< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Етапи гендерних досліджень

Гендерні дослідження пройшли декілька етапів у своєму розвитку. На першому етапі тендерним дослідженням в університетах передували "жіночі студії" (Women's studies), які більш-менш обмежувалися вивченням статусу жінки в культурі та жіночої ролі в історії. "Жіночі студії" сформувалися в 1970-х роках і були відгуком на емансипацію суспільного життя, підвищення ролі жінки в Північній Америці і Західній Європі. "Жіночі студії" багато в чому конструювалися "навпаки" стосовно традиційній культурології та антропології: якщо вся попередня історія науки розглядалася як виключно "чоловіча сфера" діяльності, з якої жінки були вилучені, то "жіночі дослідження" ставили за мету "відновити" справедливість стосовно ролі жінки в історії культури, випробувати новий методологічний підхід, в основі якого лежало уявлення про існуючу асиметрію чоловічого і жіночого в культурі[1]. Якщо традиційні культурологічні та релігійні теорії обґрунтовували природно- зумовлену нерівність статей та трактували як прояви жіночості "ірраціональність", "пасивність" та обмеженість інтересів жінки родиною та дітьми, то гендерні дослідження, і, зокрема, жіночі студії розглядали такі теорії як суто чоловічі стратегії, мета яких – не стільки пояснити, скільки виправдати існуючу нерівність.

Об'єктом досліджень жіночих студій виступала "жіноча суб'єктивність", "жіноча тілесність", репрезентації жіночого начала в культурі. Жіночі дослідження робили акцент на специфіці "жіночого досвіду", який формується, починаючи з раннього дитинства у межах тендерної соціалізації дівчат: батьки створюють ґендерно-внормований образ новонародженої дитини (банти, довге волосся, нарядні сукні для дівчат, або, навпаки, брюки для хлопчика), а також заохочують до гендерно-внормованої поведінки (нерішучість, емпатійність, пасивність у формуванні жіночого типу репрезентації). Надалі бути "правильною дівчинкою" допомагають інститути соціалізації, найважливішими агентами яких є ЗМІ, реклама та кіно, котрі продукують гендерні рольові стереотипи. Із середини XX ст. європейська громадськість все частіше замислюється над співвідношенням "природи і виховання" щодо природи сексуальності та її численних проявів. Основна ідея яких полягає в тому, що жодна людина (жодна людська спільнота) не повинна дискримінуватися на підставі гендера, нації, раси, віросповідання, а також сексуальної орієнтації.

У 1980-і роки у західноєвропейських та американських університетах зацарювали "феміністичні дослідження" (Feminist studies), які були сконцентровані на критиці "чоловічого панування", що, на думку феміністських теоретиків, фіксується в жорсткому розподілі чоловічих та жіночих ролей у сферах сім'ї, бізнесу, політики в парадигмі "панування" і "підкорення".

Феміністичними теоретиками було запропоновано поняття "патріархату" (patriatchat), який мав антропологічне походження і описував суспільні стосунки, в яких влада належала чоловікам- патриархам, які мали економічну і політичну домінацію над жінками. У символічному плані патріархат перекладають як "владу батьків". Прихильники фемінізму стверджували, що в сучасних суспільствах маскулінна домінація затверджується не неофіційному рівні існування культури і соціуму, скільки на рівні дискурсів і метафор, коли усе, що уособлює "чоловіче" має пріоритет над усім, що уособлює "жіноче"[2].

Феміністична педагогіка будувалася на принциповій проблематизації традиційної освіти: 1) в центр пізнавального процесу ставився особистий досвід суб'єктів, як жінок, так і чоловіків; 2) нові курси, проблематика досліджень і методологія формувалися з урахуванням гендеру і типу сексуальності; 3) наукові, культурні і літературні досягнення минулого переглядалися в аспекті їх тендерної або сексуальної ангажованості, нав'язування "маскуліністських схем" пізнання масовому суб'єкту; 4) класичні параметри "науковоїраціональної об'єктивності" відступали перед легітимацією емоційності та персональним досвідом людини як категоріями феміністської педагогіки[3]. Заслуга феміністських критиків полягала в тому, що, заговоривши про існування тендерного сепаратизму і сексуальних домагань в інститутах освіти, дослідники артикулювали явище, яке ще кілька років тому називалося "просто життя"[4].

Гендерна нерівність практикується не лише в освіті, нею просякнута вся структура суспільства, аж до вищих ешелонів влади. Тому трансформація освітньої системи розумілася як необхідність зробити її відповідною принципам "правової держави" і гаранта суспільної демократії. У цілому, маскуліністське конкурентне середовище, розвинуте в системі освіти, на думку феміністичних дослідників, означає, що жінки в ній представляють групу потенційних "жертв" як професійної дискримінації, так і сексуальних домагань зі сторони чоловіків (які підвищують таким чином свій авторитет у колі однолітків, або вимагають "сексуальних послуг" як професори за підтримку в науковій кар'єрі, оцінку, можливість отримання кращих умов життя).

На відміну від "жіночих досліджень", феміністична теорія в західних університетах ніколи не була прерогативою виключно жінок-дослідників; багато американських професорів-чоловіків без щонайменшого упередження ідентифікували себе як "феміністів", а свою дослідницьку методологію як "феміністичну".

Треба звернути увагу також на те, що феміністське вчення активно еволюціонувало протягом останніх десятиліть і на теперішній час не можна казати про "фемінізм" як монолітне вчення, тому що існує велика кількість різноманітних напрямів фемінізму, які можуть дискутувати між собою. Серед них існують як мало відомі – анархо-фемінізм, кібер-фемінізм, так і поширені різновиди – марксистський фемінізм, радикальний фемінізм, ліберальний фемінізм, "чорний фемінізм" тощо.

На другому етапі свого розвитку гендерні студії більш диференціюються і долучають до тендерної парадигми багато нових тем та напрямків дослідження. До середини 1980-х pp. теоретики розглядали в основному досвід білої жінки з середнього класу Західної Європи і Північної Америки, а в 1990-ті була остаточно визнана необхідність вивчення вимог інших соціокультурних груп з їх специфічними інтересами.

У 1990–2000-і pp. гендерна теорія ставила за мету включити в поле досліджень розмаїття людського гендерного і сексуального досвіду, не тільки жіночого, але й – чоловічого, не тільки гетеросексуального, але й – гомосексуального, не тільки білого, але й – чорного, жовтого, не тільки європейського, але й – постколоніального тощо. У цей період на перше місце виходить проблема тілесності, яка в класичній філософії вважалася другорядною, не академічною і асоціювалася виключно з повсякденністю. При цьому гендерна теорія включає як "жіночі", так і "чоловічі дослідження", а також дослідження на межі гендеру і нації, гендеру і раси, гендеру і влади, ін.

Великого поширення на цьому етапі набули дослідження маскулінності ("Man's studies"). "Чоловічі дослідження", або теорія маскулінності, виникли, по-перше, як альтернатива традиційній тендерній теорії, що присвячувалася здебільш студіям "жіночого" в культурі. По-друге, розвиток теорії маскулінності на Заході відбувався в тісному зв'язку зі зростанням суспільно-політичної свідомості і посиленням боротьби гендерних, національних, расових меншин за свої політичні і культурні права, що зробили "прозорими" межі "традиційних уявлень" про маскулінність та її "норми".

Цей напрямок багато в чому грунтувався на розвідках з етнографії, фольклору і крос-культурних студій про існування різних стратегій формування та репрезентацій маскулінності (М. Кімель, Елізабет і Джозеф Плек, Р. Блай, Д. Савран). Ці відмінності обумовлені расовою, релігійною, мовною специфікою різних цивілізацій (наприклад, відмінностями в розвиткові чоловічої суб'єктивності білого європейця, порівняно з чоловіками з традиційного суспільства Балі[5]). Особливо ретельно переглядали принципи репрезентації чоловіків в мистецтві, вивчали гендерні аспекти влади і сексуальності, мови і мовлення, традиції і альтернативи, семантику маскулінності в просторі таких категорій як "тіло", "героїзм", "бажання", "насолода", "меланхолія", "гнів", "сором", "опір", "втрата", "ідентичність".

"Гомосексуальні дослідження" як окрема академічна дисципліна і один із напрямків тендерної теорії, виникли на Заході як практика опору "звичайному замовчуванню" досягнень людей із альтернативною орієнтацією, їх досвіду, потреб і творчості. Вони ввели тезу, що опозиція існує не лише між категоріями "чоловічого" і "жіночого" в культурі, але "всередині" "чоловічого" й "всередині" "жіночого", оскільки існують різні типи "фемінних" і "маскулінних" ідентичностей, що належать до різних расових, національних, мовних, класових, релігійних і сексуальних груп (Е. Еріксон, О. Лорд, Ч. Моррага, та ін.).

Науково-практичною метою гомосексуальних досліджень була популяризація досвіду альтернативних культурних ідентичностей в академічному дискурсі, реабілітація "культурної історії геїв". В англомовному публічному дискурсі існує термін "coming out", що на українську мову можна перевести як "вийти з підпілля", тобто стати "відкритим ґеєм", зробити свою орієнтацію надбанням громадськості. Подібно антирасистському руху середини XX ст., що висунуло гасло "Чорний – це красиво!", дослідження з гомоеротизму в своїй основі сприяють лібералізації суспільства, солідаризуючись із тезою деяких гомофільських організацій: "Ґей – це добре".

Психоаналіз З. Фройда був першою теорією, яка спробувала дати аналіз причин людської гомосексуальності з наукових позицій. Основна позитивна теза Фройда полягала в тому, що гомосексуальність дорослої людини неможливо "просто видалити" і замінити гетеросексуальним бажанням. Саме Фройду належить геніальне прозріння, що активними гомофобами стають люди, які бояться власного гомосексуального потягу.

Магнус Хіршфельд – ще одна культова в Європі (проте маловідома в українському академічному дискурсі) фігура. Магнус Хіршфельд набув популярності як засновник першого в історії Інституту сексуальних наук в Берліні, а також як правозахисник і організатор першого в Європі "Руху за емансипацію німецьких ґеїв". Основна теза Хіршфельда полягала в тому, що гомосексуальність є однією зі складових людської сексуальності і повинна стати предметом науки, а не криміналістики. Хіршфельд і його послідовники заплатили високу ціну за захист своїх переконань і європейських свобод: з посиленням влади нацистів, Інститут досліджень людської сексуальності піддався розгрому, було спалено більше 10 000 книг з фондів бібліотеки, нацистські бойовики влаштовували погроми. Сам Хіршфельд пішов з життя в 1935 році, завдяки чому йому вдалося уникнути жахів Ґолокосту, якому піддалися німецькі геї разом з євреями, комуністами, католицькими священиками і свідками Ієгови.

Американський дослідник Альфред Кінсі (1894-1956) став відомим завдяки тому, що його роботи з людської сексуальності були абсолютно піонерськими для свого часу, а висновки – надзвичайно сміливими навіть сьогодні. Альфред Кінсі провів грандіозне дослідження сексуальної поведінки американського суспільства. У його книзі "Сексуальна поведінка особи чоловічої статі" описувалися різні способи досягнення оргазму і слідував висновок, що дорослу персону неможливо ідентифікувати як "гомосексуальну", або "гетеросексуальну". Кінсі наводив той факт, що найбільш поширеними були категорії інформантів, які мали не тільки гомосексуальні або тільки гетеросексуальні контакти, розташовувалася на шкалі між цими двома полюсами, мали "епізодичні, "ситуативні", "регулярні" або "переважно" гомосексуальні контакти; з чого випливав висновок, що не існує "стабільної", "єдиної" і "незмінної" сексуальної ідентичності, що вона міняється протягом життя, і що гомосексальність є одним із типів сексуальної поведінки дорослої людини, що це не "норма", і не "девіація", що це – один із варіантів поведінки.

З 1980-х pp. активно заявляє про себе лесбійський фемінізм, і найбільш відомі роботи цього періоду належать Джілл Джонсон "Лесбійська нація", Кетрін МакКіннон "Фемінізм, марксизм, метод і держава", Адрієна Райх "Обов'язкова гетеросексуальність і лесбійський досвід". Сексуальна революція 1970-х і студентські революційні рухи в Європі цього періоду, антипорнографічні дебати в США, ініційовані лесбійськими активістками, а також загальний фон рухів за лібералізацію моралі і "політкоректність" зробили можливим відкриття університетських центрів і програм з вивчення "альтернативної ідентичності" та видання аналітичної наукової літератури на цю тему. Представниці лесбійського фемінізму переглядали твердження про "сталість гендеру" і наполягали на тому, що "примусова гетеросексуальность" є одним із способів репресування жіночої ідентичності. Філософське осмислення специфіки суто жіночої сексуальності та її відмінності від чоловічої, було здійснене в роботах французьких психоаналітиків Елен Сіксу та Люсі Ірігарей. Люсі Ірігарсй писала про поліморфність ("множинність" і "гетерогенність") жіночого бажання і насолоди. Жіноча сексуальність залучає все тіло, і саме мова тіла стає жіночою мовою експресії[6]. Сара Лусія Ґоаґленд вказує[7], що в "гетеросексуальній етиці" відсутні моральні вибори для жінки: у гетеросексуальних стосунках частина жіночої енергії йде на "обслуговування" чоловіка, тоді як лесбійка витрачає її на себе, одержуючи від традиційного суспільства звинувачення в "егоїзмі".

Назва ЛГБТ-дослідження є скороченням від "лесбі-гесбісексуальиі-трансґендерних" досліджень, і є одним із напрямків тендерної теорії, що найбільш бурхливо розвивався на Заході в 1970-1990-і роки. ЛГБТ-теорія долучає до предмету гендерних досліджень не тільки чоловічу та жіночу гомосексуальність, але й інші варіанти нетрадиційної ідентичності – бісексуальність та транссексуальність (трансґендер). Порівняно з етапом гомосексуальних досліджень, ЛГБТ-теорія є академічним відгуком на потреби людей, чия ідентичність не є фіксованою і сталою для них самих, і, тим не менш, вона є репрезентованою в формах культурі, повсякденної поведінки та масової свідомості. У Сполучених Штатах Америки перший дослідницький ЛГБТ центр було відкрито в Иелі 1986 року, а в 1987 році там же провели низку конференцій із гомосексуальної тематики. Муніципальний коледж (City College) у Сан-Франциско 1988 року легалізував перше в американській освіті відділення з вивчення гомосексуальної теорії, а 1990 року Муніципальний університет (City University) в Нью-Йорку відкрив офіційний лесбігеївський факультет. У цей же період почали публікуватися антології з лесбігеєвскої історії та психології, архівні документи про гомосексуалізм у пренацистській Німеччині, Комінтерні, американських "бердачів", чоловіків-шаманів, які виконували жіночі ролі в індіанських суспільствах. На даний час більше ніж 100 центрів, спеціальностей і кафедр у Північній Америці зайняті вивченням гомосексуальної та квір-ідентичності[8]. Ламання "невидимості" ЛГБТ-культури та інституалізація ЛГБТ-досліджень в академічних планах західних університетів акцентували ідею можливого вибору сексуальної ідентичності замість її тотального "нав'язування" і ухвалення суспільством.

  • [1] Шорэ Э. Вступительное замечание : пер. с нем. / Э. Шорэ // Пол, гендер, культура. Немецкие и русские исследования. – М. ; Фрайбург, 1999. –С. 193-212.
  • [2] Daly М. Gyn // Ecology. The Methaethics of Radical Feminism. – Beacon Press: Boston, 1990.
  • [3] Bell hooks. Teaching to Transgress. Education as the practice of freedom. –New York, London: Routledge, 1994.
  • [4] Steinem G. Outrageous Acts and Everyday Rebellions. – New York: Holy, Rinehart and Winston, 1983. – P. 149.
  • [5] Greetz С. Deep Play: Notes on the Balinese Cockfight // The Masculinity Reader/ed. by Rachel Adams and David Savran. – Blackwell Publisher, 2002.
  • [6] Irigarey L. This Sex Which is Not One. – Ithaca: Cornell University Press, 1985.
  • [7] Hoagland S. L. Lesbian Ethics. Toward to New Value / S.L. Hoagland. – Institute of Lesbian Studies, California, 1992.
  • [8] Gay and Lesbian Studies. Ed. by Henry Minton. The Haworth Press, Inc. – New York, London, Norwood, 1992.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >