< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Візантійський стиль

Першою могутньою державою Середньовіччя стає Візантія, яка проіснувала з IV по XV ст. Візантійська культура мала значні особливості у порівнянні з західноєвропейським Середньовіччям, оскільки була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції і Риму, з одного боку, та з іншого – увібрала у себе художні традиції малоазійських народів.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій та християнства. У Візантії збереглися центри античної науки і освіти. Художній доробок античності став основою для формування візантійського стилю і в мистецтві, насамперед, в архітектурі. При цьому вплив християнства стає потужним важелем у формуванні самобутнього візантійського стилю.

Візантійський історичний етап розвитку європейського мистецтва був пов'язаний з певним подоланням практичного характеру художньої творчості, з прагненням відокремити художню складову від в ім'я "чистої" краси, заради отримання "чистої" естетичності від утилітарного призначення Це призведе до ускладнення мови мистецтва і певних змін у структурі мистецького бачення. Середньовіччя – це доба, коли певна часова плинність вже індивідуально визнається усіма, адже буття людини на землі відчувається нею як тимчасове буття, підготовка до переходу у потойбічний світ.

Відхід від реалістичної подібності в зображені стає ідеологічно обумовленим процесом і закріплюється художньою практикою візантійського мистецтва. У Середньовіччі проявляється спрямованість бачення "усередину", споглядання "внутрішньої" людини. Це спонукає середньовічну людину до свідомого пошуку особистісних основ художньої діяльності.

Візантійські архітектори в пошуках нових форм храмових споруд віднайшли оригінальне творче і інженерне рішення: поєднали прямокутну в плані базиліку та центричний храм. Наслідком таких пошуків став найвидатніший витвір архітектурного мистецтва – храм св. Софії (архітектори Анфімій з Трал та Ісідор з Міле- ту). Саме на основі цих надбань у Візантії (і не тільки) складеться хрестово-купольне планування храмів.

В образотворчому мистецтві Візантії такий стиль оформлюється у так званий візантійський канон, що передбачає площинне зображення та регламентовані релігійні сюжети. У VIII–IX ст. формується канонічна система зображення в усій християнській художній системі. Визначальною рисою середньовічної художньої системи став її символічний характер. У цей час детально розробляється теорія образа, яка практично була втілена в іконі – специфічному сакральному жанрі середньовічного образотворчого мистецтва. Відомо, що у російському гуманітарному знанні ікона була осмислена як зображення ідеального невидимого ліку Божого. Творення середньовічної ікони фактично було анонімним посередництвом з боку середньовічних митців між Богом та глядачами. Але історія залишила деякі імена іконописців: серед них Феофан Грек (автор відомої "Донської Богоматері"), Андрій Рубльов (автор відомої "Трійці") та інші.

Потреба наслідувати канонічні зображальні зразки, тим не менш, була суголосна з індивідуалізацією системи бачення середньовічної людини, що в кінцевому порядку наприкінці Середньовіччя призвело до розпаду цілісної середньовічної художньої зображальної системи і у виокремленню живопису, скульптури і архітектури. Художня діяльність зрілого середньовіччя значною мірою підготувала інтерес до самостійно діючої і усвідомлюючої своє автономне буття особистості, вже здатної висловити себе через людське. Візантійська художня традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя в столицю Османської імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >