< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Постколоніальна критика в пострадянській культурології

В останні два десятиліття постколоніальна критика широко використовується в дослідженнях культури країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи, які у своєму досвіді мають імперське та тоталітарне минуле. Дослідники колоніалізму та сучасного націоналізму – О. Рябов, В. Тішков, С. Со коловсь кий, М. Молчанов, М. Павлишин, Г. Грабовіч, Р. Шнорліок, М. Рябчук, інші, аналізують:

  • – конструювання постколоніальної та посттоталітарної ідентичності в Україні та колишніх радянських країнах;
  • – вплив імперського та тоталітарного минулого Росії на її власну свідомість та сучасні стосунки с країнами колишнього Союзу;
  • – джерела формування національної культури та національної інтелігенції в країнах колишнього Союзу;
  • – роль тоталітарних та колоніальних міфів в сучасній масовій культурі;
  • – специфіка сучасного "культурного колоніалізму" тощо.

Російський філософ О. Рябов [1] аналізує джерела національно-ґендерної самоідентифікації Росії різних періодів, вплив воєнних дій, стосунків з найближчими сусідами (Україна, Польща) та західними партнерами (Німеччина, Франція) на зміни в самоідентифікації.

Антропологи В. Тішков [2] та С. Соколовський [3] досліджують, як Російська імперія конструювала Схід (Orient) всередині власної країни: створювалися "ієрархії" рас та народностей, які допомагали управляти імперією, змінювався зміст дискурсів етнічного Іншого в залежності від потреб центральної влади в опануванні віддалених частин імперії. В різні часи роль російського 107 108 109

"Сходу" виконували народи Сибіру і Далекого Сходу, Алтаю, Центральної Азії, російської Півночі і навіть мешканці внутрішніх районів Росії, які трималися старої віри.

Приєднання до Росії нових територій (Сибір, Кавказ, Дніпро, Чорне море, Каспійське море) значною мірою змінило самоідентифікацію як самої держави, так і її населення, вплинули на формування так званого "імперського" мислення. Україна та Кавказ були одними із найбільш поширених образів "Схода" в імперській літературі та політиці. Деякі культурологи вважають, що нові "скорені території" поділилися Росією на "своє", "інше" (нейтральне) та "чуже"[4]. Наприклад, Кавказ був одночасно й "своєю" й "іншою" територією, що відображало суперечливе ставлення до нього в російській імперській свідомості: з одного боку, Кавказ був полігоном зіткнення двох культур, і чужа культура, організована за власними соціальними законами, не викликала асоціацій "хаотичності". Це був "Схід", який ніколи не вважалися повністю скореним і не визнавав своєї "другорядності". З іншого боку, Росія бажала мати Кавказ "своїм": це виражало захоплення російських столиць надзвичайними красотами Кавказу, оздоровчою цілющістю клімату, обдарованістю природними ресурсами, а також дало би змогу пишатися військовою перемогою.

Як вважає канадський дослідник М. Молчанов [5], ситуація з Україною була трохи іншою: сама ідея "імперії" є фундованою на протиставленні "центру" та "провінцій", тобто тільки наявність "провінцій" робить із держави "імперію". Позиція центральної влади стосовно таких провінцій полягає в тому, щоб стверджувати своє право "культурного першородства", тобто моральне право на колонізацію й управління. Але джерелом російської культури офіційно вважалася Київська Русь, більшість території якої належала Україні. Російська імперська ідентичність була б "невпевненою", а національна міфологія – "скороченою", якби її важливі зв'язки зі спадком Київської Русі (України) були розірвані. В імперському несвідомому Україна була не лише "провінцією" "великої імперії", вона була збереженим зразком історичної минувшини, пуповиною, що зв'язувала так звану Велику Росію з її власними витоками. Таким чином, стосунки України та Росії характеризувалися контраве- рсійністю: Росія як імперія не могла існувати без Україні (як духовного центру свого походження), але Малоросія вважалася екзотичною "провінцією" імперії, яку треба було "окультурювати".

Ще однією особливістю імперських стосунків Росії і України було те, що джерелом освітнього, культурного, творчого розвитку також нерідко виступала саме "провінція": як стверджують численні українські історики, освіта й освіченість в Україні завжди знаходились на дуже високому рівні, а колонізаторська політика виявлялася в тому, що українських вчених та митців імперія "запрошувала" до Москви і Петербургу. Саме у "привласненні" імперією здобутків "колонії" вважає Марко Павлишин[6] специфіку "культурного колоніалізму": однією з прояв цього фактору в XIX ст. можна вважати зарахування українських філософів та письменників (Г. Сковороди, М. Гоголя) до російської національної культури, а в XX ст. – отримання статусу "талановитого" митця тільки після визнання його творів "центром" (наприклад, О. Довженко або В. Коротич).

Імперія володіла значною асимілятивною силою, і якщо винаходи діячів національних "окраїн" мали наукову, естетичну, промислову цінність, вони швидко поглиналися імперією, а самі діячі ставали "громадянами імперії", етнічне походження яких або нівелювалося, або несло забарвлення "етнічної різноманітності". Могутність та велич імперій завжди розквітає на багатонаціональному ґрунті, і саме вміння "причарувати" таланти з "провінцій", зробити їх адептами "імперської слави", є проявом політики "м'якого" колоніалізму. Представників етнічних меншин всіляко заохочували до асиміляції, і образ іноземця, що вірно служить імперії, мав позитивне забарвлення протягом усієї історії Росії.

У масовій російській свідомості Україна нерідко виконувала роль "романтичного екзотизму", який уперше змалював Гоголь в "Вечорах на хуторі біля Диканьки". Комічний образ "провінції", який нав'язувала українцям російська популярна культура, був, насамперед, віддзеркаленим комплексу російського провінціала перед столицею, а самої Московської держави – перед Західною Європою.

Але за Україну (як "колонізованої провінції") протягом XVII-XIX ст. вела боротьбу не тільки Росія, але й Польща, яка претендувала на історію та культуру України як на свою власність. Польща тривалий час конкурувала з Росією за роль лідера у слов'янському світі, і Україна у ролі культурного "прикордоння" була вкрай необхідною геополітичною метою для підтвердження польської домінуючої ідентичності. Ця ідея – походження модерної української нації із одного джерела з польською, литовською та білоруською націями, тобто із релігійно-етнічно-мовних перетрубацій в межах Речі Посполитої, а також концепція польських коренів києворуської державності, вперше висунута польським істориком Яном Длугошем у XV ст., дотепер має поширення у деяких західних дослідників[7].

Якщо Україна виконувала роль "екзотичного Сходу" в очах Польщі або Росії, то сама Російська імперія тривалий час уважалася "не-європейською" країною, з варварськими звичаями та відсутністю моралі[8]. Західна Європа не бажала "ділитися" будь з ким своїм місцем "культурного центру", і Росія, яка не могла пишатися середньовічними замками та римським правом, сприймалася лише як "східна" країна, символами якої в європейській побутовій свідомості виступали "ведмідь та балалайка". Зміни образу Росії в уяві західного суспільства кожного разу пояснювався тими чи іншими потреба внутрішнього життя французів або англійців: кожен шукав у росіян те, чого бракувало їм самим, або чого західні європейці не бажали визнавати за собою.

У другій половині XX ст. майже уся Східна Європа, відділена від Заходу берлінським муром, сприймалася як "провінція", яку треба звільнити від тоталітарної влади. Але після колапсу Радянського союзу і закінчення Холодної війни, потік іммігрантів із Польщі, Румунії та Югославії нажахав конкуренцією у сфері зайнятості й активізував ксенофобію в країнах "старої демократії". З точки зору колоніальної критики, роль Східною Європи за часи Холодної війни, полягала у тому, що вона персоніфікувала несвідомі фобії західної людини щодо тоталітаризму, деспотії влади, матеріального зубожіння і тому, для спокою західного європейця, Східна Європа повинна була залишатися "периферією", щоб дозволити Заходові зберігати статус домінуючого "центру"[9].

Як відгалуження постколоніальної критики на пострадянських обширах можна вважати "пограничні студії" (boardes studies) та "транзитологію". У постколоніальній інтерпретації пограничным може вважатися увесь регіон з Україною, Білоруссю, Молдовою включно. Тут перебігають складні процеси особливої політичної, економічної взаємодії. Своє завдання щодо цього регіону транзитологи вбачають у розробці стратегій практичного подолання його всебічного відставання через системну трансформацію комуністичної моделі суспільного розвитку в капіталістичну[10].

  • [1] Рябов О. В. "Матушка-Русь": Опыт гендерного анализа поисков национальной идентичности России в отечественной и западной историософии / О. В. Рябов. – М., 2001.
  • [2] Тишков В. Реквием по этносу / В. Тишков. – М., 2004.
  • [3] Соколовский С. Образы Других в российских науке, политике, праве / С. Соколовский. – М., 2001.
  • [4] Лавренова О. А. Географическое пространство в русской поэзии XVIII – начала XIX вв. (геокультурный аспект) / О. А. Лавренова. – М., 1998.
  • [5] Molchanov М. Borders of Identity: Ukraine's Political and Cultural Significance for Russia // Canadian Slavonic Papers. – 1996. – Vol. XXXVIII. –№ 1-2. March-June. – P. 177-193.
  • [6] Павлишин М. Канон та іконостас : пер. з англ. / М. Павлишин. – К„ 1997. –С. 223-311.
  • [7] Snyder Т. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999. – New Haven and London, Yale University Press, 2003.
  • [8] Гро Д. Россия глазами Европы. Триста лет смены ракурсов / Д. Гро // Отечественные Записки. Россия как Другой. – 2007. – № 38 (5).
  • [9] Угрешич Д. Порядочные люди не говорят о таких вещах : пер. с англ. / Д. Угрешич // Сила слова. Новый европейский порядок: права человека, положение женщин, гендерная цензура : сб. ст. – М., 2000.
  • [10] Бреский О. От транзитологии к теории Пограничья. Очерки деконструкции концепта "Восточная Европа" / О. Бреский, О. Бреская. – Вильнюс : ЕГУ, 2008.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >