< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Теорія гегемонії та теорія меншин

Постколоніальні студії, представлені у творчості Е. Саїда, Г. Співак та X. Баби, на рубежі ХХ-ХХІ ст. отримали новий поштовх для свого розвитку. Таким поштовхом стало поєднання постколоніальної критики з гендерною теорією. Наслідком такої творчої співдружності стали успіхи теорії меншин і теорії гегемонії.

Теорія гегемонії була розроблена в працях А. Грамши, С. Холла, Е. Лакло, Ш. Муфф стосовно механізмів утримання влади в традиційному (патриархатному) суспільстві. На думку Е. Лакло [1], гегемонія – це форма сексуальної та культурної привілеї, яка фіксує у суспільстві домінацію більшості білих чоловіків (які розуміються в ролі "культурного центра") над жінками, дітьми, представниками інших (не-білих) рас, робочого класу, а також національних меншин та гомосексуалів, які виконують роль культурної "периферії", або культурних "Інших". Згідно з Д. Савраном[2], "гегемонія" виявляється соціальним простором, в якому відбувається репресія соціокультурних меншин, ідентичність яких влада позначає як "другорядні" та "підлеглі".

Термін "гегемонна маскуліність" входить в культурологічний дискурс наприкінці XX ст. у рамках гендерних та постколоніальних студій, і, на відміну від досліджень культурної "периферії" – ідентичності жінок, сексуальних, расових та національних меншин, концентрує увагу на "центрі", тобто на змісті домінуючої ідентичності. Як вважають дослідники[3], агресія, конкурентность, авторитарне лідерство, встановлення расово-класових ієрархій, а також політичного, емоційного і культурного домінування, є важливими рисами гегемонної маскулінності, яка є характерної для колоніальних імперій та патриархатних культур.

Після Другої світової війни, під натиском ліберальних ідей та руйнації систем колоніалізму та тоталітаризму, цінність гегемонної ідентичності все більш знижується і вона витискується з "культурного центру". В останній чверті XX ст. формується теорія меншин, яка приділяє увагу саме тим ідентичностям, які довгий час були репресовані: "чорна ідентичність" (Ф. Фенон, П. Коллінз), "кольорова постколоніальна ідентичність" (П. Чаттерджи, Р. Моханрам), "діаспорна ідентичність" (Дж. Кришнасвами, Д. Боярин, К. Мерсер), "гібрідна ідентичність" (Дж. Кохен, Т. Мадуд), нарешті "квір-ідентичність" (Дж. Батлер, Т. де Лауретис, Д. Гальперін), про яку мова йшла у попередній темі. Теорія меншин має багато різних напрямков, які аналізують культурний та політичний статус окремих меншин з практичної метою:

  • – підняти позитивне самооцінювання певної соціокультурної групи;
  • – проаналізувати специфіку буття певної меншини в сучасній культурі та характер впливів як джерела формування ідентичності меншини;
  • – виявити, чим інакшість одного типу ідентичності культурної меншини відрізняється від іншої;
  • – запропонувати програму дій для певної меншини з доступу до культурних та політичних ресурсів, освіти, управління, загальних прав людини з метою збереження національною (расової) культури як загального джерела культурної різноманітності (diversity)

У масовій колоніальній (або імперській) свідомості соціокультурні меншини, як зазначалося вище, тривалий час зображувалися як "небезпечні", "девіантні" та "загрозливі" для білої більшості, що було одним із принципів утримання гегемонії "центру"[4]. Значний внесок в деконструкцію колоніальних міфів щодо расових та національних меншин був зроблений Францом Феноном в роботі "Чорна шкіра, білі маски"[5]. Згідно з Феноном, конструкції "чорноти" ("blackness") створюються білими людьми з метою "геттоїзації" расово-сексуального Іншого. Колонізатор або суспільство, яке намагається довести "легальність" своєї колонізації, стверджує за колонізованими відсутність етичних норм або руйнацію загальнокультурних цінностей. "Біла" культура "фемінізує" "чорношкіре чоловіче тіло", щоб воно не виглядало конкурентно-спроможним у порівнянні з білими чоловіками. Така фемінізація є відгуком на несвідомий страх білих "гегемонних" чоловіків перед сексуальністю іншої раси, і потребою ізолювати потенційних конкурентів. Багато дослідників доводить, що існує чимало факторів, які підтверджу ють сексуальну природу расизму[6].

Продовженням цього аспекту стала феміністична постколоніальна критика: Патрісія Коллінз, представниця "чорного фемінізму", стверджує, що дискурс "єдності раси" (або "єдності нації") створюється за рахунок замовчування інтересів жінок та гендерних проблем[7]. Тендерні стосунки в середині нації або раси ніколи не бувають рівноправними: влада вимагає від жінок поставити суто жіночі інтереси на другий або третій план і проявити національну (расову) солідарність в підтримці загальних інтересів нації (або раси). Але якщо від "загальнонаціональних" інтересів відняти інтереси жінок, то залишаться тільки чоловічі інтереси. З цього витікає, що влада використовує націоналістичну риторику, аби примусити жінку обирати "між нацією та статтю" і зробити свій вибір на користь нації. Але гендерна лояльність не діє в зворотному напрямку: чоловіки не виказують жінкам своєї раси або нації підтримки в рішенні суто жіночих проблем, зокрема, захисту від дискримінації на роботі чи в освіті, легалізації абортів, захисту від сімейного насильства тощо. Таким чином, інтереси "чоловічих кланів", які знаходяться при владі і представляються як інтереси "всієї нації", насправді байдужі до жіночих потреб, а жіноча ідентичність виявляється двічі віктимізованою ("жертовною"): і на сексуально-ґендерному, і на культурно-національному рівні.

Багато напрямків теорії меншин розглядають ідентичності, які були сформовані на перехресті множинних факторів: гендерного, расового, релігійного, (дво)мовного, міграційного. Наприклад, Джойс Ентлер та її колеги досліджують джерела жіночої єврейської ідентичності в Америці. Більшість єврейських іммігрантів першої хвилі іммігрувала в Америку із Східної Європи на початку XX ст.; їх рідною мовою була їдиш, вони не знали англійської, не мали професійної освіти, були глибоко релігійні. Найбільш поширеними зображеннями єврейських жінок в американській масовій культурі першої половини XX ст. стають образи вразливих та безпорадних "жертв" або "етнічного фону" американського суспільства. Але, як підкреслюють дослідники[8], образи етнічних меншин та їх побуту в американській популярній культурі ніколи не було відображенням реального життя: зображення "вразливих іммігрантів" відповідало інтересам пересічних американців в спостереженні за "національним Іншим" – це допомагало в конструюванні власної позитивної ідентичності. Те, чого білі американці боялися в своєму особистому житті (наприклад, залишитися без роботи, не досягти "американської мрії") вони переносили на образи "національних чужаків". Тобто образи іммігрантів (єврейських, китайських або турецьких) перетворювалися на відображення страхіть американського несвідомого, на міфи "про американське життя".

Наприкінці 1960-х pp. у американській літературі починається "бум" етнічних літератур – "чорної", індіанської, американо- мексиканської та американо-карибської. Найбільш яскравими прикладами постколоніальних текстів та гібридної ідентичності в XX ст. можуть виступати твори всесвітньо відомих авторів Салмана Рушді, Жоржа Амаду, Габріеля Маркеса.

  • [1] Laclau Е. Identity and Hegemony: the role of universality in the constitution of political logics // Contingency, Hegemony, Universality. Contemporary Dialogues on the Left. Ed. by J. Butler, E. Laclau, S. Zizek. – London, NY : Verso, 2000. – P. 44-89.
  • [2] Savran D. Communists, Cowboys, and Queers: The Politics of Masculinity in the Work of Arthur Miller and Tennessee Williams – University of Minnesota Press, 2007.
  • [3] Carrigan T., Connell B., and Lee J. Towards a New Sociology of Masculinity // The Masculinity Studies Reader / ed. by R. Adams and D. Savran. – Blackwell Publishers, 2002. –P. 99-119.
  • [4] Zickmund S. Approaching the Radical Other: The Discursive culture of Cyberhate // The Cybercultures Reader. Ed. by D.Bell and B.M.Kennedy. – Routledge, 2000. – P. 237-253.
  • [5] Fanon F. Black Skin, White Masks. – London: Pluto Press, 1986.
  • [6] Winthrop D. J. White over Black. – Baltimore Penquin Book, 1969.
  • [7] Collins P. H. Black Feminist Thought. Knowledge. Consciousness And the Politics of Empowerment. – Routledge, New York and London, 2000.
  • [8] Talking back. Images of Jewish women in American popular culture / ed. by Joyce Antler. – Brandeis University Press, 1998
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >