< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Художня культура Відродження та Нового часу

Стилістика доби Відродження

Поступове складання паростків динамічної моделі культури Нового часу у надрах пізнього Середньовіччя і доби Відродження стало часом переходу від канонічного пластичного мислення до неканонічного. Основним смисловим компонентом такого мислення стане відчуття плинності часу в його історичності. Доба Відродження (XIV-XVI ст.) робить бачення інструментом для "роблення" світу самою людиною. Особистісна життєдіяльність стає домінантою ренесансної культури. Подальше становлення "наукової картини світу", яке розпочинається вже зі зрілого Ренесансу, поступово замінює сакральні закономірності розвитку візуального на "природні закони" цього розвитку (при цьому, що симптоматично, зберігається статус мистецтва як символічної реальності).

Провідним принципом, що конституює появу нового типу культури, стає паралельне існування тенденцій к унормуванню, консервування досвіду, традиційності, і порушення усталених меж і подолання традиції.

Ренесанс стає добою перехідного характеру з багатьох аспектів: як період співіснування сакральних смислів середньовічної християнської культури й її канонічної зображальної системи з домінуванням індивідуального бачення митця, яке стало основою для формування неканонічного художнього мислення Нової доби; новим співвідношенням універсального, традиційного і актуального; періодом виділення світських жанрових структур у живописі, скульптурі і архітектурі; періодом подальшого ускладнення мови візуального і, насамкінець, складання нових співвідношень індивідуальної художньої свідомості (індивідуального візуального) з суспільною художньою свідомістю. Відкриття в астрономії та математиці, фізиці та інших природознавчих науках та використання для емпіричного підтвердження цих відкриттів штучних гаптичних систем (телескопу, мікроскопу тощо) сприяло створенню картини світу складного, але того, що розвивається за єдиними законами. Відкриття в фізичній оптиці стали початком "оптичноїреволюції" в культурі Заходу.

"Зображальна революція" італійця Джотто остаточно закріплює індивідуалізацію людини в живописі і стає передумовою посилення реалістичного бачення та створення "стереоскопічного", об'ємного бачення світу. Після реформи Джотто у малярстві тінь поступово входить до складу новоєвропейського зображення – у першу чергу пейзажу. Силует – прямий попередник фотографії, набуває надзвичайного поширення. Відродження повертається до жанру портрета та наділяє його новою автономією, яка підкреслює вже не тільки тілесність, але й індивідуальність.

Індивідуалізація художнього бачення митців Ренесансу стає кульмінацією розвитку "авторського" стилю в творах Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело та інших "титанів" цієї доби. Художній спадок, залишений Рафаелем після його смерті в 1520 р., розквіт його школи в особі учнів: Романо, Фьюрентіно, Караваджіо, призводить до появи художнього стилю, який надає перевагу свободі виразу та фантазії, новим формальним експериментам, максимальній розробці "манери" виконання. Використання спіралевідних фігур, зображення людського тіла скрізь складну композиційну гру, актуалізація графічності та поєднання останньої з витонченістю – ознаки маньєризму.

Використання оптичних ефектів з колажованістю зображення (картини Дж. Арчимбольдо), вичурна композиційність (картини Россо Фьюрентіно), яскраві та "локальні" кольори ( картини Парміджаніно) були необхідним кроком до майбутнього бароко як стилістичного напряму.

В обстановці створення великих національних держав та формування основ капіталізму, художні процеси на півночі Європи теж набули стилістичних ознак маньєризму.

Субстилі північного маньєрізму – "фонтебло" (Ніколо делль Абате, Б. Челлін), "тюдор" (А. Мор, Р. Смітсон), "натуралізм" (І. Бекелар, В. Кампі та інші), "караваджизм" (Караваджо та його учні) тільки підкреслили множинність проявів північного маньєризму в добу диференціації європейського суспільства та формування національних ідентичностей.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >