< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

Жах від Другої світової війни і Ґолокосту значною мірою вплинув на післявоєнну активізацію студій Іншого. Протягом гітлерівського панування в Європі у категорію "расово чужих" попали представники расових та гендерних меншин (євреї, цигани, східні слов'яни), які були приречені на смерть в "таборах смерті" не тому, що були противниками режиму, а тому, що в класифікації нацистів вони займали категорію "інших".

Євреї виявилися найбільш вразливою групою нацистського расового геноциду, але за ними йшли цигани і радянські військовополонені. Зокрема, голландський історик К. Беркхоф підкреслює, що французи, британці і американці, які попали в гітлерівські концтабори під час Другої світової війни, майже всі вижили[1]. Проте з радянських полонених вижила дуже мала частина. Наприклад, концтабори, найбільш відомі своєю жорстокістю, – Аушвіц-Біркенау, Майданек, Собібор, – планувалися нацистами саме для знищення радянських військовополонених[2]. І це не було природною "часткою війни", це було елементом геноцидальної політики Третього Рейху, сфокусованою на фізичному знищенні "інших".

Ґолокост і Друга світова війна змусили західноєвропейське суспільство засумніватися в торжестві ліберальних цінностей й в своєму праві на єдину, універсальну "істину". Ж.-П. Сартр одним з перших артикулював дискурс "провини" від імені "свідків", які вижили протягом окупації, усвідомлюючи, що вони нічим не "кращі" за тих, котрі загинули. Відчуття провини за те, що християнська Європа допустила планове вбивство цілих народів або соціокультурних груп, які вважалися "іншими" в традиційній культурі, стимулювало роздуми про природу Іншого як представника меншини або самотнє, страждаюче тіло.

Філософія "після Ґолокосту" та етика "після Аушвіца" стали тими напрямами західної суспільної думки, які ввели Іншого в нове поле досліджень, в контексті категорій "виживання", "опір", "порятунок", "рятівники", "довіра", "укриття", "підпілля", "біль", "духовність".

Започаткували цей напрям Ханна Арсндт (1906-1965) у знаменитій праці "Витоки тоталітаризм а" (1951)[3] і Теодор Адорно (1903-1969), який в роботі "Як можна жити після Аушвіцу?" (1949) роздумував над мірою відповідальності європейських народів та християнської культури за знищення меншин (євреїв, циган, гомосексуалістів, інвалідів, чорношкірих, слов'ян), які протягом століть вважалися "чужими" та "іншими" в освіченій Європі.

У філософії філософа-екзистенціаліста К. Ясперса можна реконструювати дві моделі Іншого[4]:

  • 1) коли порятунок Іншого стає дилемою вибору для суб'єкта;
  • 2) коли Інший це той, чий погляд виявляється присутнім у всіх ситуаціях вибору.

Більш того, саме погляд страждаючого Іншого дає оцінку моралі суб'єкта, і "пред'явити" свою мораль суб'єкт може, лише прийнявши сторону "жертви". В цьому полягає відмінність "етики після Голокосту" від класичної етики Канта: в екстремальній ситуації моральність ґрунтується на виборі на користь страждаючого і уразливого Іншого вже тому, що "ізоляція" Іншого з боку більшості передбачає певну духовну напругу і моральне зусилля з боку суб'єкта на те, щоб зважитися надати допомогу Іншому. Якщо не- діяння рівносильне співучасті в знищенні Інших і стимулює назавжди відчуття провини, то участь в порятунку Інших і "опір" насильству в ситуації між життям і смертю творить новий рівень моралі суб'єкта, хоч фізично може призвести до загибелі або тортур власного тіла. Із цього виходить, що особиста мораль кожного важлива в екстремальній ситуації, тому що "хто порятував одну людину – порятував цілий світ".

Імануїл Левінас (1906-1995), літовсько-французький єврей, імігрувавший із післяреволюційної Росії, став одним із засновників комунікативної теорії Іншого, яка сформована ним під впливом німецької феноменології та французького екзистенціалізму. Левінас висунув категорію Іншого як запоруку плюральності і толерантності світу: Інший не залишається зовні "Я", він відкриває обличчя і звертається до суб'єкта, і його звернення – це очікування відповіді, за яку "Я" відповідальний перед Іншим.

Левінас вважав, що саме відсутність віри призвела до Ґолокосту і гітлеризму: "світ без бога" фактично означає відмову від відповідальності. Відповідальність по відношенню до Іншого означає відповідальність по відношенню до багатьох Інших, що робить, таким чином, світ гостиннішим по відношенню до мандрівників і дивних. Левінас стверджує, що прийняття відповідальності за Іншого наближає людину до Бога, бо в образі Іншого може з'явитися сам Спаситель.

У своїй теорії Іншого Левінас протиставляв війну та мораль, як сфери максимально ворожі одна до другої: "Війна призупиняє дію моралі... Вона не просто є одним з самих жорстоких випробувань для моралі. Вона робить її сміховинною"[5], Одна із важливих категорій, яку розробляє Левінас, це втрата довіри до світу, що відбувається в свідомості людей, які пережили насильство, війну та концтабори.

Хоча один із найвідоміших сучасних французьких теоретиків Поль Рікер (1913-2005) також мав персональний досвід Другої світової війни та виживання, його етика орієнтована на баланс справедливості, в протилежність етики І. Левінаса, яка базується на асиметрії "Я" і Іншого. За Рікером, Інший має абсолютну етичну цінність, відсутність будь-яких стосунків з ним гірша, ніж брак спільної мови. Стосунки не завжди бувають дружніми, але спілкування з Іншим збагачує особистість суб'єкта.

Про "втрату довіри до світу" як світоглядного результату концтаборів, роздумував австрійський письменник і журналіст

Жан Амері (1912-1978): однією з важливих складових людського морального буття є упевненість в тому, що в кризовій ситуації "інша людина мене захищатиме... Кордони мого тіла – це кордони мене самого. Проте з першим ударом довіра до світу розбивається в прах... Хто б не намагався допомогти ув'язненому – мати, дружина, брат або друг, – їх зусилля будуть марні. Тортури нагадують зґвалтування... напад, при якому відсутня щонайменша надія на можливість опору"[6].

Американський професор Л. Лангер пише, що головне спотворення моралі, яке сталося в голодуючих містах і концентраційних таборах, полягає в тому, що виживання однієї людини завжди відбувалося як би за рахунок іншої. І той, що вижив, завжди підсвідомо думав і повинен був продовжувати жити із знанням того, що "обміняв" своє життя на життя Іншого, можливо, близького, а можливо, сторонньої істоти[7].

Хоча перші спроби опису Голокоста в Україні були видані ще в часи війни – "Чорна книга" В. Гросмана та І. Еренбурга[8], масштабних досліджень Іншого та "етики після Аушвіцу" в Україні (як і в Росії-), досі не відбулося. Східноєвропейські філософи приєдналися до студій Іншого лише в останні десятиріччя. Можна назвати декілька причин цієї обставини:

  • 1) Теорія Іншого, як і теми гендерних, національних, сексуальних меншин, належить до напряму критичних філософій, які не могли бути легітимними в тоталітарній державі.
  • 2) Існував набор табуйованих тем стосовно Другої світової війни – Ґолокост, полон, репресії в армії, антисемітизм, колаборація, самотність – на досвіді яких ґрунтувалися західні дослідження Іншого. Видатні твори радянських митців, присвячені цім темам та долі "інших" – "Життя та доля" В. Гросмана, "В окопах Сталінграду" В. Некрасова, "Комісар" (реж. О. Аскольдов), – тривалий час також були заборонені. Тільки в останню чверть минулого століття стали виходити фільми, присвячені повсякденності "радянських/ східноєвропейських інших" ("Полювання на Єдинорога", "Штрафбат", "Загін Кочубея", "Апостол", "Нескорений", "Франц та Поліна", "Свої", інш.).

Етика "після Аушвіцу" та теорія Іншого на території колишніх радянських країн розвивалися у тісному співтоваристві з етикою "після ГУЛАГу", антисталінською, антитоталітарною та дисидентською літературою. Тому, щодо України, Росії та інших східноєвропейських культур можна казати про цілісний комплекс ідей – етика/ філософія "після Аушвіцу та ГУЛАГу", засновниками якої стали не професійні філософи, а письменники і правозахисники, які мали персональний досвід насильства та виживання і відрефлексували його в своїх творах: О. Солженіцин, Е. Гінзбург, В. Шаламов, О. Глінка, Л. Розгон, Р. Медведев, інші. Дослідження Голокосту, геноциду та теорії Іншого тільки починають розгортатися на теренах України, але вони мають значний теоретичний та суспільний потенціал: прияють осмисленню больових проблем минулого, дозволяють легітимізувати культурні і політичні інтереси різних груп меншин і, таким чином, підтримують рух до демократичного суспільства.

Узагальнюючи сказане, можна дійти таких висновків:

  • 1) Теорія Іншогоце комплекс ідей представників філософсько-культурологічної думки, що використовує Іншого як пояснювальну настанову дійсності. В інтерпретаціях різних мислителів тлумачення Іншого коливається від аналога Я і того, з ким можливе повне порозуміння, до абсолютно чужого, чия інакшисть непізнавана і недоторкана.
  • 2) Теоретики, які зверталися до проблеми Іншого, в певній формі самі здобули тілесного досвіду Другої світової війни – окупацію, геноцид, і саме "досвід травми" став основою їх концепцій Іншого. Концтабори пережили Ж.-П. Сартр, І. Левінас та П. Рікер; євреї М. Бубер, З. Фройд та Т. Адорно встигли емігрувати від нацистського режиму, але загубили багатьох близьких; німець К. Ясперс залишився в Німеччині, але мав дружину-єврейку, і хоча ризикував життям, робив все можливе для її порятунку. Таким чином, Друга світова війна стала джерелом постійної "травми" європейської людини, що отримало відображення в багатьох філософських і художніх концепціях, що виникли після війни.
  • 3) Розуміння інакшості принципово змінюється в другій половині XX ст. Ще у Ж.-П. Сартра Інший має реальну природу, існує в часі й просторі, і зустріч із ним неминуча. В гендерних, постколоніальних і квір-теоріях Інший тілесні особливості (раса, гендер, сексуальність) "ідентифікуються" поглядом домінуючих суб'єктів. Можна сказати, що у довоєнній гуманітарній думці "суб'єкт зустрічає Іншого", натомість у післявоєнній "суб'єкт конструює Іншого". Постмодерністські автори вважають, що конструювання Іншого в традиційній культурі – це спосіб створення і збереження привілеїв для домінуючої більшості, тоді як у постмодерній – пошук нових ідентичності і цінностей.
  • 4) Роздуми над природою Іншого в пострадянських країнах тісно пов'язані з темами дисиденства, еміграції, політичних репресій, ГУЛАГа.

  • [1] Berkhoff К. Harvest of Despair. Life and Death in Ukraine Under Nazi Rule. – The Belknap Press of Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts and London, England, 2004.
  • [2] Streit C. The Fate of the Soviet Prisoners of War // A Mosaic of Victims. Non-Jews Persecuted and Murdered by Nazis. Ed. by Michael Berenbaum. – New York University Press, New York and London, 1990. – P. 142
  • [3] Арендт X. Джерела тоталітаризму : пер. з англ. – К. : Дух і літера, 2005.
  • [4] Ясперс К. Вопрос о виновности. О политической ответственности Германии : пер. с нем. / К. Ясперс. – М., 1999.
  • [5] Левинас Э. Избранное: Тотальность и бесконечное : пер. с фр. / Э. Левинас. – М.; СПб., 2000. – С. 66.
  • [6] Амери Ж. Пытки / Ж. Амери : пер. с англ.// За гранью понимания. Философы и богословы о Холокосте. – К., 2003. – С. 150-151.
  • [7] Лангер Л. Л. Дилемма выбора в лагерях смерти : пер. с англ. / Л. Л. Лангер // За гранью понимания. Философы и богословы о Холок осте, – К., 2003, – С. 227.
  • [8] Гроссман В. Эренбург И. Черная книга. – Иерусалим: Тарбут, 1980.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >