< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Мультикультуралізм

Концепцію "мультикультуралізму" було введено до суспільного дискурсу у другій половині XX ст. у тісному зв'язку з розвитком теорій націоналізму, постструктуралистської критики влади та теорії меншин. Постмодернистска антропологія, вивчення культурної "межовості" та "діаспорних" ідентичностей посилили наукове знання про співіснування та взаємовпливи різних культур у рамках однієї країни або нації[1].

Британський словник із соціології визначає мультикультуралізм як "легітимацію культурного плюралізму... Мультикультуралізм захищає та підтримує культурну різноманітність, зокрема, мови меншин, а також бере до уваги нерівні стосунки меншин із домінуючими культурами"[2]. Тобто мета мультикультуралізму – це визнання та легітимація на політичному та соціальному рівні культурних, мовних, етнічних відмінностей у різних груп населення однієї країни або нації.

У політичному відношенні розвитку ідей мультикультурализму сприяв крах світової колоніальної системи та активізація суспільних рухів етнічних, сексуальних та гендерних меншин за свої громадські права в країнах Західної Європи та Америки. Важливою соціокультурного передумовою мультикультуралізму став перехід до постмодерного та постіндустріального суспільства, на теоретичні засади яких вплинули ідеї "відкритого суспільства" (1945) К. Поппера[3]. Згідно до цих ідей, тоталітаризм є типом "закритого суспільства", якому протистоїть демократія. Демократичне суспільство відрізняється тим, що усі рішення приймаються договірно, без жорстокого обмеження прав будь-кого, політична еліта не має необмеженої влади і має бути гнучкою, щоб змінювати систему задля потреб розвитку суспільства. В силу цього дійсно демократичне суспільство має бути "відкритим" для різних точок зору, тобто демонструвати якості плюралізму та мультикультуралізму. Теоретики мультикультуралізму 1970-1980-х pp. стверджували, що в цивілізованому демократичному суспільстві культурні меншини мають право не тільки на те, щоб бути "рівними", але й на те, щоб зберігати свою "відмінність"[4].

Також соціально-політичним каталізатором розвитку концепції мультикультуралізму стала глобалізація. Сьогодні більшість країн все більше характеризується відкритістю до культурного різноманіття. Торгівля, туризм, міжнародний діалог учених і діячів мистецтва, мобільність кваліфікованих фахівців, трудова міграція або переселення із зон збройних конфліктів привели до того, що в більшості країн проживає певна кількість людей, що належать до різних культур. Отже, мультикультуралізм став теоретичною відповіддю на соціальні виклики сучасного суспільства.

В методологічному плані мультикультуралізм є продуктом інструменталістськоїта конструктивістської концепцій нації, які запанували в соціогуманітарних науках останньої чверті XX ст. У рамках примордіальної концепції (яка була поширена в XIX – першій половині XX ст.) нація тлумачиться як гомогенна та онтологічно існуюча спільнота, яка склалася на основі об'єктивних чинників етнічного та історичного характеру, і на практичному рівні примордіальна концепція нації реалізується в політико-правовій доктрині етноцентричної нації-держави, в межах якої сам факт полікультурності країни (наявності етнічних, релігійних, мовних меншин) відкидається: "одна країна – одна нація". Такий підхід є більш характерним для країн з традиційно високим рівнем моноетнічності (Франція, Німеччина, Італія).

Згідно з інструменталістським підходом, нація не є природною даністю, а являє собою гетерогенний субститут, продукт економічних змін модерної епохи, індустріальної революції, утворення сучасних бюрократичних держав, системи загальної стандартизованої освіти, а також етнічних "чисток" та переселень, що підтверджує історія країн Балтики, України, балканського регіону, колишніх Австро-Угорщини і Чехо-Словаччини. Саме процеси "штучного" створення нових держав, націй та етнічних меншин детально досліджують відомі теоретики національних студій Е. Гобсбаум [5], Е. Гелнер[6], Я. Крейчі та В. Велімський[7].

Прибічники конструктивістського підходу (Б. Андерсон, С. Холл) розуміють нації як "уявлені спільноти"[8], як ідею або як проект, який формується за допомогою дискурсивних практик: наукових, художніх, політичних, розповсюджених за допомогою "друкованого капіталізму". "Уявлена природа" не говорить про нереальність цих спільнот, але для того, щоб люди могли відчувати приналежність до певної спільноти, державним (або громадським) інституціям слід провести колосальну роботу: встановити легітимні кордони, визначити геополітичне положення своєї нації до інших народів, розробити і провести в життя політику в царині мови; створити систему уявлень про історичне минуле свого народу, яка була б сприйнята як найважливіший складник освіти. Тому стандартизація історії через певні історичні "міфи" – найважливіша особливість створення "уявленої спільноти", зазначає Б. Андерсон. Таким чином, уявлення про етнокультурну гомогенність національного суспільства (яка вважається передумовою соціальної стабільності) в концепціях мультикультуралізму трактується з точки зору соціально-політичних впливів, а суспільна стабільність розуміється як збалансована рівновага між різними групами населення.

Логічним є те, що вперше практичні заходи щодо впровадження мультикультуралізму було зроблені в країнах, сформованих іммігрантами з різних країн або представниками різних мовних та релігійних спільнот – це Канада, США, Австралія, Нова Зеландія, Швейцарія, – саме тому, що конструктивістська та інструменталистська концепції досить адекватно описували їх національні уявлення про культуру, стабільність якої потребує певних зусиль як з боку суспільства і державних установ, так і окремих громадян і етнічних товариств.

До широкого культурного вжитку "мультикультуралізм" ввів уряд прем'єр-міністра П'єра Трюдо в Канаді, коли в 1971 року прийняв Офіційний акт про мультикультуралізм. Він передбачав, зокрема, "визнати і поширювати розуміння, що багатокультурність відображає культурне і расове різноманіття канадського суспільства; визнавати для всіх членів суспільства свободу зберігати, збагачувати і поділяти з іншими свою культурну спадщину". Акт про мультикультуралізм ставив перед федеральними органами завдання "... здійснювати таку політику та вживати таких заходів, які б посилювали взаємне розуміння й повагу до різноманітності всіх членів канадського суспільства". Така політика була розвитком ідей "ліберальної демократії" про те, що в демократичній країні визнаються права не тільки етнічної релігійної, мовної більшості, але й культурні, мовні та релігійні права меншин, які виступають суб'єктами права на освіту рідною мовою, збереження культурних традицій, доступу до влади (В. Кумлінска[9]).

Крім Канади, мультикультуралізм став державною політикою Австралії і США. В США мультикультуралізм протиставлявся поширеній у XIX ст. теорії "плавильного котла" (англ, melting pot), згідно до якої різні етнічні культури Америки повинні перемішатися і збагатити одна одну. Наприкінці XX ст. в американській теорії та політиці з'явився новий термін, який (на думку американських філософів та політиків) більш повно відображав мету мультикультуралізму в Америці – досягнення diversity, тобто расової, релігійної, національної, культурної та гендерної багатоманітності, яка вважається джерелом постійного розвитку суспільства, народження нових ідей та талановитих людей, що об'єктивно сприяє матеріальному та духовному збагаченню всього суспільства. Якщо судити по кількості нобелевських лауреатів, технічних та медичних винаходів, активності кіноіндустрії та динаміці інтелектуальних дискусій, то політики багатоманітності (diversity) та мультикультуралізму дійсно відіграли свою позитивну роль в розвитку американського суспільства.

Найбільш яскраве відображення американський мультикультуралізм знайшов у мистецтві, культурницьких заходах та політиках коректності (само цензурі) мас-медіа. Наприклад, в американському кіно з кінця XX ст. виходить багато стрічок, присвячених буденним аспектам мультикультуралізму, тобто плюралізму та толерантності до іншої раси або сексуальності, що було дійсно важливим в расово роз'єднаному американському суспільстві. Жанр цих стрічок міг бути різним – комедія, драма або бойовик (і художній рівень також був різним), але головна інтрига розвивалася завжди по певній схемі: після початкового періоду труднощів в спілкуванні між білим та чорношкірим героями, вони приходили до взаємної довіри та порозуміння, що расові, релігійні, культурні бар'єри, які їх розділяли, були штучно сконструйованими, а різні раси і культури можуть з успіхом доповнювати одна одну, а не конкурувати ("Поліцейській із Беверлі-Хіллз", "Зелена міля", "Філадельфія", "Шофер місс Дейзі", ін). Можна критикувати відверту агітаційність деяких стрічок, але за три десятиліття вони зробили велику справу: вони підготували американську масову свідомість до того, що вперше президентом Сполучених Штатів Америки була вибрана чорношкіра людина.

Фактично мультикультурними можна вважати країни Південної Америки – Бразилію, Аргентину. Саме мультикультурним аспектам бразильського суспільства присвячені знамениті романи Жоржи Амаду "Донна Флор та два її чоловіка", "Лавка чудес" тощо.

Цікавим прикладом є мультикультуралистська інтерпретація Господа в працях теологів тихоокеанського регіону[10]: вони візуалізують Бога у формі "багатокольорової веселки", що означає відмову від однієї-єдиної Церкви, і неможливість зведення всього різноманіття Божественного до монотеїстичних чоловічих образів Ієгови або Ісуса. Оскільки Ісус учив рівності людей всіх націй, рас і тендерів, то теологи тихоокеанського регіону інтегрують традиційні острівні міфи і вірування в християнський пантеон священних образів. У цьому ж аспекті розвивається мультикультурна теологія[11] в Північній Америці, де легітимно існують християнські громади геїв і лесбієк, тобто людей, яких традиційна Церква не приймає.

У Західній Європі мультикультуралізм не мав історичних традицій і не став часткою масової свідомості широких прошарків корінного населення. Європейські країни з довгою імперською історією, чия культурно-національна ідентичність будувалася як опозиція до "колоніального Іншого", виявилися менш сприйнятливими до ідей культурної багатоманітності. Більш країн Західної Європи конструювала національну ідентичність як гомогенну, в рамках якої мультикультуралізм розглядався НЕ як рівність багатьох культур, а як "перша ступінь" асиміляції іммігрантів, які повинні адаптувати свою ідентичність до "домінуючої культури".

Серед європейських країн мультикультуралізм отримав статус державної політики з 1975 року у Швеції; на рівні мов мультикультуралізм визнали Швейцарія, Фінляндія. Остаточна легалізація мультикультуралистських практик в ряді країн Західної Європи відбулася у 1990-х pp. як результат виявлення значних протиріч в соціальній та політичній сферах: імміграційний тиск на західноєвропейські суспільства зріс настільки, що жодна розвинена країна Європи не змогла витримувати його в звичному асиміляційному режимі. Повсякденні зіткнення з "інакшістю" зачепили великі верстви людей і стали стимулом більш широкого дискування про форми співіснування етнокультурних груп в рамках однієї нації; під сумнів були поставлені також попередні політики з інтеграції та асиміляції іноземців, які отримували право на постійне мешкання в єврокраїнах.

Важлива відмінність провідних європейських країн від країн "класичної імміграції" (США, Канади, Австралії), полягає у тому, що перші не бажають визнавати себе "іммігрантськими суспільствами", незважаючи на досить високий рівень видимих етноменшин серед сучасних громадян (наприклад, в Данії – 5,8 %, Швейцарія – 6, Франція – 8, Німеччина – 8,5, Нідерланди – 8,7, Велика Британія – 8,7, Бельгія – 10) і на значну зайнятість мігрантів в некваліфікованому труді з низькою платнею[12]. В 2010-2011 pp. лідери провідних європейських країн, переважно правоцентристських та консервативних поглядів (А. Меркель, Д. Кємерон, Н. Саркозі) виступили із заявами, що мультикультуралізм в їх країнах не виправдав позитивних очікувань. Мультикультуралізм, на їх думку, не знівельовує відмінності, а, навпроти, штучно провокує їх. Офіційні чиновники стверджують, що на європейському континенті переселенці в більшості випадків зібрані в ізольовані анклави, котрі все більше нагадують старовинні гетто за етнічною ознакою: турки в Німеччині, алжирці у Франції, марокканці в Іспанії і пакистанці у Великобританії.

На думку німецького критика Ф. О. Радтке[13], мультикультуралізм в Європі провокує соціальні протиріччя саме тому, що культивує етнізацію політичного. Чим активніше розвивається тема культурної чужості, тим глибше учасники цих дискусій починають вірити в визначальну роль "етнокультурних" факторів власної поведінки. їх соціальна поведінка насправді починає будуватися так, якби його домінантою була культурна (або етнічна) відмінність. Таким чином, дискурс відмінності виступає як джерело відмінності.

Саме етиізація соціальних та політичних конфліктів дозволяє певній частині населення інтерпретувати масові заворушення в європейських містах, в яких беруть участь іммігранти, вихідці із Азії та країн "третього світу", як початок "зіткнення цивілізацій" (С. Хантингтон). Американський дослідник Семюель Хантингтон (1927-2008)[14] радикалізує проблеми культурного співіснування і стверджує, що політики мультикультурализму деструктивно впливають на "західну цивілізацію". Фактично Хантингтон відновлює "колоніальний дискурс" XIX ст., коли твердить, що відмова від єдиної "західної ідентичності" та визнання культурного багатоманіття ослабить західний світ перед "ісламською навалою". Деякою мірою, він має рацію: у ході численних досліджень з'ясувалося, що носіями ідей радикального ісламізму є в першу чергу, європейські мусульмани, котрі здобули освіту, виросли або навіть народилися в країнах ЄС.

Але в дійсності, головна проблема найбільшим чином полягає в тому, що сучасні європейські країни, з одного боку, не можуть відмовитися від імміграції[15] (наприклад, Норвегія почала запрошувати мігрантів ще півстоліття назад, але не в зв'язку з мультикультуралізмом, а в зв'язку з малою заселеністю країни та низькою народжуваністю), а з іншого боку, мігранти тиснуть на ринку праці місцевих працівників, які не згодні знижувати свої вимоги до зарплатні. Практика показує, що незважаючи на декларовану рівність, рівними членами європейських суспільств більшість іммігрантів так і не стає: бідність, периферійні робочі місця, убогі квартали в передмістях роками поновлюють маргінальний статус іммігрантів з Магрибу, Азії та Африки.

Збільшення кількості представників не-білої раси в культурній повсякденності вимагає змін традиційної картини світу білих європейців, тобто "розширення" спектру її толерантності до "інших". Ще два десятиліття тому впливові європейські політичні сили позиціонували себе прихильниками мультикультурализму. В одному старовинному містечку у самісінькому центрі Франції тривалий час при владі перебували комуністи. Вони керувалися принципом, що якість житла впливає на поведінку іммігрантів в позитивному дусі. Тому мерія цілеспрямовано оселяла їх в історичному центрі. Хулігани споганили всю округу і тероризували місцевих жителів, які стали перебиратися в новобудови, призначені спочатку для цих самих іммігрантів. Тепер на околицях чистота і порядок, а історичний центр перетворився на смітник. Зате саме голоси кольорових виборців забезпечували незмінність успіхів комуністів на виборах в органи місцевого самоврядування. Крім того, за рахунок корупційних схем у підрядах на будівництво житла для новоприбулих забезпечувалося фінансування комуністів як політичної сили.

У зв'язку із економічною кризою зростає популярність націоналістичних та екстремістських партій, чия риторика ґрунтується на прямо протилежних засадах – на ксенофобії або приховано "колоніальному" дискурсі. Таким чином, критика мультикультуралізма з боку корінних європейців базується перш за все на острахах соціального плану – ризиках професійної конкуренції, втрати доступного за ціною житла, однакового доступу до освіти. Це більшою мірою страх втрати гарантованих привілеїв перед соціальними "чужими", а не перед їх етнічним походженням. При цьому можливості впливу "чужих", "інших" завжди значною мірою перебільшуються з метою укріплення радикальної та націоналістичної риторики.

З точки зору правозахисників, в умовах зниження можливостей профспілкового і політичного руху, об'єднання за певною культурною ознакою є, по-перше, ефективнішим способом підвищення громадянської активності її членів, ніж будь-які форми впливу на них центральної влади. По-друге, "особистості, котрі входять до таких груп, зі зростаючим усвідомленням власної значущості – наш головний захист проти вузькості поглядів та нетолерантності з боку груп, членами котрих вони є"[16].

Дискусії щодо впровадження мультикультуралізму активно відбуваються на пострадянському просторі. Зокрема, щодо "радянського мультикультуралізму" ставиться питання – чи можна вважати інтернаціоналізм та "дружбу народів" аналогами сучасного мультикультуралізму? Багато вчених уважають[17], що попри всі ідеологічні деформації, які існували у 1920-1980-і рр.у Радянському Союзі, не можна заперечувати, що в часи радянської влади були створені зразки "інтернаціональної" літератури, кіно, пісенної творчості, які увійшли в широку масову культуру і зберігають високий художній потенціал до теперішнього дня ("Земля" О. Довженко, "Цирк" Г. Александрова, "Батько солдата" Р. Чхеідзе, "Тіні забутих предків" С. Параджанов тощо). На відміну від монокультурних Франції або Німеччини, художню скарбницю СРСР активно поповнювали представники різних націй та країв, жодна мала нація чи етнос не щезли з карти світу, а навпроти отримали писемність та можливості культурного розвитку.

У російській літературі початку XX ст. як репрезентації множинних (мультикультурних) ідентичностей можна вважати творчий шлях та долю В. Набокова або О. Мандельштама, в середині XX ст. – І. Бродського, Ф. Іскандера, Б. Окуджави. Значний внесок в розвиток "радянського мультикультуралізму" зробили представники "одеської школи" – І. Бабель, Ільф та Петров, Е. Багрицький, які були носіями плюральної україно-єврейсько-російськомовної ідентичності і репрезентували її в мистецтві.

В Україні масс-медіа та академічні установи вже засвоїли дискурс політкоретності, який, на думку психолінгвістів, має здатність змінювати свідомість в більш гуманному руслі. Що стосується меншин, причому не тільки іммігрантських, але й гендерних, сексуальних, національних, то в останні десятиріччя в Україні їм стали приділяти значно більше уваги в історичних, культурологічних та політичних дослідженнях. Читання гендерних курсів в університетах, проведення конференцій з проблем єврейської культури та Ґолокосту, на які запрошуються дослідники будь-якої статі та нації, є красномовним свідоцтвом позитивного впливу ідей "між-культурної" толерантності. Щоправда, відносно задовільний стан справ з мультикультуралізмом в Україні навряд чи слід відносити лише на рахунок толерантності та діалогічності як засадничої ментальної риси українства (про це йшлося в темі 4 модуля І). Існують і більш об'єктивні пояснення – рівень організованості та впливовості "неукраїнських" спільнот за деякими винятками (Крим) дотепер не настільки значний, щоб викликати спротив в етнічної більшості. Крім того, увага переважної більшості населення України постійно відволікається значно актуальнішими суспільно-політичними та соціально-економічними дискусіями. Тому проблему мульти культурності вітчизняного соціуму ще не можна вважати вирішеною.

Декілька висновків можна зробити з вищесказаного: 1) культурно плюралістичне (мультикультурне) суспільство – це суспільство, в якому немає "домінуючої культури", це суспільство, в якому індивіди вільні обирати ті культурні форми, які їм більш до серця; 2) полікультурність, полірелігійність та (дво) багатомовність є об'єктивними фактами багатьох національних суспільств, але від культурних традицій та типу політичного устрою залежить прийняття цього факту на легальному рівні або відкидання його; 3) полікультурними (мультикультурними) можуть бути не тільки суспільства, але й його окремі представники (причому не тільки еліта та інтелектуали, а й люди, чию ідентичність можна охарактеризувати як "транзитну", "граничну", "мозаїчну", ін.); 4) практична реалізація "мультикультуралізму" завжди передбачає державну підтримку та захист культури не тільки етнічних меншин, але й релігійних, мовних, гендерних, сексуальних та деяких інших (наприклад, розвиток культури хронічно хворих людей); 5) культурний плюралізм здійснюється не в паралельному співіснуванні автономних ідентичностей та спільнот, а в їх взаємодії, що передбачає не тільки взаємопроникнення але й взаємну трансформацію. У будь-якому разі на сучасному етапі розвитку світової культури однозначної альтернативи мультикультуралізму немає. Тож, відбуватиметься не відмова від мультикультуралізму, а його трансформація.

  • [1] Friedman J. Cultural Identity and Global Process. – London,
  • [2] Jary David, Jary Julia. Collins Dictionary of Sociology. – London: HarperCollins Publishers, 1991. – P. 344.
  • [3] Поппер К. Открытое общество и его враги : пер. с англ. / К. Поппер. – М., 1992.
  • [4] Multicultural experiences, multicultural theories. Ed. Mary F. Rogers and George Ritzer: The McGraw-Hill Companies, Inc, 1996.
  • [5] Хобсбаум Е. Нации и национализм после 1780 года : пер. с англ. / Е. Хобсбаум. – СПб., 1998.
  • [6] Гелнер Е. Нації та націоналізм : пер. з англ. / Е. Гелнер // Національна ідентичність : хрестоматія / упоряд. Т. С. Воропай. – X., 2002.
  • [7] Крейчі Я. Етнічні та політичні нації в Європі : пер. з англ. / Я. Крейчі, В. Велімський // Націоналізм : антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К., 2000. – С. 487-490.
  • [8] Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму : пер. з англ. / Б. Андерсон. – К., 2001.
  • [9] Kymlinska W. Multicultural Citizenship. – Oxford: Clarendon Press, 1998.
  • [10] William A. Dryness, Learning about Theology from the Third World. – Grand Rapids: Zondervan, 1992.
  • [11] Eller C. Living in the Lap of the Goddess: The Feminist Spirituality Movement in America. – New York, 1987.
  • [12] Куропятник А. И. Мультикультурализм: проблемы социальной стабильности полиэтнических обществ / А. И. Куропятник. – СПб., 2000.
  • [13] Радтке Ф.-О. Разновидности мультикультурализма и его неконтролируемые последствия / Ф.-О. Радтке // Мультикультурализм и трансформация постсоветских обществ. – М., 2002. – С. 103-115.
  • [14] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций : пер. з англ. / С. Хантингтон. – М., 2004.
  • [15] Радтке, Ф.-О. Дилемма немецкого социального государства в обращении с иммиграцией [Электронный ресурс] / Ф.-О. Радке // Центр независимых социологических исследований. – Режим доступа : cisr.ru/files/publ/Migr_Radtke.pdf. – Загл. с экрана.
  • [16] Уолцер М. Про толерантність : пер. з англ. / М. Уолцер. – X., 2003. –С. 124.
  • [17] Тишков В. Реквием по этносу. Исследования по социальнокультурной антропологии / В. Тишков. – Μ., 2004; Малахов В. С. Вызов национальному государству / В. С. Малахов // Pro et Contra. – 1998. – №2.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >