< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Історична концепція пам'яті

Безпосередньо історики зацікавилися пам'яттю в 1950-х pp. Однак спочатку в центрі їх дослідницької уваги перебували лише зовнішні прояви меморіальної традиції, оскільки вважалося, що колективна соціальна пам'ять пов'язана із задоволенням духовних потреб її безпосередніх носіїв, тоді як історія тяжіє до об'єктивного безособового суспільного (національного) інтересу або точки зору людства в цілому. Тим-то пам'ять у справжньому сенсі цього слова була витіснена в архіви, в яких безпосередність переживання було заміщено штучно організованим порядком того, що ми не можемо (фізично) запам'ятати, але маємо пригадати (відповідно до суспільних вимог). Переважно, об'єктами відповідних праць ставали генеалогічні родоводи й т. зв. Libri memorials (святки)[1]. Надалі студії "історичної пам'яті" поступово набували все більшої ваги. Показником і стимулом наукового інтересу до цієї теми стала публікація в 1984-1993 pp. семи томів "Місць пам'яті" (lieux de memoire) за редакцією П'єра Нора (народ. 1931).

"Місця пам'яті" – це все, що наділене етнокультурною ідентичністю для буденної свідомості широких мас і символічно виявляє себе в географічних пунктах, речах, реальних або вигаданих подіях, теоретичних уявленнях і художніх образах, ритуалах, назвах, іменах тощо.

Якщо особиста пам'ять людини допомагає людини в основному орієнтуватися в сьогоденні, то історична пам'ять актуалізує в "місцях пам'яті" відчуття приналежності до певної культури, вказує значно загальніші орієнтири людської життєдіяльності.

В історичній концепції пам'ять із другорядного джерела інформації перетворилася на автентичний, "живий" суб'єкт і транслятор історичної традиції. Головним предметом історії постає не подія минулого, а пам'ять про неї, той образ, який закарбувався в її учасників і сучасників, передався безпосереднім нащадкам, реставрувався або реконструювався в наступних поколіннях, а нині підлягає критичній деконструкції в зворотному напрямі[2]. Фактично склалося, що більшість досліджень історичної пам'яті нині не виходять за межі XX ст., оскільки саме за цей період можна отримати "живі", а не надто заідеологізовані спогади.

Збудження інтересу до історичного виміру пам'яті слід уважати реакцією на таке прискорення темпів соціальних і культурних змін у другій половині XX ст., яке значно випереджало усталені форми і способи трансляції від однієї генерації до іншої набутого внаслідок цих трансформацій соціокультурного досвіду. У свою чергу, така пришвидшена динаміка розвитку світової цивілізації призводить до втрати системи звичних ідентичностей, гарантованих функціонуванням соціальної пам'яті "за нормальних умов". Отже, "про пам'ять кажуть так багато тільки тому, що її вже нема"[3].

Друга причина розквіту пам'яті про історію – соціально- політичного і соціокультурного порядку. Рух звільнення й емансипації народів, етносів, груп і навіть окремих особистостей у сучасному світі, швидке виникнення різноманітних форм пам'яті меншостей робить відвоювання власного минулого необхідною складовою їх самоствердження. Нарешті, не обійшлося, без соціально- економічного підтексту: історична пам'ять, всеїдна у своїх проявах, надає вибагливому споживачеві сучасного суспільства більшу пропозицію, ніж скута раціональними рамцями історія.

Від середини 1990-х pp. у все більших масштабах розпочалося методологічне застосування концепту "пам'яті" та похідних від нього для потреб прогресуючого й перспективного напряму "нової культурної історії". Розширенню рефлексії над пам'яттю сприяв тривалий успішний досвід міждисциплінарних досліджень сфер її переважного побутування – від вивчення спеціалістами з античної філології зв'язку гомерівського епосу до студіювання антропологами усних традицій неєвропейських культур[4].

Теоретичні засновки нової, культурологічної концепції пам'яті складають узагальнення німецького дослідника давніх культур Яна Ассмана (народ. 1938). По-перше, за Яном Ассманом, пам'ять може бути "комунікативною", актуальною, та "культурною". Різниця між ним полягає в наступному:

за змістом – у комунікативній пам'яті переважає індивідуальний життєвий досвід, у культурній пам'яті вміщується міфічна та реальна історія тієї чи іншої спільноти;

за формою – комунікативна пам'ять неформалізована, вона основана на безпосередньому спілкуванні та передаванні інформації від споріднених поколінь, культурна пам'ять формалізована, вона потребує сталої традиції, символічного втілення в образі, танці, особливому "місці", тексті тощо;

за часовомирамками – комунікативна пам'ять є дійсною для 3-4 поколінь в межах 80-100 років , культурна пам'ять спрямована у давнє минуле.

за носіями – носіями комунікативної пам'яті є сучасники всіх тих подій, які в ній закарбовані, культурна пам'ять для свого зберігання та передавання потребує спеціально підготовлених фахівців[5].

Поминки за померлим є формою комунікативної пам'яті, тоді як Седер, трапеза, що входить до святкового ритуалу єврейської Пасхи, є формою культурної пам'яті, адже навіть страви у ній нагадують про найзаповітніші події єврейської історії.

Вплив культурної пам'яті на суспільство по-різному відбувається в різних культурах. Він позначатиметься як "гарячий" щодо культур, котрі активно апелюють до свого минулого, або "холодний" щодо культур, менш залежних від нього[6]. Яскравим прикладом "холодної" у меморіальному плані культури є сучасне суспільство, де більшість людей живуть переважно сьогоденням.

Якщо комунікативна пам'ять задовольняється усним словом, то культурна пам'ять потребує особливих засобів фіксації. Засоби фіксації культурної пам'яті можна умовно поділяти на практики записування (inscribing practices) й практики втілення (incorporating practices). У першому випадку йдеться про переважно письмові тексти – від священної книги до історичного твору, де закарбовані суттєві елементи пам'яті тієї чи іншої культури. Наші сучасні пристрої для зберігання та доступу до вже збереженої інформації, друк, енциклопедії, індекси, фотографії, магнітофонні записи, комп'ютери – всі вони побудовані так, що ми мусимо зробити щось таке, що буде схоплювати й утримувати інформацію довгий час по тому, як людський організм уже перестане її надавати.

Увіковічення в пам'яті культурно обумовлених поз може бути чудовим прикладом практик інкорпорування. Важливість поз для вибудови спільної пам'яті цілком очевидна. Влада і ранг зазвичай виражаються за допомогою певних поз, і ці пози ми вирізняємо в їхньому відношенні до інших поз. Від того, в який спосіб люди гуртуються, та від диспозиції їхніх тіл стосовно тіл інших людей, ми можемо виснувати ступінь влади, позицію у владній ієрархії, яку, як уважається, посідає кожен із них або на яку вони претендують. Ми знаємо, що означає, коли хтось один сидить на підвищенні, а решта стоять довкола; коли хтось стоїть, а всі решта сидять; коли всі у кімнаті встають у той час, як хтось до неї заходить; коли хтось вклоняється чи робить реверанс або ж, в екстремальних обставинах, падає на коліна перед тим, хто залишається стояти[7].

Для дослідження культурної пам'яті запропоновано метод меморіальної психоаналітики, заснований на фройдівському психоаналізу. Стрижнем цього методу є реконструкція первинної меморіальної травми через аналіз тієї меморіальної традиції, яку вона породила й яка її приховувала в різноманітних формах замісних меморіальних фігур і особливих символічних "місць". Наприклад, як довів німецький дослідник Р. Козеллек, могили Невідомого солдата й комплекс пов'язаних із ними церемоній, є не стільки місцем похованням та індивідуальної скорботи, скільки способом спокутування провини за мільйони загиблих у Великій війні (нечувані цифри для європейського суспільства зразка 1914-1918 pp.), котра була реінтерпретована як своєрідна "будівельна жертва" для міцної національно-державної єдності в майбутньому[8].

Дослідження української культури слід проводити виходячи із її розуміння як культури активної пам'яті. У ній сформувалося врівноважене ставлення до пам'яті – без полюсів виопуклення самої пам'яті (як, наприклад, в іудаїзмі, вибудуваному на пам'яті про сакральне минуле) або повного відкидання (як у радикальному постмодернізмі). Україні пасує визначення типово християнської культури "преображения памяти", одночасно – її вшанування, повернення до пережитого, але обов'язково з метою подальшого перетворення, розсування обрію пам'яті до Царства Божого майбутнього віку. Дослідження культурної пам'яті в Україні має найбільший методологічний сенс для встановлення основних тенденцій розвитку вітчизняної культури. Вивчаючи постійні видозміни "місць пам'яті", можна виразно простежити основні тенденції соціокультурної еволюції, відокремити в ній автохтонні, усталені елементи, від нещодавно інтегрованих.

Звичайно, є свої особливості в сучасному меморіальному ландшафті української культури. Найбільшою мірою на нього впливає стратегія "покозаченої нам 'яті", в основному унормована Указом Президента України від 4 січня 1995 року "Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва" та Національною програмою відродження та розвитку українського козацтва на 2002-2005 pp. Упродовж 1992-2004 pp. було відновлено полково-сотенний устрій, військово-патріотична і господарська структура українського козацтва, провадиться спільна діяльність козацтва з МВС і МНС, відновлено історичні назви населених пунктів, вулиць, майданів, святкування численних річниць і ювілеїв, передусім, Дня українського козацтва 4 жовтня, встановлено численні пам'ятники гетьманам і полковникам, розроблено проект побудови козацького Пантеону та Алеї Слави, наново упорядковано заповідники на о. Хортиця й у гетьманській столиці Батурині, почалася реконструкція Олешківської, Микитинської, Кам'янської січей, облаштовуються козацькі могили (Трахтемирів), відкрито численні козацькі школи, ліцеї, ба навіть, Український військово-козацький інститут (при МАУП), створено спортивні й пісенні гуртки, морські клуби, кінні театри, самодіяльні та мистецькі колективи, провадяться турніри, фестивалі, ба більше, міжнародна регата пам'яті І. Сірка, 2003 року затверджено Міністерством освіти Положення дитячо-юнацької військово-спортивної патріотичної гри "Сокіл" ("Джура"), видаються козацькими товариствами або підприємцями-козаками газети і журнали.

Певне спрямування меморіальної стратегії покозачення помітне через ушанування "національно-держатворчих" козацьких діячів (І. Мазепи, К. Розумовського, П. Скоропадського), подій (Конституція П. Орліка) і дат ("350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана Івана Виговського в Конотопський битві" згідно з Указом Президента України від 11 березня 2008 року). Однак через несформованість української політичної нації та незавершеність процесів трансформації українського суспільства історична уривчастість, а часом, насильницька переривчастість меморіальної традиції та динамічність її змісту настільки примножуються, що замість консолідації національно-культурної пам'яті перебігає меморіальна симулякризація. Дуже часто, меморіальні символи минувшини необгрунтовано прикладаються до будь-яких явищ (сосиски "Козацкі", водка "Пектораль").

Аналізуючи вітчизняний меморіальний ландшафт, варто брати до уваги його підвищену мінливість. Причому, починаючи з пізньомодерного часу, згаданий процес відбувався цілковито свідомо і системно – через державну політику пам'яті. Особливо активно у 2004-2009 pp. змінювались значення багатьох вузлових меморіальних подій відповідно до національної парадигми історії ("300-річчя Полтавської битви – "300-річчя подій, пов'язаних з воєнно- політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладання українсько-шведського союзу").

Поняттю пам'яті та похідних від неї ("історична пам'ять", "культурна пам'ять") не пощастило отримати в українському гуманітарному обширі постійну прописку. Від кінця XIX – початку

XX ст. переважання в "позитивності" не залишало місця окремому існуванню "ненаукового знання". Особливо наочно це простежується в суспільно-політичній і філософській есеїстці М. Драгоманова, почасти М. Грушевського, який уважав пам'ять обмеженою та фрагментарною через нестачу або недостеменність інформації першоджерел, але визнавав її суспільну корисність[9].

У подальшій вітчизняній "історії ідей" поняття "історичної пам'яті" прислужилося лише модерній діаспорній історіософії (Є. Маланюк). Плекання історичної пам'яті Є. Маланюк розглядав як засіб запобігання затьмаренню, ослабленню і загрозі її зникнення в процесах формування пересічної імперської людини, у тому числі через заохочення насмішкуватого ставлення до національних святощів[10]. На інтелектуальних теренах Української держави 1990- 2000-х pp. концепт "пам'яті" залишається роз'ятреним поміж занадто широким підходом (започаткування "мнемонічної герменевтики" світової культури в докторській дисертації Л. В. Стародубцевої[11] та підходом занадто вузьким (кандидатська дисертація, присвячена дослідженню "процесу актуалізації національної пам'яті засобами історичного краєзнавства"[12]. Певною мірою млявість теоретизування із цього приводу компенсується розмахом практичної діяльності, особливо у царині пошуково-видавничих заходів з упорядкування "Книг Пам'яті" жертв Другої світової війні, а також законодавчого й організаційно-технічного облаштування Інституту національної пам'яті. Предмет аналізу більшості вітчизняних публікацій 2000-х pp. є різноспрямованим. З одного боку, у центрі уваги постали суспільно-політичні та прагматичні меморіальні стратегії – "доцільної пам'яті", "контрпам'яті", регіоналізації, приватизації пам'яті тощо[13]. З іншого боку, провадяться дослідження меморіальної складової радянської ідеології. Зокрема, С. Єкельчик на матеріалах російських та українських архівів намагався дослідити реалізацію сталінського офіційного проекту пам'яті впродовж усієї радянської історії. Ним було встановлено внутрішню суперечливість цього проекту, який зовні виглядав монолітним, але насправді залишався конгломератом погано узгоджених між собою національних пам'ятей. Автор також унаочнив активну участь в його розбудові місцевих кадрів, аж ніяк не "засланців" із Москви[14].

Нині звертання до культурної пам'яті поширене й на пострадянському просторі – у Росії та державах Балтії. Проте, відбувається воно з діаметрально протилежною метою. У балтійських країнах культурна пам'ять розглядається як основа для повного відкидання радянської історичної традиції та заміни її своєю власною. Напроти, у Росії поновлюється процес підпорядкування пам'яті історичній науці, яка багато в чому продовжує імперські амбіції совєтської доби.

Опозиційні російській владі інтелектуали вказують на офіційну тенденцію до збереження і, навіть, відтворення "твердої пам'яті" про попередню епоху (наприклад, пам'ятників Леніну), щоб компенсувати текстуальний Нюрнберг російській комунізму, який наприкінці 1980 – першій половині 1990-х pp. здійснили ліберальні ЗМІ та художня література. Далі слід відзначити переформатування навчальних і науково-популярних текстів.

Відтепер у них всіляко підкреслюються маркери пам'яті, покликані відновити ідеї народно-державного єднання на базі культурно- історичної самобутності. Нарешті, має місце знищення "неофіційних" чимось пам'ятних "місць пам'яті" про ліберальну епоху Горбачова-Єльцина. Для цього застосовується проста операція підміни імені назвою. Наприклад, такі ЗМІ як "Ехо Москви" і "Комерсант", які в 1990-і pp. виступали символами демократизації суспільства, тепер залишають за собою лише комерційний бренд.

Однак і в науковому відношенні у сусідній Росії тематика пам'яті вивчається доволі активно. Свідчення цьому – діяльність Центру інтелектуальної історії Інституту загальної історії РАН, масштабні всеросійські конференції, численні публікації у солідних наукових часописах і науково-популярних журналах "Новий літературний огляд", "Недоторканний запас".

  • [1] Арнаутова Ю. Е. Мемогіа: "тотальный социальный феномен" и объект исследования / Ю. Е. Арнаутова // Образы прошлого и коллективная идентичность в Европе до начала Нового времени : [монография] / под ред. Л. П. Репиной. – М., 2003. – С. 19.
  • [2] Репина Л. П. Историческая память и современная историография / Л. П. Репина // Новая и новейшая история. – 2004. – № 5. – С. 41.
  • [3] Нора П. Между памятью и историей (Проблематика мест памяти) / П. Нора // Франция-память / П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж, М. Винок ; пер. с фр. Д. Хапаевой. – СПб., 1999. – С. 17.
  • [4] Хаттон Π. X. История как искусство памяти : пер. с англ. / Π. X. Хаттон. – СПб., 2004. – С. 62-63.
  • [5] Ассман Я. Культурная память. Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности : пер. с нем. / Я. Ассман. – М., 2004. – С. 59-60.
  • [6] Ассман Я. Культурная память. Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности : пер. с нем. / Я. Ассман. – М., 2004. – С. 70-74.
  • [7] Коннертон П. Як суспільства пам'ятають : пер. з англ. / П. Коннертон. – К., 2004. – С. 116-117.
  • [8] Козеллек Р. Невідомий солдат як національний символ Європи : пер. с нем. / Райнхард Козеллек // Історичні пошуки ідентичності: Українсько-німецький колоквіум / Р. Козеллек, Ю. Шеррер, К. Сігов. –К., 2004. – С. 20-21.
  • [9] Тельвак В. Методологічні основи історичних поглядів М. С. Грушевського (кінець XIX – початок XX ст.) / В. Тельвак // Київська старовина. – 2002. – № 2. – С. 19-20.
  • [10] Маланюк Є. Малоросійство / Є. Маланюк // Маланюк Є. Книга спостережень. Проза / Є. Маланюк. – Торонто, 1966. – Кн. 2. – С. 235- 236.
  • [11] Стародубцева Л. В. Пам'ять і забуття в історії ідей: мнемонічна герменевтика культури : автореф, дис. на здобуття наук, ступеня д-ра фі- лос. наук : спец. 09.00.04 "Філософська антропологія, філософія культури" / Л. В. Стародубцева. – X., 2004.
  • [12] Удод Л. І. Роль історичного краєзнавства у відродженні історичної пам'яті українського народу (1980-і-1990-і pp.) : автореф, дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.06 "Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни" / Л. І. Удод. – Дніпропетровськ, 2001.
  • [13] Грачова С. Пам'ять, контрпам'ять і політика С. Грачова // Критика. – 2006. – Число 11; Міхесва О. Пам'ятники для забуття / О. Міхеєва // Критика. – 2006. – Число 9; Рябчук М. Культура пам'яті та політика забуття / М. Рябчук // Критика. – 2006. – Число 1-2.
  • [14] Єкельчик С. Імперія пам'яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >