< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Художня культура давніх цивілізацій

На стадії існування стародавніх цивілізацій Сходу (кінець IV – кінець І тис. до н. е.) в образотворчих системах цих цивілізацій закріплюється композиційне пластичне мислення як мислення унормоване, міфологічно (і ідеологічно) закріплене. Насправді ця унормованість не заперечувала можливості постійних творчих пошуків внутрішньої видозміни композиційної форми, хоча й гранично ці пошуки утруднювала.

Мистецтво Давнього Сходу, передусім Стародавньої Месопотамії та Стародавнього Єгипту, попри різноманіття технік та артефактів, відомих фахівцям, можна поділити на три основних етапи:

  • – етап становлення зображальної системи у межах архаїчного світобачення людей тієї доби;
  • – етап розвитку зображальної системи;
  • – етап занепаду (або переходу на інший рівень розвитку).

Перші царства Давньої Месопотамії намагалися сформувати

основи мислення та виявили певні розбіжності у видах мистецтва і їх виражальних засобах, подолавши первісний синкретизм.

Поява єдиної держави та реформа в релігійних культах, зробила Давній Вавилон джерелом формування певних канонів зображення. Анонімність архаїчних майстрів, які спорудили храмові ступінчасті зіккурати та саме місто, співпадає з анонімністю єгипетських будівничих, які десятиліттями споруджували піраміди.

Художня культура Давнього Єгипту, яка поділялася на такі основні періоди як культуру Давнього, Середнього та Нового царств, демонструвала еволюцію від простих, аскетичних художніх форм до витончених і монументальних споруд та художніх творів, які поєднували архітектуру, скульптуру та рельєфи.

Починаючи з Давнього царства, єгипетська художня культура розвиває ієрогліфічне письмо як текст-зображення, створюючи складну письмову культуру, витворі якої зберігалися у спеціальний скріпторіях. Храми Єгипту ставали велетенськими кам'яними книгами, в яких зображення сцен з життя богів та фараонів слугували сакральним письмом до нащадків. У зображенні у скельній гробниці фараона Сеті І у Долині царів, богиня Хатор вдивляється Сетові І прямо в очі, простягаючи йому сакральне намисто – menat – символ відродження ("Богиня Хатор і фараон Сеті І", Долина царів, біля 1300 до н. е., Лувр, Париж). Дивитись одне одному у вічі Месопотамії і Стародавньому Єгипті дозволялося лише правлячій еліті, адже такий прямий погляд вважався носієм неабиякої магічної сили. Крім того, око стає прообразом фізичної цілісності людини.

Мистецтво античності. Стародавні Греція та Стародавній Рим – дві давні цивілізації, історія яких об'єднана поняттям "античність". Поняття "античність" (з лат. – "Давній") хронологічно охоплює період з середини II тис. до н.е. до середини І тис. н. е.

Античність як культурна та цивілізаційна доба уважається "колискою" європейської цивілізації. Античність була і залишається вічною школою багатьох поколінь митців. Переживаючи крито-мікенський, архаїчний, класичний та елліністичний періоди свого розвитку, художня культура Стародавньої Греції подарувала світові могутні засади краси і гармонії, на котрі спиралися в своїй художній практиці наступні покоління. Зображальна система Стародавньої Греції формувалася суголосно соціально-політичному розвитку давньогрецької цивілізації. Період архаїки став періодом, коли ця система була започаткована, подальшого розвитку ця система набула у період грецької класики, а кульмінації досягла у еллінський період, коли до художнього доробку греків додалися здобутки художнього мислення давньосхідних цивілізацій.

У той час людська тілесність й її культурний простір (мікрокосм) поступово входять в процес діалогу з макрокосмом – природою і Всесвітом, результатом якого і стає формування топографії бачення діалогічного (бінарного) типу. Цей тип бачення вже передбачає певний конфлікт-розподіл між глядачем і об'єктом споглядання, наявність точки бачення, яка інтонує цей конфлікт і надає можливості потенціального його розв'язання. Розподіл сфер бачення як сфер володарювання зору найбільш яскраво виявляється у видовищах (виставах) перших цивілізацій.

Художня практика античного мистецтва стала основою для формування реалістичної системи бачення в європейській культурі. Об'єктивною підставою для реалізму стає здатність людини античності до самоспоглядання і художньої саморефлексії, а діалогічність бачення стала передумовою для більш повнішого осягнення світу у його співвідношенні з людиною. Саме тут завершується становлення художніх формоутворюючих засобів: ритму, інтонації та інших. Уже у зразках крито-мікенської культури, у вазописі Крита, можна побачити погляд на природу і міметичні спроби невідомих майстрів відтворити цей погляд у достатньо реалістичній манері ("вази Камарес"). Оскільки точка бачення – це завжди результат оцінки оточуючої дійсності і митцем, вона обирається, виходячи з даних, які має об'єкт, вона формується як естетичним світоглядом митця, так і необхідністю відображення певного внутрішнього смислу, притаманному самому об'єкту зображення. Вже на цій стадії архівний митець свідомо обирає конкретну статичну точку бачення на об'єкт, виходячи з діалогічної природи естетичних стосунків між ним і середовищем, до якого належить цей об'єкт і ця точка формує певний патерн бачення такого митця.

Центрально-симетричне розташування сюжетно-композиційного центру більшості архаїчних зображень доби перших людських цивілізацій не передбачало, тим не менш, статичність такого зображення.

Давньоримська мистецька практика демонструє поступову відмову від реалістичної системи бачення. Починаючи з III ст. н. е. (тобто у добу раннього християнства), римські митці поступово змінюють пропорційні співвідношення між об'єктами, що зображуються. І оскільки відбувається деформація (зміна) пропорцій у межах твору, значною мірою підвищується смислове значення загального контуру твору, а не міжпропорційних смислових зв'язків між об'єктами. Фактично зникає навіть імітація об'єму в монументальних і скульптурних зображеннях, зображення поступово перетворюється на лінійне. Остаточна символізація системи художнього бачення формується у IV-V ст. н. е.

Важливо відзначити і той факт, що частково функції створення "візуального контуру" або "візуальної рами" в давньоримському мистецтві перебирає на себе архітектура. На це вказують багато авторів (П. Флоренський, О. Фрейденберг, Б. Віппер та інші), які вважали, що архітектурна арка або інший функціональний пройом (наприклад, вікно) виконували цю функцію. При цьому ці архітектурні елементи, певною мірою, перебрали на себе семантику орнаменту, адже їм теж була притаманна повторюваність або багатократне репродукціонування (згадаймо славетний Колізеум). Цей момент був урахований архітекторами середньовічного храму, коли настінне храмове зображення обмежувалося віконними проймами храму.

Конфігурація і внутрішній масштаб більшості забудов Давнього Риму створюють враження не тільки сили і влади, але й майже безкрайого простору. Споруда ставала "оптичною картиною", адже внутрішні конструктивні елементи (колони та карнизи) тільки зображали цю конструкцію, а не були нею. У давньоримських храмових спорудах з'явилось вікно – тобто штучно створений світловий пройм, який створював ефект "стіни, яка світиться". Все це підвищувало можливості "оптичного ілюзіонізму" такої архітектоніки і підкреслювало ідеальність призначення храмової споруди.

Стародавнє мистецтво античності спиралося не тільки на ідеали краси і гармонії, але й віддзеркалювало античну міфологію та державну ідеологію. Окрім цього воно спиралося на математичні знання ("Канон" розповідав про числову структуру витвору мистецтва) та буйну уяву митців, які чутливо реагували на красу природного світу. Таке поєднання різних джерел і створило неповторне мистецтво античного світу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >