< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

У 1990-і роки з'ясувалося, що жіночі, феміністські та ЛГБТ дослідження не покривають усього спектру суспільних потреб і академічних інтересів. На противагу "жіночим дослідженням", зосередженим на культурній асиметрії статі, до суспільного побуту й університетського викладання увійшов термін "квір-теорія", в якій акцент робився на взаєминах статей в культурі і формах культурної ідентичності. Тереза де Лауретіс стверджувала, що прийшов час нових досліджень, в яких люди не протиставляються один одному в межах бінарної схеми фіксованої сексуальності (гетеросексуальний-гомосексуальний, чоловічий-жиночій).

Під "квір-ідентичністю" розумівся широкий спектр явищ, який Лауретіс і подальші дослідники (Елізабет Гросс, Ів Кософські Седжвік, Джудит Хальберстам) позначили як "неосексуальність", а також "постґендер" (бісексуальиість, транссексуальность, трансвестизм тощо). Ці феномени тривалий час залишалися "неартикульованими" як в традиційній академічній науці, так і в "ґендерній теорії", внаслідок того, що сама парадигма цих досліджень на початку розвитку була побудована бінарно, тобто на акцентах опозиції чоловічого-жіночого, як єдино можливого досвіду. На відміну від цього, квір-сексуальність переносила акценти на різноманіття тендерів, які виражають плюральність ідентичностей та тілесних досвідів.

Квір-теорія підриває принцип універсальної гетеросексуальності та ставить під сумнів навіть такі, на перший погляд, "біологічні категорії", як "чоловік" і "жінка". Тілесні практики, стверджують сучасні західні теоретики, є набагато розмаїтішими за традиційні визначення гомосексуального або гетеросексуального бажання; крім того, саме бажання не є стабільною і гомогенною структурою, воно змінюється в різні періоди життя, більш того, воно є продуктом тіла, тому не піддається фіксації в раціональних схемах. Квір-ідентичність можна сконструювати за вибором, оскільки це репрезентація індивідуальності. Поняття "квір" підкреслює момент незафіксованості сексуальної ідентичності: бути "квіром" означає заперечувати як нормативну гетеросексуальность, так і нормативну гомосексуальність[1]. Зміст категорії "квір" направлений проти гетеронормативності як однією зі стратегій встановлення влади в традиційному патріархатному суспільстві[2]. Таким чином, квір- теорія представляє новий етап розвитку гендерних досліджень.

Квір-теорію як самостійну дисципліну було інституалізовано передусім в університетах Північної Америки в 1990-ті роки. В Нью-Йорку, Сан-Франциско, Лос-Анжелесі та інших університетах Америки і Західної Європи (в Голландії, Німеччині) існував активний рух за права гендерних меншин, а також відбувався значний вплив феміністських поглядів на масову свідомість, в результаті чого склалися дослідницькі групи і суспільні центри в галузі досліджень нетрадиційної сексуальності.

Культурно-антропологічні дослідження надали важливі свідоцтва різноманіття жіночих та чоловічих ідеалів в різних культурах, завдяки чому провокували сумніви суспільства в "природності" статевих ролей і статусів. Зокрема, антрополог Серена Нанда[3] дослідив індуський феномен хіджри в контексті плюральних моделей сексуальності, яка не може зводитися виключно до гетероеротизму і "відтворення дітей". Ґендерно-сексуальна поведінка хіджри репрезентує так звану третю стать в індійській культурі. Це специфічна каста, до якої входять особи, біологічна стать яких або гендерна роль до кінця життя зістається невизначеною: це можуть бути гомосексуалісти, трансветити, транссексуали, гермафродити, тощо. У своїй поведінці хіджра культивують риси і жіночого і чоловічого типу, живуть окремими від інших людей товариствами, багато подорожують, їм приписують магічні якості.

Уїлл Роску описав особливу форму трансвестизму бердачей[4], типу "чоловік-жінка", коли біологічна стать не визначає соціальної статі народженого і свою "соціальну стать" дитина обирає самостійно вже у віці чотирьох-семи років, виходячи з власних психологічних схильностей і потреб сім'ї та племені. Як можна помітити, функції бердача в індіанському суспільстві близькі функціям сибірських або австралійських шаманів, але у індіанців вагомим компонентом є трансвестизм, зміна тендерної статі, а в деяких випадках гомосексуалізм або бісексуальність. І це підтверджує, що уявлення про "нормативність", стать, тендер і сексуальність змінюються від суспільства до суспільства, від нації до нації.

Базуючись на цих дослідженнях, теоретики квір-теорії стверджували: індивідуальних варіацій у сексуальному житті набагато більше, ніж у репродуктивній поведінці; між гомо- і гетеросексуальністю немає жорстких меж, межі створює суспільство, яке формалізує соціокультурні стереотипи.

У сучасній культурі квір-персонажи стають все більш легальними й візуалізованими. Світ досі захоплюється роллю Марлен Дітрих у фільмі "Марокко", де вона у фраку, циліндрі й із тростиною виконує французьку пісеньку від імені чоловіка і цілує жінку поряд. Марлен Дітрих надзвичайно вишукано носила чоловічий костюм, що дотепер використовується на сцені, зокрема, Лайзою Мінеллі або Лаймою Вайкуле. Як квір-персон треба кваліфікувати Жана Жене, Рудольфа Нурієва і Фреді Меркьюрі, які мали двостатеві зв'язки.

У радянській період майже єдиним фільмом квір-напрямку був вже класичний "Здрастуйте, я ваша тітка", в якому герой О. Калягіна, переодягнувшись у жіночий одяг, із захватом грає фатальну жінку. Примірявши на себе разом з одягом також жіночу манеру поведінки, герой утілює свої уявлення про жінок у створюваному їм образі. У нього виходить ексцентрична і пристрасна пані. Таким чином, фільм ілюструє можливість експерименту щодо зміни гендерного статусу і рольової поведінки.

У пострадянській період квір-сексуальність була представлена як простір опозиції щодо патріархатної влади. Помітним явищем пострадянської культури став фільм Р. Літвінової "Країна глухих", який візуалізував образи "дивної" сексуальності. Безліч квір- персонажів презентував шоумен Дмитро Нагієв у своїх сатиричних серіалах. Відомим репрезентантом квір-шоу на українському просторі є Андрій Данилко в образі Верки Сердючки. Квірнесс Верки Сердючки-Андрея Данилко є вельми цікавим феноменом з погляду поєднання європейських традицій квір-кабаре (у стилі Марлен Дітріх) і національних традицій українського вертепу, бурлескного гротеску, відомому більшості українців за безсмертною "Енеїдою" І. Котляревського. Вєрка Сердючка принципово перформативна, вона "справжня" у вираженні культурної повсякденності і, водночас, – у самопародіюванні, конструюванні себе як об'єкта спостереження і знаку культурної трансгресії: між "чоловічим" і "жіночим", між "провінційним" і "міським", між "центром" і "периферією", між "постколонією" та "імперією", між Україною і Росією, між "радянським минулим" і "європейським майбутнім".

У постґендерній теорії існує також низка досліджень, сформованих під впливом декількох концепцій, зокрема, дослідження дизабіліті (Розмарі Гарланд Томпсон, Сімі Лінтон) є одним із напрямів на перетині сучасної культурної антропології, тендерної і квір-філософії, теорії влади і теорії меншин. Низка теоретиків проводить зіставлення між "дизабіліті" як формою тілесної і культурної інакшості і квір-сексуальністю як формою сексуальної інакшості[5].

Хоча словосполучення "дослідження дизабіліті" (Disability studies) можна приблизно перекласти з англійської як "дослідження інвалідності", насправді такий переклад суперечить ідеї культурно- соціальної політкоректності, що закладена в самому терміні. "Дизабіліті" відрізняється від того медико-соціологічного терміну "інвалід", яке поширене в країнах колишнього Радянського Союзу. Слово "дизабіліті" позначає людей, які через хворобу або якісь несприятливі обставини мають ненормативне тіло і виступають в ролі "інших" для здорової (нормативної) більшості[6]. Так, вони – "інші", багато фізичних вправ недоступні для них, але вони не є "виключеними" з простору культури, оскільки нова постліберальна культура розуміє "норму" як привілей, подібно до того, як бути "білим", "чоловіком", "гетеросексуалом", "християнином".

Сучасний постгендерний рух базується на концепції Прав людини про те, що рівний доступ до здобутків культури для всіх громадян (включаючи жінок, гомосексуалістів, іммігрантів або інвалідів), є одним із показників демократичності суспільства. Демократія, згідно з цім розумінням, не є раз і назавжди сталим зведенням законів, вона виходить із положення, що "те, що є, можна завжди змінити на те, що може бути краще". Не зважаючи на формальну рівність у галузях громадянства та прав людини, гендерні, сексуальні, мовні, расові, релігійні меншини все ще перебувають у стані дискримінації, як на рівні культурних, так і дискурсивних політик. Саме тому існує необхідність перегляду традиційних модерністських ієрархій в науці, які базуються на таких відомих дихотоміях як "чоловіче-жіноче", "центр-періферія", тощо. Теми чоловічої і жіночої сексуальності, які вважалися позанауковими в класичній науці, увійшли на перший план, і стимулювали створення тендерної теорії наприкінці XX ст.

На початку 1990-х pp. дослідницькі центри з тендерної теорії створюються на пострадянському просторі, зокрема, в Москві, Мінську, Санкт-Петербурзі, Казахстані. В Україні гендерні дослідження починають розвиватися із середини 1990-х pp.: відкриваються гендерні дослідницькі центри в Харкові, Одесі, Львові, Києві, виходять академічні журнали та монографії з тендерної тематики: це, зокрема, спеціалізоівний журнал "Гендерні Дослідження" (Харків). Журнали "І", "Філософська думка" та "Соціологія: теорія, методи, маркетинг" присвячують тендерній проблематиці окремі числа або статті номера. Засновниками гендерних досліджень у вітчизняних науках стали: в історії – Л. Смоляр; у літературній критиці – С. Павличко, Т. Гундорова, В. Агеєва; в філософії – І. Жеребкіна, С. Жеребкін, О. Забужко; в соціології – Н. Лавріненко; в релігієзнавстві та квір-теорії – В. Суковата; в фольклористиці – О. Кісь. Актуальність тендерних досліджень в Україні обумовлена як академічними, так і соціокультурними потребами сучасного суспільства: це необхідність підвищення змістовного і теоретичного рівня гуманітарних та культурософських дисциплін в українській освіті; зв'язок тендерної теорії із концепцією прав людини, захистом прав меншин і боротьбою з тендерною дискримінацією в Україні, а також навчанням студентів (і суспільства взагалі) тендерній толерантності.

Одним з найвагоміших результатів жіночих студій в Україні є обговорення тендерної специфіки вітчизняної культури. Зокрема, зверталася увага на те, що типова тендерна асиметрія в ній примножувалася колоніальним, меншвартістним статусом, й, зі своєї сторони, цей меншовартістний статус вона примножувала и продовжує примножувати у наш час.

  • [1] Аусландер Л. Женские+ феминистские+мужские+лесбийскиегей+ квир исследования = гендерные исследования? // Гендерные исследования. – 2000. – № 5.
  • [2] Berlant L. Warner M. What Does Queer Theory Teach US About X? // PM LA. – 1995.– №3. – P. 343-349.
  • [3] Nanda S. Neither Man Nor Woman: The Hijras of India. – Belmont, CA, Wadsworth, 1990.
  • [4] Roscoe W. Changing ones: Third and fourth genders in native North America. – New York: St. Martin's, 1998; Roscoe W. The Zuni man-woman. – Albuquerque: University of New Mexico Press, 1991.
  • [5] Linton S. Claiming Disability. Knowledge and Identity. – New York University Press, New York and London, 1998.
  • [6] Murphy R. The Body Silent. – New York: H.Holt, 1987.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >