних культурних рамках. На відміну від щойно розглянутих теорій історико-культурного процесу, засновник світ-системного аналізу відводить на перший план не внутрішні, а зовнішні чинники культурної еволюції людства.

І. Валлерстайн поділяє соціальні системи на мінісистеми, які існують в первісних і відсталих суспільствах і великого значення не мають, і світ-системи. Останні бувають 2 типів:

  • світи-імперії, такі як Китай, Рим, Єгипет, котрі були поширені до Нового часу й відрізнялися розподільчою економікою,
  • світи-економіки з капіталістичною ринковою економікою. Першим сформувався європейський світ-економіка у складі декількох національних держав (Велика Британія, Франція та ін.) з великими колоніальними володіннями. Його існування прогнозується до 2050-2075 pp.

На думку І. Валлерстайна, світ-системи поділяються на розвинені "центри" і слабо розвинені "периферії", між якими існує "напівпериферія".

Центр ("core") розглядається як регіон, який контролює найбільш передові технології і виробничі процеси, володіє більш досконалими формами організації праці. Міць його провідної позиції забезпечується централізованою державною владою, могутньою військовою машиною та ідеологічним обґрунтуванням. Разом із тим, будь-який центр є споживачем сировинних і людських ресурсів.

У капіталістичному світі-економіці із часом змінилося декілька конкуруючих між собою центрів: Нідерланди, Велика Британія, Сполучені Штати Америки. До 2050 року пророкується утвердження в капіталістичній світ-системі нового лідера – Японії/Китаю, який перетворить США на свого молодшого партнера й обстоюватиме свою провідну позиції у конкуренції з Європейським Союзом. Альтернативою може бути лише сценарій зворотної трансформації капіталістичної світ-системи у світ-імперію, де західні країни на чолі із США позаекономічними інструментами відбиратимуть надлишковий продукт, що утворюватиметься в більш динамічних на ефективних економіках периферії та напівпериферії, передусім, країн азійсько-тихоокеанського регіону.

Периферія – регіони, багаті на матеріальні та людські ресурси, яких потребує Центр.

Напівпериферія має своїм призначенням забезпечення політичної стабільності світ-системи. Тамтешня еліта виступає у ролі посередника (передусім, економічного), зменшуючи полярність заможного і всевладного Центра й бідної, безправної периферії. Однак, І. Валлерстайн прогнозує, що в І половині XXI ст. її економічного процвітання навряд чи слід очікувати. Цілком імовірне, навіть, погіршення рівня життя основної маси населення у провідних країнах "Центру" капіталістичного світу через надмірні фінансові витрати на її соціальний захист.

На сьогодні загальноприйнятої схеми історії світової культури не існує, однак сформульовано певні принципи узагальнення історико-культурного матеріалу.

По-перше, уважається, що швидкість культурної еволюції ніколи не була однаковою ані в різні часи, ані в різних культурах, які належали одній і тій самій епосі. Тому історія людської культури являє собою низку "злетів" і "падінь" різних народів, культур і держав у різні епохи і в різних місцях.

По-друге, історико-культурному процесові притаманне постійне прискорення. Це означає, що в кожну наступну епоху відбувається все більше значущих змін в різних сферах життя, ніж у попередню. Останніми роками само прискорення історико- культурного процесу набуло такої швидкості, що почало перевищувати людські можливості опанувати ці зміни, які ніби відбуваються завдяки людині і на благо людини. Кажуть, що людина опинилася в становищі Гуллівера, героя англійського письменника XVII ст. Дж. Свіфта, який, відвідуючи казкові країни то ліліпутів, то велетнів, завжди виявлявся неправильного розміру.

По-третє, соціокультурну динаміку світової цивілізації останніх століть визначає співіснування традиційних, наздоганяючих і сучасних типів культур, між якими відбуваються постійні переходи на рівні окремої культури. Традиційні культури (передусім, в Екваторіальній Африці) – це культури, де місцеві традиції переважають у всіх областях життя. Сучасні культури – це культури, в яких переважають елементи сучасного інформаційного способу життя, а головною цінністю уважається орієнтація на все нове (країни Європи, Північної Америки, Японія, Сінгапур, Південна Корея). Наздоганяючі культури (країни Південної та Східної Європи, Латинської Америки, Індія, Китай) мають передові елементи, як правило, в соціально-економічній сфері й здійснюють процеси постійного реформування з метою прискорення свого розвитку. Однак через велику кількість традиційних пережитків реформи в цих країнах впроваджуються доволі половинчасто, чим приречуть їх на шлях нескінченної модернізації.

  • [1] Кастельс М. информационная эпоха: экономика, общество и культура : пер. с англ. / М. Кастельс. – М., 2000. – С. 4-8.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >