< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Тексти першоджерел

М. Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення

Одночасна орієнтація на взаємовиключні цінності, зрозуміло, не є якоюсь специфічною рисою українців. Тою чи тою мірою вона притаманна всім жителям постсовєтського і, ширше, посткомуністичного простору. Цю соціальну амбівалентність кілька років тому дотепно відзначив безіменний оглядач британського тижневика "The Economist" у статті під характерною назвою "Post-Soviet schizophrenia". З одного боку, його вразило те, що, за даними соціологів, абсолютна більшість українців хотіла б, щоб їхня держава в своєму розвитку наслідувала США та Німеччину, а не колишній СССР. З іншого боку, та сама більшість (90%) переконана, що держава повинна гарантувати їм працю, більше того – 46% опитаних вимагають посилення державного керування економікою і лише 31% – його зменшення.

Подібна амбівалентність притаманна усім народам, призвичаєним до державного патерналізму, проте в Україні згадана "шизофренія" має не лише посткомуністичний, а й, у певному сенсі, пос- тколоніальний характер. Сьогоднішній українець психологічно розщеплюється не лише між цінностями державного патерналізму та вільного ринку, комуністичного авторитаризму і ліберальної демократії, а й між традиційно-совєтською і новою українською ідентичністю, між "вищою", "престижнішою" імперською мовою та культурою і відроджуваною мовою та культурою своїх "нижчих", переважно сільських предків.

Як наслідок – українці нерідко дають цілком різні, часами діаметрально протилежні відповіді на ті самі за своєю суттю запитання – залежно від того лише, яким чином те чи те запитання сформульоване. Так, наприклад, намагаючись визначити ставлення респондентів до державної незалежності, Інститут соціальної та політичної психології сформулював два запитання. Перше звучало так: "Хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно вважаю: Україна повинна бути незалежною". Погодився з цим твердженням 61% опитаних, не погодилося – 19%, не визначилося – 20%. Друге запитання виглядало натомість так: "Необхідно якнайшвидше провести референдум і відновити союз братніх радянських народів". Погодилося з цим твердженням 36% опитаних, не погодилося – 37%, не визначилося – 27%. Просте спостереження виявляє вражаючу річ: прихильників відновлення СССР (36%) в Україні майже удвічі більше, ніж противників української незалежності (19%); повернення до "Союзу" й ідея української незалежності, виявляється, можуть мирно співіснувати в амбівалентній свідомості принаймні 17% опитаних!.. Подібний курйоз виникає й довкола питання україномовності. За одними даними, лише 9% етнічних українців називають російську мову своєю "рідною". За іншими даними – 33% українців визнають російську "мовою повсякденного спілкування". Непорозуміння тут знову ж таки виникає через відмінності в постановці по суті, здавалося б, того самого питання: в одному випадку "рідна мова" асоціюється з мовою дитинства, батьків, певної культурної території; в іншому – "мова повсякденного спілкування" апелює до суто функціональних, прагматичних вимог публічного дискурсу.

Ця постколоніальна амбівалентність не повинна нас надто дивувати, коли врахуємо, що, за даними центру "Демократичні ініціативи", лише 34% опитаного населення ідентифікує себе передусім з Україною. Тим часом більшість, 37%, ототожнює себе передусім зі своїм селом, містом чи регіоном. Тобто усі ці люди мають передусім свідомість "тутешніх" – "киян", "одеситів", "донбасців", – приблизно у тому самому сенсі, в якому більшість французів 200 років тому вважали себе передусім ельзасцями, провансальцями чи бретонцями.

Цікаво, однак, що лише 3% опитаних жителів України ототожнює себе в першу чергу з Росією і 17% – з СССР або СНД. Це означає, що далеко не всі русофони і навіть не всі росіяни ототожнюють себе з Росією та СССР. Дуже мало – лише 3% – вважає себе передусім жителями Європи і так само мало – 3% – "громадянами світу".

Ця різнорідна, великою мірою ще "донаціональна" ідентичність зумовлює не лише різнорідні внутрішні, а й нечіткі та суперечливі зовнішні орієнтації. Так, лише 15% опитаних громадян воліє, щоб Україна розвивала стосунки головно з країнами Заходу. В Західній Україні, щоправда, ця цифра удвічі вища, зате в Криму вона ледве сягає трьох відсотків. Натомість 17% вважає, що урядові слід орієнтуватися передусім на Росію – цифра, втім, не така вже й велика, коли взяти до уваги, що в Україні проживає 22% етнічних росіян і приблизно стільки ж "російськомовних" (інакше кажучи, далеко не кожен росіянин хоче зближення з Росією).

Близько 14% опитаних стверджує, що Україні слід покладатися передусім на власні сили, тим часом як переважна більшість – 40% – воліє, щоб Україна розвивала взаємини передусім у рамках СНД. Така орієнтація населення є, безумовно, консервативною і не надто сприятливою для зміцнення української незалежності. Вона відбиває перехідний, амбівалентний стан української ідентичності – коли більшість населення вже не ототожнює себе з Росією чи СССР, але ще не має так само й свідомо-української тотожності. Орієнтація на СНД у такому контексті є своєрідним компромісом між протилежними орієнтаціями різних регіонів та суперечливими політичними симпатіями різних груп населення. А головне – вона є своєрідним рятунком від індивідуальної шизофренії, бо ж більшість людей, як показують ті ж таки соціологічні опитування, буквально розривається зсередини між бажанням рухатись до Європи і водночас не погнівити Росію, будувати незалежну державу і водночас не наразитись на "українізацію" та інші небезпеки "українського націоналізму".

Протягом десятиліть українського обивателя так довго й ефективно переконували в кровожерності "українського буржуазного націоналізму", ототожнюючи його передусім із Західною Україною та "бандерівщиною", що сьогодні лише 13% опитаного населення вважає відданість ідеям націоналізму позитивною рисою евентуального кандидата на виборах, тоді як 67% вважає це серйозним недоліком (решта опитаних не має однозначної думки з цього приводу).

...амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт – чи то йдеться про вимушений "федералізм" Центральної

Ради, чи про вимучене "есендівство" Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого – всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого – запобігає перед Москвою. З одного боку – декларує свій рух до Європи, з іншого – нагадує про важливість "євразійських" зв'язків.

Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом "постсовєтської шизофренії". Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян – що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність – як джерело стагнації – уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища "проєвропейська" орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.

Рябчук М. Буття "поміж": парадокси суспільної амбівалентності / Микола Рябчук // Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого наці створення.К. : Критика, 2000.303 с

Режим доступу : exlibris.org.ua/riabczuk/rl7.html. – Назва з екрану.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >