< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Постмодернізм у літературі та мистецтві

Постмодернізм як літературна та мистецька практика вийшов на світову арену на початку 1970-х pp., і його естетичними теоретиками вважаються І. Гассан, Л. Фідлер, С. Зонтаг. Але ряд авторів наполягає, що сам термін "постмодернізм" почав вживатися в американській літературі ще в 1950-х, коли його застосували щодо представників школи "чорного гумору" – К. Кізі, К. Воненнгута, У. Берроуза, яких називали "іроністами історії"[1]. Американський ґрунт виявився найбільш плідним для усвідомлення постмодерних теорій мистецтва, які заявили про себе вже на початку 1950-х (попарт, оп-арт, концептуалізм, абстракціонізм).

Роздуми над висновками Другої світової війни й Ґолокосту: "Це варварство – писати вірші після Аушвіца!" (Т. Адорно) ("То write poetry after Auschwitz is barbaric!"[2]) спонукали змінити уяви про ідентичність, мистецтво, насолоду та текст, адже післявоєнне людство повинне знайти нові слова і образи для того, щоби висловити нове знання про світ. Війна та ядерна загроза стимулювали сумніви у незмінності моральних стандартів – вони не виглядали абсолютними в післявоєнному світі.

Постмодернізм в мистецтві, літературі, архітектурі репрезентував свідоме уникання митців обмеженості жанрів та канонів, раціональності мови та моральних імперативів Просвітництва, які не змогли зберегти гуманізм в протистоянні з нациською навалою. Можна вважати, що післявоєнне почуття екзистенційної "провини" та розчарування в традиційній моралі напоювало складні образи європейських та американських митців (наприклад, відомих кінорежисерів І. Бергмана, П. Пазоліні, американських бітників, представників англійської течії "сердиті молоді люди"). "Жанри" й "канони" асоціювалися з "дисциплінуванням" тексту як тіла (в практиках тоталітарних режимів), і тому вимагали руйнування. Трансгресія традиційних жанрів, зміщення стилів, взаємоприкнення алюзій та мотивів, які відображали непрямий шлях несвідомого, стали характерними рисами постмодерного мистецтва.

Плідною щодо мистецтва виявилася щойно згадувана концепція шизоаналіза Дельоза і Гваттарі, згідно якої иіизоаналітичне мистецтво виявляє несвідомо-іраціональні імпульси суспільства і усвідомлює їх в творах мистецтва. Тому мистецтво – це резервуар колективного несвідомого, в якому енергія бажання трансформується в художню і сублімується. Втіленням постмодериого мистецтва Дельоз і Гваттарі вважали "ризому" (фр. rhizome "корневище"), що є одним із ключових понять постмодерної естетики. У книзі "Ризома" (1976) Дельоз і Гваттарі розрізняють модерну та постмодерну культури як "корінь" та "клубень". Модерне мистецтво має за приклад класичні твори, воно відображає світ у пізнаваних формах і перетворює світовий хаос на космос. Це – лінійне мистецтво "стовбура", детермінованість розвитку кореня в одному напрямку.

Візуальним прикладом сучасного мистецтва має бути ризома, "клубень" – спутана система коренів рослини: вона не має центру, вона множинна і відкрита для нових можливостей. Ризома здатна породжувати несистемні та альтернативні відмінності, вона фіксує принципово не-лінійний засіб організації цілісності, на відміну від кореня, який розвивається в одному напрямку. Сучасне мистецтво, як і ризома, втілюється в образі лабіринту, в якому завжди існує багато виходів, і кожен із них потенційно здатний перехрещуватися з багатьма іншими (як, наприклад, образ бібліотеки-лабірінту в романі У. Еко "Імя Рози").

Ще одним важливим джерелом формування постмодерного мистецтва стала масова культура та розвиток новітніх засобів масових комунікацій – телебачення, комп'ютерна техніка, Інтернет. Візуальні мистецтва Постмодерну експериментували із штучними образами в рекламі, кінематографі, відеоклипах та комп'ютерних іграх.

Тим-то сама категорія "гри" стає одним із центральних аспектів в постмодерних творах, їх характеризує не тільки іронічне ставлення до світу, але й трагікомічне і парадоксальне (як, наприклад, в фільмі Р. Беніні "Життя прекрасне!" або в фільмах "чорного гумору" К. Тарантіно). Це – головна особливість постмодерністського мистецтва.

Друга особливість пов'язана з "двуадресовим" характером постмодерних творів, коли вони мають декілька рівнів прочитання, розрахованих водночас і на інтелектуального читача (глядача) і на носія масової свідомості, який не має високих естетичних запитів. Яскравим прикладом такої двуадресовості можуть виступати романи Бориса Акуніна, які репрезентують складний синтез тем та образів класичної літератури XIX та сучасної проблематики, алюзій із кіно, політичних дискусій, історії, тобто – колаж, подвійне (або потрійне кодування), цитацію на рівні жанрів, стилів, сюжетів, і при цьому – цілком оригінальну творчість. Таким чином, серед характерних рис постмодернізму можна виявити гібридність та плюральність, тобто зіткнення різностильових начал як рівноправних.

Іншими ключовими характеристиками постмодерного мистецтва можна назвати:

  • – зближення філософії та літератури, відмова від чітких жанрових границь (поява "парадітератури" або "нехудожнього роману");
  • – естетичні зв'язки нелінійного, хаотичного типу;
  • перформансивиість мистецтва, запрошення аудиторії до участі в акті мистецтва (процесуальність творчості є важливіша за результат);
  • відкрита структура творів, акцент на плюральності інтерпретацій;
  • демократизація мистецтва, акцент на зближенні автора та аудиторії ("смерть автора" в концепції Ролана Барта);
  • фрагментація, тобто продукування творів як комбінацію текстів минулого, сучасного, класичного та некласичного типу, створення розривів у часі (наприклад, в програмі Л. Парфьонова "Намедні", в фільмах Д. Лінча), мікшування анімації та кіно (в творчості ді-джеїв, кліп-мейкерів, в художніх фільмах типу "Хто підставив Кролика Роджера?"), тобто – естетичний і стильовий еклектизм',
  • – стирання розриву між високими та низькими жанрами, елітним та масовим мистецтвом, легалізація естетики "кітчу" ("дурного смаку", від нім.) та "гламуру" (зведення стилю еліти до маси) як окремих напрямків мистецтва та культури (наприклад, кітчева природу гумору акцентована в британському "Шоу Бенні Хілла" або російському "Камеді Клаб");
  • карнавалізація, внесення до широкої аудиторії "заборонених" раніше тем та стилів (наприклад, тем сексуальності, паранормальних здібностей, ін.) але через зниження їх драматизму, деяку "профанацію" (наприклад, в американських серіалах "Секс та місто" або "Твій Піке") або бурлеск (в українському шоу "Файна Украйна").

Через те, що мистецтво постмодерну не приймає диктату жодного дискурсу, сам стиль постмодерну можна розглядати як трансгресію, за допомогою якої відбувається перехід на новий якісний рівень образів та типу мислення.

  • [1] Галич О. Теорія літератури / О. Галич, В. Назарець, Е. Васильєв : підруч. для філолог, спец / за наук. ред. О. Галича. – К., 2001. – С. 49.
  • [2] Adorno Т. Can One Live after Auschwitz? A Philosophical Reader. – Stanford University Press, 2003.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >