< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Постмодерністські теорії

Особливістю постмодерних теорій стало те, що майже всі вони були тісно пов'язані з проблемами мови та влади, а як приклади наводили матеріал літератури та кіно. Це забезпечило багатьом із них швидке розповсюдження як в академічному середовищі, так і в суспільстві. Значною мірою постмодерні теорії були текстоцентричні, тобто розглядали як текст будь-яку сукупність знаків – вербальних, візуальних, тілесних, та ін. Текстом можна вважати будь- які продукти культури, якщо вони мають певну знакову (семіотичну) функцію, план змісту і план вислову. Наприклад, на рівні вислову Лувр є всесвітньо відомим музеєм, на рівні змісту згадка про Лувр може мати декілька значень: заохочення до шедеврів мистецтва; візит до Парижу; престижне місце зустрічі. Таким чином, уся людська культура розумілася як сума текстів, або як культурний текст, тобто інтертекст, який можна читати згідно певним правилам граматики (якщо їх знати або вивчити), і згідно до цих правил:

  • – будь-які тексти мають структуру (тобто розкладаються на фрагменти, що є одиницями читання;
  • – правильне розуміння культурного тексту пов'язано з виявом його зв'язків з соціокультурною реальністю;
  • – коректне прочитання тексту потребує дослідження вторинних смислів, асоціаційних значень.

Саме з аналізу текстів та їх побудови починав засновник деконструктивізму і найвідоміший представників постмодернізму французький мислитель Жак Дерріда (1930-2004), який став відомим завдяки висунутої їм концепції "децентрування тексту", або – деконструкції. Дерріда намагався трансформувати ідеї великого французького антрополога К. Леві-Строса, засновника класичного структуралізму, щодо бінарних опозицій (верх-низ, правий-лівий, культура-природа) як засадничих універсалій культури. При цьому всі перші члени бінарії мали, так би мовити, центральний та домінуючий характер, а їх парні елементи були їм підпорядковані як вторинні та периферійні. На думку Дерріда, бінарізм є певною стратегію мислення, і він існує не тільки на папері та в первинних суспільствах. Бінарність наявна в усіх сферах культури й суспільства, ієрархізує гендерні, сексуальні, расові, політичні та буденні стосунки.

У свої працях "Про граматологію" (1967), "Письмо і розрізнення" (1967), "Поштова картка: від Сократа до Фройда" (1980), "Привіди Маркса" (1993), "Прощавайте – І. Левинас" (1997) Дерріда писав, що в людській культурі закріплена традиція, у межах якої пріоритет має письмо над усною мовою, що стало джерелом догматичної довіри тільки у письмові джерела. Дерріда доводив, що вся європейська філософська та літературна традиція засновані на прирівнюванні голосу, письма та буття виключно до чоловічого, фалічного начала, яке приймається за джерело культури, тобто займає привілейовану позицію.

Головним в творчості Дерріда була ідея децентрування структури текстів, створення простору відсутності центру або множинних центрів, які не є підлеглими один до одного. Він намагався деконструювати сам принцип бінарности, ієрархічний характер протиставлення центру та периферії, чоловічого та жіночого, письма та мови. Дерріда стверджував, що світ символічних значень не може бути зведеним до бінарної структури, що опозицією бінаризму має бути парадокс, невизначеність, "щілина", змістовне порушення, яке виникає у результаті деконструкції. Таким чином, Дерріда намагався уникнути впливу дискурсивної влади, яка, на його думку, виявляє себе усюди, і, насамперед, у принципах створення текстів, які несвідомо впливають на принципи суспільного мислення.

Суть деконструкції полягала у тому, що це інтерпретація тексту, яка розщеплює його на фрагменти, змінює змісти тексту, завдяки "демонтажу" його зовнішніх компонентів. Деконструкція знищує пріоритет чоловічого начала над жіночим в тексті, і дає можливість другому – жіночому, інтуїтивному компоненту структури виявити свою присутність в культурі. Найпоширеніші значення деконструкції можна сформулювати як:

  • – встановлення переважання плюральності над авторитарним центром;
  • – несприйняття влади та домінування у будь-яких формах;
  • – пріоритет критики над згодою та підлеглістю;
  • – затвердження принципу різниці у протилежність принципу тотожності;
  • – критика морального універсалізму як засіб протистояння усіляким авторитетам – державній владі, партійній дисципліні, канонізованій літературній або жанровій традиції,
  • – вимоги долучити до наукової творчості нових суб'єктів – жінок, темношкірих, представників сексуальних меншин, тих, хто не мав права голосу в європейській інтелектуальній традиції раніше.

Ідеї Дерріда про деконструкцію текстів та можливість гри з їх структурними елементами глибоко вплинули на західну філологію, мистецтво та літературу: в 1970-1980-і pp. починають з'являтися експериментальні художні твори, в яких відсутня внутрішня структура, романи (наприклад, Р. Федермана або Ж. Ріве) можна читати з будь-якого місця, тому що вони являють собою збірки цитат багатьох авторів, або ненумеровані сторінки з фрагментами оповідань на різні теми та жанри.

Концепція деконструкції стала джерелом поняття про гіпертекст – текст, який є побудованим таким чином, що перетворюється на систему різних текстів, які водночас обладають і єдністю і множинністю. Найбільш влучним прикладом гіпертексту можна вважати енциклопедічний словник або Інтернет, в якому кожна стаття подає відсилку до іншої. Тобто словник можна читати як лінійний наратив, від першої сторінки до останньої, а можна як гіпертекст, "перекликаючи" мишкою від статті до статті. Інтернет або словник є прикладом гіпертекстової структури, гетерогенної та цілісної водночас.

Концепція деконструкції виявилася плідною для радянського та пострадянського мистецтва також. Уже в 1970-ті роки виникає неофіційна художня течія, яка отримує назву "соц-арт" (по аналогії із західним поп-артом), і яку сучасні критики вважають одним із найуспішніших напрямків (пост)-радянського деконструктивізму [1]. Метою соц-арта була художня деконструкція різноманітних радянських ідеологем та символів, на політичному і на соціальному рівні. Найбільш відомими представниками цієї течії стали І. Кабаков, В. Комар, А. Меламід. Одна із визнаних картин В. Комара і А. Мелам і да має назву "Автопортрет" та іронічно зображує обох дорослих авторів в одязі радянських піонерів із руками в салюті перед портретом Сталіна. В пострадянській літературі деконструктивіськими слід вважати твори В. Пелєвіна, Ю. Андруховіча, О. Бузини, деякі романи Е. Лімонова ("У нас була велика епоха!", "Священні монстри"), та ін. Творчість А. Данилко в образі Вірки Сердючки також демонструє ідею деконструкції традиційних символів.

Постструктуралізм виник як напрямок в філософії та літературі в 1970-ті роки і був своєрідною реакцією науковців на обмеженість використання класичного структуралізму у певних сферах. Найбільш яскравими представниками цього напрямку стали Р. Барт, М. Фуко, Ю. Кристєва, Ж. Лакан, Е. Сіксу, Л. Ірігарей, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Дж. Батлер, С. Жижек.

Метою постструктуралізму було осмислення того неструктурного, від чого відмовлялися структуралісти, коли намагалися начебто об'єктивно аналізувати суспільство за допомогою бінарних опозицій. З цієї причини для багатьох постструктуралистів важливим було повернення до психоаналізу на новому рівні і пошук в ньому позаструктурних елементів, що впливають на дійсність. Саме тому теоретики постмодернізму зверталися до аналізу феноменів повсякденності, які не могли бути структуровані у бінарних парах – до моди (Р. Варт), масової культури (Ж. Бодрійяр), реклами (Ж. Бодрійяр, Р. Варт), болю, сексуальності, в'язниці та шпиталю (М. Фуко), релігійної віри (Ю. Кристєва), тілесної насолоди (Е. Сіксу, Л. Ірігірей), тілесності (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), і аналізували ці феномени як певні культурні "тексти" та дискурси.

Надметою постструктурсиїізму були критичні дослідження феномену влади, авторитаризму, тоталітарної свідомості, а також боротьба із будь-якими формами знання, які претендують на володіння кінцевою (абсолютною) істиною. Змістом постструктуралізму була відмова від "імперіалізму" в формах мислення, переосмислення історії культури в критичному дусі "філософії підозри", засновником якої вважався знаменитий німецький філософ Фрідріх Ніцше. Ідеї неомарксизму також мали значний вплив на теорію постструктуралізму, тому що після студентських заворушень у Франції 1968 року більшість американських та європейських інтелектуалів сповідували "ліві" погляди, і модифікації марксизму мали поширення не лише в академічних колах, але й серед технічної інтелігенції та європейського середнього класу.

Методологічно постструктуралізм важко виокремити від деконструктивізму, вони як би складають спільний комплекс ідей, на яких ґрунтується постмодернізм. Інколи постструктуралізм вважають більш широким поняттям, ніж деконструктивізм, який окрім того, має певні національні забарвлення (апелювання до французької або американської інтелектуальної традиції, тощо)[2]. Ще однією особливістю вивчення постструктуралізму є той факт, що більшість його провідних теоретиків починала як "правовірні" структуралісти, і лише під впливом деконструктивізму Ж. Дерріда трансформували свої методологічні позиції та принципи аналізу.

Французький дослідник Ролан Барт (1915-1980) звернувся до аналізу знакових систем, які людьми не усвідомлюються, хоча широко використовуються і в багатьох випадках керують ними. Концепція Р. Варта[3] грунтується на аналізі буржуазного суспільства, яке створює власні культурні міфи, в яких "білій людині", представнику домінуючого класу, відводиться головна роль, а робітничому класу, чорній та іншим расам, бідноті, іммігрантам нав'язується "вторинна" суб'єктивність, статус культурно нерівноправних груп. Міфи в концепції Барта не мають жодного відношення до свідомості первинних суспільств, це – певні комунікативні стратегії, які мають цілу систему конотацій (додаткових навантажень) і завдяки впливу на суспільство, вони перетворюються на певні ідеології, корисні для тих, хто їх створює. Сучасні політичні або соціальні міфи допомагають людині зрозуміти норми суспільства в формі кодованих текстів, але істина, яка доводиться в цих міфах, обгрунтовує правильність існуючого суспільного устрою. Наприклад, Варт критикував "міф" західноєвропейського суспільства щодо утворення образу "універсальної людини"[4], тому що в якості "універсальних" завжди просувалися ідеї "європоцентризму", в яких західноєвропейська біла буржуазна ідентичність виконувала роль регулятивного нормо-ідеалу.

Одним із фундатором постструктуралістської концепції влади став французький філософ Мітель Фуко (1926-1984). Його найвідоміші праці "Божевілля та культура: історія божевілля в епоху класицизму" (1961), "Слова і речі" (1966), "Археологія знання" (1969), "Нагляд і кара: народження в'язниці" (1975), нарешті, багатотомна "Історія сексуальності" (1975-1984). Категорія "влади" у Фуко відрізняється від її традиційного розуміння у політичній філософії: влада не є синонімом держави або суспільства. Влада в концепції Фуко є всепроникною, багатоликою, контролюючою та наглядаючою інстанцією, вона встановлює "норми знання" і "стандарти ідентичності". Фуко вводить термін "мікрополітики влади", яким він позначає присутність влади усюди, як іманентної сили, яка тисне на індивіда з різних боків – у вигляді законів, релігійних звичок, стереотипів суспільства, влади батьків, школи тощо. Влада, згідно з Фуко, це певна стратегія, яка реалізується через маніпулятивні відносини між людьми; через стосунки домінування та залежності, які є легальними у суспільстві; владою Фуко позначає привілеї, які може використовувати суб'єкт, або передавати іншим, а також техніки, за допомогою яких суб'єкт досягає певних преференцій і високого соціального статусу.

Фуко належить концепція дискурсу, яка тісно пов'язана з ідеями норми та знання. Категорією "дискурс" Фуко позначив не просто "спосіб говоріння", а тип "епістемологичних політик", які висловлюють ставлення певної епохи до знання і віри, які вважаються нормою[5]. Дискурс формує свідомість суспільства: феномен починає позначатись як "негативне" або "позитивне" явище тільки тоді, коли суспільство сформувало дискурс – тобто мову, в рамки якої певне явище утискається. Дискурс "норми", який створює кожне суспільство, є однією із стратегій влади. Встановлення "норми", яку підтримує влада, є формою насильства, символічного або фізичного, щодо тих членів суспільства, які цієї нормі не відповідають. Це, насамперед, стосується тих, хто має тілесні відмінності від норми або знаходиться в меншості і не має доступу до привілеїв влади – дітей, хворих, жінок, гомосексуалістів та представників небілої раси. Епістемологічна "істина" й естетична "норма" стають часткою ідеології, що використовується для збереження домінуючого становища "нормативної більшості" й утиску прав меншин, які виявляються витісненими за межі "нормативної культури".

Американська постструктуралістка Джудіт Батлер (народ. 1956 р.) поглибила теорію влади, спираючись на методологію М. Фуко. Згідно з Батлер[6], стать також є дискурсивним конструктом, за допомогою якого влада утримує свій вплив на індивідуалів: вибір певного гендеру і сексуальної ідентичності не є вільним вибором суб'єкту, він залежить від "регулятивних установлень влади", яка нав'язує суб'єкту категорії мислення та поведінки.

Певний внесок в теорію постмодернізму зробили представниці феміністського постструктуралізму – Юлія Кристєва, Люс Ірігарей, Елен Сиксу. їх метою була не просто інверсія елементів в опозиції "чоловіче-жіноче" з установленням домінації жіночого замість чоловічого. В постструктуралістській теорії "жіночого письма" мова йшла про легітимацію специфічно жіночого досвіду, відчуттів та отримання насолоди – полісексуальності, яка симулювала специфіку жіночих текстів. Якщо тип чоловічого бажання є сконцентрованим на одному органі тіла – фалосі, і ця тілесна центрація є ніби передумовою чоловічого бінарного мислення, то жіночий еротизм поліцентричен тому, що зони насолоди розповсюджені по поверхні усього тіла, окрім того, вони можуть зміщуватися[7]. Із цього робиться висновок, що жіночий тип мислення та сексуальності здатний деконструювати традиційні бінарні стратегії встановлення владних привілеїв, і що сучасна культура потребує більше текстів з "жіночою" точкою зору, тому що жінки є носіями альтернативної до "чоловічої" і більш багатоманітної картини світу.

Ще один концепт постструктуралізму, який отримав широке використання в сучасній культурології, це – трансгресія, що в прямому сенсі означає "вихід за межі", "руйнування границь", "порушення правил" (грец. trans – сквозь, через; gress – движение). Ж. Дерріда порівняв трансгресію с кидком гральної кості, яка робить неможливе – можливим; потенційність переводить на рівень рішучості, після чого вже не можна зупинитися. Типовим прикладом трансгресії може бути свято, коли дозволено те, що у буденності заборонено. Трансгресія немов би руйнує існуючу традицію або норми й приймає вектор розвитку, не зумовлений попереднім шляхом. Тобто концепт трансгресії підкреслює революційність "стрибку", його незворотність, неочікуваність, а також енергію руйнації, "відмови". Ідея трансгресивних жестів, злому канонів широко використовувалася в постмодерному мистецтві.

Постструктуралиський психоаналіз в розробках Ж. Лакана, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі також вплинув на формування всього комплексу постмодерних концепцій і мистецьких практик. Одна із базових ідей цього напрямку, це – розщеплення стабільної та цілісної ідентичності нормативного суб'єкта і протиставлення йому потенційно багатоможливої неструктурованої ідентичності.

Основою постмодерного психоаналізу стала концепція французького психолога Жака Лакана (1901-1981), згідно до якої культура має устрій на кшталт психічного устрою людини: Реальне (сфера дійсних потреб суб'єкта), Уявне (образ Я), Символічне (настанови суспільства). За Лаканом, більшість людського життя проходить на рівні символічного порядку речей, і аж ніяк не стосується дійсно життєвих потреб індивіда. Лакан виступив з критикою традиційного порядку культури, в рамках якого відбувається перетягування влади між чоловічим та жіночим компонентом на користь чоловічого а дискурсивна нерівність жінок фіксується текстами модерної епохи і закріплювалася на рівні культурного несвідомого.

Свого роду маніфестом постмодерного психоаналізу стали твори французів Жіля Дельоза (1925-1995) та Фелікса Гваттарі, які звертаються до критики капіталістичної суспільної системи та класичного психоаналізу (як елемента домінуючої влади). На думку цих авторів, суспільство і психоаналіз Фройда діють як єдиний репресивний механізм, який блокує реалізацію людських бажань. В роботі "Капіталізм та шизофренія" (1972-1980) Дельоз і Гваттарі протиставили шизоаналіз класичному психоаналізу, мотивуючи це тим, що в сучасній культурі не можна зводити усі бажання суб'єкта тільки до Едипова комплексу (тобто репресованої в дитинстві сексуальності). Бажання індивіда пов'язані з його соціальною активністю, і тому їх джерела більш різноманітні і не обмежені лише родинною історією. Джерелом бажання є не відсутність бажаного (нестача), як в класичному психоаналізі; джерелом бажання є сама дійсність і несвідоме – це "завод", який продукує бажання, сукупність "машин бажання"[8]. Звільнення людини Делез і Гваттарі вбачають в звільненні бажання від суспільного репресування настановами символічного ряду.

У першому десятилітті XXI ст. постмодерністські ідеї у сфері культури найуспішніше розвиває у своїй творчості словенський культуролог та філософ, президент люблянського Товариства теоретичного психоанализу Славой Жижек (народ. 1949). Європейську популярність йому принесли роботи "Все, що ви хотіли знати про Лакана, але боялися запитати у Хічкока" (1982), "Співіснування з негативом" (1993), "13 дослідів про Леніна" (2002), "Запрошуємо до пустелі реальності" (2002), "Ірак: історія про чайник" (2004), "Паралаксное бачення" (2006), "На захист програних справ" (2008). Сам Жижок ідентифікує себе як "марксиста", а дослідники його творчості вбачають в багатосторінкових працях С. Жижека синтез постфройдизма, марксизму, деконструктивізму[9], що унаочнює характерну постмодерністську манеру, постійно перетинати кордони між високою і масовою культурою, приміром, перескакуючи в межах одного абзацу від філософа С. К'єркегора до актора Мела Гібсона.

  • [1] Tupitsyn М. Sots Art. – The New Museum of Contemporary Art, New York, 1986.
  • [2] Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм / И. Ильин. – М., 1996.
  • [3] Барт Р. Мифологии: пер. с фр. / Р. Барт. – М., 1996.
  • [4] Барт Р. Избранное: Семиотика. Поэтика : пер. с фр. / Р. Барт.– Μ., 1989. –С. 110.
  • [5] Фуко М. Слова и вещи Археология знания : пер. с фр. / М. Фуко. – К., 1996. –С. 17-18.
  • [6] Батлер Дж. Психика власти. Теории субъекции : пер. с англ./ Дж. Батлер. – Х.-СПб., 2002.
  • [7] Irigaray L. This Sex Which Is Not One. – Ithaca: Cornell University Press, 1985.
  • [8] Делез Ж. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип : пер. с фр. / Ж.Дельоз, Ф. Гватаррі. – М., 1990.
  • [9] Kay S. 2izek: A Critical Introduction – Cambridge: Polity, 2003.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >