< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Класицизм

Паралельно з бароко в Європі формується і інший стиль – класицизм. Мистецтвознавці вже давно розпочали вивчення взаємозв'язків між тематикою ("групами сюжетів) і орієнтацією конкретних митців цього часу на конкретну художню мову. Творчість більшості досліджених (брати Карраччі, Пуссен, Рембрандт та ін.) доводить, що фундаментом смислової й сюжетної єдності цих митців стає ідея, а увесь комплекс її втілень утворюють відповідну виражальну єдність. Присутність середовищ цих елементів теж обумовлена відповідним "ідеальним задумом", який і структурує певні композиційні рішення в картинах митців. Відбувається стрімка конкретизація індивідуального бачення-мовлення, що кінець кінцем і стає джерелом жанрового структурування станкового живопису. Безумовно, якщо виявляти присутність ідеї на стилістичному матеріалі живопису Нового часу, то найбільш радикальним варіантом такого "ідеалізму" виявиться зрілий класицизм.

Крім певної недовіри до дійсності, іншим завданням використання ідеалізації стала спроба приховати від глядача "пряме", поза- ідеальне, сприйняття натури (наприклад, в творчості Аннібале Каррачі та інших італійських академістів цієї доби (згадаймо "Тріумф Вакха та Аріадни", 1597-1602). Цей процес спричинив до необхідності пошуку нового візуального досвіду-балансу між віртуозністю форми зображеного, уяви митця та прискіпливою спостережливістю {розгляданням) за дійсністю ("середовищем").

Анабелле Карачі, Гвідо Рені ("Побиття дітей", 1611), Ніколя Пуссен ("Вакханалія у статуї Пана", 1631-1633), Дієго Веласкес ("Стара, яка готує яйця на жаровні", 1618) та інші представники класицизму стають в опозицію до бароко, підтверджуючи новий етап "користування" античною традицією в XVII ст. Середовищний тип пластичного візуального мислення призвів до глибокого поєднання в зображальному мистецтві XVII ст. його різноманітних виявлень, адже різні художні рішення, які застосовувались митцями, були відповідями на болючі загальні питання. Постійна актуалізація митцями певних смислових і сюжетних ліній конкретними, властивими лише їм засобами, завдяки грандіозній інформаційній насиченості Нового часу парадоксальним чином швидко перетворювалася на традицію. Класицистичне середовище мислення поглинає будь-які барокові прояви, підпорядковуючи їх естетичним нормам ієрархії та прагматизму. Глядач при цьому стає не стільки активним, скільки "вольовим" і "мислячим" реципієнтом.

Російський класицизм розвивається лише в середині XVIII ст. у творчості архітекторів А. Квасова, І. Старова, І. Лема. Будівництво Петербурга стає поштовхом для розвитку класицизму в Російський імперії.

Якщо прагнення до розкошів та витонченості, манірності та будуарності, були "висловлені" в стильових ознаках регентства, рококо та шинуазрі, то неокласицизм стає художнім стилем, який повертає європейців до доробку класицизму, і "виголошує" гармонійність, спокій і симетрію вічними орієнтирами "справжнього мистецтва". В творах Джакомо Россі, Роберта Адама, Антоніо Канови, Жака Луї Давіда вже спадщина класицизму стає основою переосмислення на новому історичному етапі.

Центром розвитку неокласицизму стає Рим, давня столиця античного світу, місто, сповнене пам'яток і поклоніння гармонії.

Теоретиками нового стилю виявились німецькі естетики Іоганн Іоахім Вінкельман та Антон Рафаель Менгс, які обгрунтували необхідність повернення до давньої естетики греків та розпочали мистецтвознавчу дискусію між елінофілами та романофілами у мистецтві.

Неокласицизм став майже останнім моностилем, який звертався до класики. Прояв неокласицизму в архітектурі, живопису, скульптурі та інших видах мистецтва Європи став своєрідним відгуком на бароко та рококо з їх вишуканістю форм та складністю композиційних рішень.

Архітектура Роберта Адама (бібліотека Кедвуд Хаус, Лондон, 1767), скульптура Антоніо Канова ("Амур і Псіхея", Лувр, Париж, 1787-1793), живопис Жака Луї Давіда ("Клятва Гораціїв", Лувр, Париж, 1784) та інших митців, що працювали в стилі неокласицизму – у тій чи інший спосіб "обіграють" доробок класичного мистецтва з його міфологією та виразними засобами. Але, на відміну від автохтонної класики, майстри-неокласики використовували простоту та витонченість поряд зі складністю колористики та матеріалів і фактур. Достатньо складні композиційні форми неокласичних споруд, декоративних виробів і меблів доповнювалися раціональністю змісту, формальною чіткістю та функціональністю, античний художній доробок, узятий за взірець, мав бути доповнений сучасним для тієї доби відродженням духовних цінностей.

Класицизм і бароко складають певну стильову "пару", вони знову повертають європейця до реалізму.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >