< Попер   ЗМІСТ   Наст >

"Нова культурна історія"

Одним із новітніх і дотепер перспективних напрямків культурологічного знання є "нова культурна історія". Передісторія її формування тісно пов'язана зі змінами в гуманітаристиці, у свою чергу, чималою мірою спричиненими розвитком культурології як самостійної науки про культуру.

Ще у 1950-1960-х pp. почалося активне впровадження структуралістської методології, запозиченої якраз із прикладних історико-культурологічних досліджень (часом про це не підозрювали, але ще частіше про це не підозрював сам структуралізм, як потім визнають піонери нової методології в історії). Згідно вимог структуралізму, аналіз об'єкта мав бути всебічним. Отже, якщо йшлося про людське суспільство, цей аналіз мусив відтворювати його економічну, політичну, соціальну та духовну сторони одночасно. Моделі такого всебічного аналізу в царині історичної науки у формі "тотальної історії" (Ф. Бродель) призвели до результату, прямо протилежного планованому. Вони показали всю неформалізованість структури суспільства, яке більш-менш успішно можна було вивчати наприкінці XVIII – середині XX ст., коли панувала принципова інша модель "всесвітньої історії". Остання дійсно відтворювала основні етапи суспільного розвитку в різних народів і культур, але за рахунок однобічності підходу: до XIX ст. переважали військово-політичні твори на історичні теми, а з кінця XIX ст. і на початку XX ст. провідними постали соціально-економічні праці.

Тому відбулось, як казали самі історики, "розчинення" історії серед дисциплін з локальнішим предметом досліджень. Серед таких конкретних студій найбільшого суспільного розголосу в 1970– 1980-і pp. набула школа "історії ментальностей" (Е. Ле Руа Ледюрі, Ж. Дюбі), яка зосередила свою увагу не на "великих особистостях" або "народних масах", а на "маленьких людях" в історії, які дотепер залишалися, як справедливо зазначив відомий російський історик А. Гуревич, "безголосою більшістю".

Такий підхід якнайкраще підважувався під відмову від масових цінностей пізнього індустріалізму на користь розуміння самодостатності і цінності кожної окремо взятої особистості як основи нової постмодерної культури майбутнього постіндустріального суспільства. Крім того, "історія ментальностей" зацікавила тим, що займалася нетрадиційними проблемами відтворення стійких стереотипів мислення, уявлень та почуттів людей далекого минулого. Нарешті, "історію ментальностей" сприйняли також представники традиційної соціальної та культурної антропології. Адже відсталих народів і місць для проведення польових етнографічних досліджень в останню чверть XX ст. практично майже не залишилось. Отже, нововідкриті можливості перенесення культурно-антропологічних досліджень із простору в час сталися в нагоді. Тому дослідження з історії ментальності частіше за все називають нині історичною антропологією.

У середині 1970-х pp. у світ вийшли дві книги, завдяки яким історія ментальностей отримала справжню популярність: "Монтайю" (1975) французького історика Еммануеля Ле Руа Ладюрі і "Сир і хробаки" (1976) італійця Карло Гінзбурга. Обидві здобули не тільки академічний успіх, а й симпатії більш широкої аудиторії. "Монтайю" – історичний портрет селища у французьких Піренеях на початку XIV ст. і пари сотень її мешканців. Цей духовний портрет міг бути змальований лише тому, що збереглися записи допитів двадцяти п'яти мешканців Монтайю, на яких впала підозра в єресі. Хоча книгу було структуровано як дослідження окремої громади, але окремі її глави піднімають ментальні проблеми – дитинства, сексуальності, локального відчуття часу і простору, селянської хати як втілення сімейних цінностей – у той час гаряче обговорювані першими фахівцями з історичної ментальності.

В основі книги "Сир і хробаки" – життя та поведінка миро- шника XVII ст. Меноккіо. Він – "незвичайна звичайна людина", яка теж стала жертвою інквізиції. Його думки автор розглядає з різних точок зору, вбачаючи в ньому то дивака, який приводить у замішання інквізиторів своєю невідповідністю їх стереотипу єретика, то представника традиційної, усної селянської культури. Під час допиту Меноккіо також розповідав книги, які йому довелося прочитати, і про те, як він їх зрозумів. Тим самим дослідження Гінзбурга зробило перший внесок в "історію читання", яка надалі стане дуже популярною серед послідовників "нової культурної історії".

У 1980-1990-х pp. відбувся перехід від історичної антропології до "мікроісторії". Найактивніше проблематику "мікроісторії" розробляли французькі дослідники, які представляли четверте покоління знаменитої французької історичної школи "Анналів" (Ж. Ревель і В. Лапеті), а також група італійських істориків на чолі з Дж. Леві, С. Черутгі, К. Гінцбург, К. Гренді, які видавали однойменну серію з кількох десятків томів історико-культурологічних праць.

Теоретична новизна мікроісторії не обмежувалася формальним зменшенням масштабу історико-культурологічного дослідження з одночасним збільшенням детальності аналізу. Прихильники "мікроісторичного повороту" наполягають на тому, що, по-перше, їх підхід відкриває унікальну можливість поєднати загальне та індивідуальне в історії культури, адже в кожній "мікроісторіческой" ситуації "спільне" неповторним чином трансформується в процесі взаємодії її учасників. В історію та культуру таким чином повертає те унікальне, що було втрачено через занадто загальний кут зору лінійно-прогресивних або циклічних моделей історикокультурного процесу й розглядалося раніше не інакше, як прояв загальних суспільних інститутів або генеральних закономірностей розвитку світової культури.

По-друге, в мікроісторичному дослідженні вчений стикається з минулим так само безпосередньо, як антропологи стикаються з чужою культурою, коли виходять з літака, який доправив їх у віддалену і таємничу частину світу[1]. Насправді, як правило, мікроісторічна ситуація свідомо обирається за критерієм наявності достатньої кількості першоджерел.

По-третє, дослідник не просто остаточно позбавляється ролі ганчірника, який шукає в історії випадкову здобич[2], заздалегідь обираючи об'єкт і предмет, джерельну базу дослідження, методи аналізу матеріалу, власне, питання, які він поставить перед своїми джерелами. Разом з тим, він втрачає право говорити "за інших", ніби автор історичного роману, який спрямовує дії і долі своїх героїв у довільній зв'язку з відомостями першоджерел. Він повинен "разом з іншими" (разом з безпосередніми учасниками або спостерігачами подій, їх нащадками , істориками минулого і сучасності) озвучувати історію та культуру в діалогічному розмаїтті її голосів. Як значно пізніше зізнався сам К. Гінзбург, написати знаменитий твір "Сир та хробаки" його, крім іншого, спонукала "Війна та мир" Л. Толстого, який уважав історію реконструйованою лише тоді, коли відтворено діяльність усіх, хто брав у ній участь, і блискуче реалізовував свій задум, наприклад, у художньому моделюванні зв'язку між нежиттю Наполеона та Бородінською битвою, розташуванням військ і сприйняттям кожного окремого солдата[3].

Застосовуваний ментально-мікроісторичний підхід дозволив суттєво відкоригувати здавна відомі і певні завдяки традиційної методології загальні тенденції, причому, відкоригувати на користь переважного значення не соціально-економічних чи військово-дипломатичних, а саме культурологічних факторів. Наприклад, раніше вважалося, що інтенсивне укладання угод з купівлі-продажу землі в багатьох країнах Західної Європи вказувало на початковий етап розвитку капіталізму. Мікроісторіческое дослідження італійських істориків довело, що на той час на земельний ринок продовжують ще помітно впливати особистісні й кровно-родинні зв'язку патріархального, доіндустріального типу.

Під впливом цих досягнень поколінню істориків 1990-х pp. дослідження з історичної антропології їх попередників, які намагалися показати окремі події або видатних персоналій як вираження глобальних структур і об'єктивних чинників історико-культурного розвитку, видалися надто застарілими. Як із жалем пожартував з цього приводу один із най відоміших французьких гуманітаріїв XX ст. П. Бурд'є, молодим дослідникам набридло рахувати діжки в лісабонському порту. Для них настав час рахувати що-небудь інше – книги замість діжок. З цієї причини поняття "мікроісторії", "історичної антропології" та "історії ментальностей" перестали бути самостійною формою практичного історичного дослідження, увійшовши в предмет "нової культурної історії", або, як її називають у Німеччині, "історичної культурології" (Historische Kulturwissenschaft).

Вислів "нова культурна історія" було введено до наукового обігу наприкінці 1980-х pp. Під такою назвою вийшов у світ збірник матеріалів конференції "Французька історія: тексти і культура" (Каліфорнійський університет, Берклі), складений американським істориком Лінн Хант. У XXI ст. "нова культурна історія" збиральна назва досліджень, які мають за свій предмет і основний спосіб пояснення культуру. Уточнення "культурна" якраз і допомагає відрізнити нову культурну історію від соціальної, політичної, економічної та інша історій. Визначення "нова" вказує на те, що нова культурна історія є наступним кроком історико- культурологічних досліджень порівняно з "історією ментальностей" та "мікроісторією", які, в свою чергу, часто називали "новою історію" ("nouvelle histoire") відносно класичної історичної науки чи теорії культури.

Теоретичні основи "нової культурної історії" складають розширений антропологічно-ментальний погляд на культуру (як "тотальність" людської життєдіяльності), наративний, оповідний, стиль викладу матеріалу та "мікроісторічний" предмет дослідження. Разом з тим, її прихильники намагається завоювати симпатії читацькі за рахунок своєрідного цивілізування цікавих своєю повсякденністю речей і почуттів, суворо дотримуючись при цьому всіх недавно винайдених мультикультурних, політкоректних і гендерних забобонів, про які мова йтиме в наступних темах. У роботах представників "нової культурної історії" зустрічаються посилання на творчий доробок практичних всіх відомих на більш ранніх етапах розвитку культурологічного знання авторів. Іноді звертається увага й на К. Маркса. Але цим рецепціям пасує визначення "Марксовикористання" (замість автентичного "Марксошукання" певних консервативних кіл пострадянських інтелектуалів).

Особливого резонансу "нова культурна історія" набула в Сполучених Штатах, де вона об'єднала істориків літератури, істориків мистецтва і науки, а також "простих", або "звичайних", істориків. У Європі провідні позиції посідають "нові культурні історики" із Франції, які продовжують традиції "історичної антропології" та "мікроісторії" й групуються навколо найвідомішого історичного часопису у світі – "Анналів". Студії з "нової культурної історії" провадяться також у Італії, Німеччині, Нідерландах. А у Великій Британії не існує викладацьких вакансій з читання курсів культурної історії, кафедр культурної історії, тематичних журналів чи конференцій.

Поява "нової культурної історії" мало кілька суттєвих наслідків для подальшої розбудови культурології.

Наслідок перший. Розширення сфери застосування поняття "культура" та культурологічної методології. Судячи з назв наукових робіт 1990-2000-х pp. існує "культура меритократії", "культура підприємництва", "культура азартних ігор", "культура страхування життя", "культура любові", "культура пуританізму", "культура абсолютизму", "культура протесту", "культура секретності", "культура ввічливості". Свого історика знайшла навіть "культура туалетів". Одним словом, ми на шляху до культурної історії всього на світі: снів, їжі, емоцій, подорожей, пам'яті, жестів, гумору, іспитів тощо[4]. Розширене трактування культури призвело до збільшення можливостей для культурологічних досліджень і сприяло зростанню їх престижності.

Наслідок другий. Якщо раніше культурологічні фактори відсувалися на задній план на користь політичних, соціальних, економічних, відтепер ситуація змінилася докорінно.

Наслідок третій. Розвиток символічних концепцій культури. Особливого визнання в сфері "нової культурної історії" набуло визначення Кліффорда Ґірца, який стверджує, що культура – сукупність виражених в символічній формі уявлень, за допомогою яких люди передають, зберігають і розвивають своє знання життя і ставлення до нього.

Одними з найвідоміших праць з "нової культурної історії" в 1990-і pp. стали "Велика бійня кішок" Р. Дарнтона і "Жінки на узбіччі" Н. Земон-Девіс. У першій книзі відомий французький історик аналізує переоповідання про страту кішок із додержанням правил судового ритуалу, яку вчинили у першій половині XVIII ст. учні однієї з парижських друкарень, щоб ті не заважали їм відпочивати. На думку Дарнтона, у такій замаскованій формі вони засудили своїх господарів за погане ставлення до робітників і продемонстрували низьку міру революційності народних мас, неготових до Великої Французької революції[5]. У другій книзі американська дослідниця вивчає щоденники трьох жінок XVII ст. із провінції, які перебували на нижчих шаблях соціальної ієрархії, й доходить до висновку про поширення у цей період доволі розвиненого, хоча й доволі специфічного за своїм спрямуванням "жіночого варіанту торгівельно-ремісничого стилю" освіченості[6].

У 2000-х pp. "нова культурна історія" уявляє собою сукупність різноманітних дослідницьких практик, тобто студіювання особливостей тих чи інших видів культуротворчої діяльності, на відміну від традиційного намагання істориків і теоретиків культури встановити засадничі принципи такої діяльності. Приміром, гуманізм раніше асоціювався з ключовими ідеями гуманістів епохи Ренесансу, передусім, з їх вірою в "гідність людини". Нові культурні історики можуть розглядати гуманізм як певні практики з копіювання античних написів, очищення класичних текстів від помилок, привнесених багатьма поколіннями переписувачів, говоріння на античній латині, приватного колекціонування предметів давнини. Розглянемо деякі авторитетні практики "нової культурної історії" – з великою кількістю монографій і колективних праць, ба навіть, з власними спеціальними журналами.

Історія подорожей – це дослідження подорожніх нотаток, яке набуло в Європі поширення з кінця XVI ст. Однак, якщо раніше за своїм змістом записи мандрівників вважалися безцінними історико-культурним джерелом, яке відтворює в деталях сучасну їм культуру, представники "нової культурної історії" зосереджені на встановленні т. зв. vision, стереотипів бачення. Вони доводять, що фактично всі автори подорожніх нотаток описували не те, що бачили, а те, що очікували побачити. Наприклад, митрополіт Макарій, який мандрував Україною у буремні роки Національно- визвольних змагань середини XVII ст., просто не міг не прикрасити опис православної країни, яка одержала верхи над католиками, тоді як в рідній Антіохії його православна віра зазнавала столітніх утисків з боку володарюючих тут мусульман. Тим самим було задіяно відомий стереотип "перегорнутого світу". І таких стереотипів можна нарахувати в історії мандрів чимало. Різниця між ними полягає лише в конкретних причинах і особливостях такого "бачення".

Історія колекціонування насправді займається "культурою колекціонування". Учені вивчають предмети колекціонування (монети, раковини тощо), його філософію чи психологію, організацію колекцій, їх основні категорії (тобто стоїть за практикою теорію), а також доступність колекцій, які до Великої французької революції в основному знаходилися в приватних руках і лише надалі стали більш загальнодоступними

Чимала частина дослідницьких практик "нової культурної історії" присвячена матеріальній культурі, особливо культурі їжі, одягу та житла. Ще до появи "нової культурної історії" була популярною "інтелектуальна історія". Відповідні дослідницькі практики зосереджують увагу не на високих ідеях й творчості інтелектуальної еліти, а на більш універсальних категоріях мислення, інтелектуальної діяльності та інтелектуальних продуктів у ту чи іншу соціокультурну епоху.

Чільне місце відводиться у "новій культурній історії" Т. ЗВ. "практикам тіла". Якщо початковий інтерес до цієї теми був спричинений поширенням СНІДУ, то надалі він живиться зростаючими побоюваннями щодо "вразливості людського тіла" через екологію, неправильне харчування, стреси, малорухомий спосіб життя. У цьому контексті учених цікавлять багатоманіття репрезентацій людського тіла в ту чи іншу епоху залежно від панівних ментальних стереотипів – домінування чоловічого або жіночого тіла, поширення культу анорексичного або, напроти, атлетичного тіла тощо.

Перший осередок культурно-антропологічних досліджень на російських матеріалах виник у 1980-і роки у США. Дослідників, найвідомішим з яких є професор Гарвардського універсітету Е. Кінан, цікавили відповідні аспекти політичної культури від часів Московського царства. Коло проблем, що дотепер вивчається під цим кутом зору, достатньо широке: символіка влади, релігійні та світські церемонії та ритуали, соціокультурні норми та цінності тощо.

У 1990-і роки, після поступового ознайомлення із здобутками зарубіжних колег, культурно-антропологічний підхід почав здобувати прихільників серед російських авторів. Сфера застосування цього підходу включає історію повсякденності, святкової культури, приватного життя, родини, дитинства та ін. Серед суто російських новацій у цьому плані слід відзначити т. зв. "релігійну антропологію", себто підвищенну увагу до специфіки російської народної релігійності, достатньо відмінної від штампу про глибоку та суцільну вкоріненність релігійності серед росіян від давнини до сучасності. Сприйняття ідей "нової культурної історії" безпосередньо зосереджене при Інституті загальної історії РАН, в якому діє Центр інтелектуальної історії. Серед наукових здобутків Центру – цікаві й змістовні праці з "історичної культури", особливостей погляду на історію в різні часи.

  • [1] Ankersmit F.R. Historicism: An Attempt at Synthesis // History and Theory. – 1995. – Vol. 34. – №3 (October). – P. 173.
  • [2] Февр Л. Суд совести истории и историка / Л. Февр // Февр Л. Бои за историю : пер. с фр. – М., 1991. – С. 14.
  • [3] Гинзбург К. Микроистория: две-три вещи, которые я о ней знаю: пер. с ит. / К. Гинзбург // Совр. методы преподавания новейшей истории. – Μ., 1996. – С. 219-220.
  • [4] Берк П. Историческая антропология и новая культурная история [Электронный ресурс] / Питер Берк // Новое лит. обозрение. – № 5 (75). – 2005. – Режим доступа к жури.: magazines.russ.ru/nlo/2005/75/ne5.html. – Загл. с экрана.
  • [5] Дарнтон Р. Великое кошаче побоище и другие эпизоды из истории французской культуры : пер. с фр. / Р. Дарнтон. – М., 2002. – С. 119-122.
  • [6] Земон-Девис Н. Дамы на обочине. Три женских портрета XVII ст.: пер. с англ. / Н. Земон-Девис. – М., 1999. – С. 237.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >