< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

І зрозумій, який ти азіят мізерний

Пантелеймон Куліш (1882)

Да, скифымы! Да, азиатымы,

С раскосыми и жадными очами!

Олександр Блок (1918)

У Києві цю мою тему унаочнити легко. Ось приклад: відвідувач Софійського Собору швидко збагне, що ця церква XI ст., заповнена всередині візантійською мозаїкою та грецькими написами, зовні майже цілковито вкрита архітектурними додатками в стилі бароко. Ще один приклад: у книзі Григорія Логвина про гравюри в українських стародруках XVI-XVHI ст. вміщено почаївську гравюру 1768 р. На ній зображено апостола Луку в момент написання портрета Пречистої Діви Марії. Портрет Діви Марії виглядає як суто візантійська ікона, тоді як самого євангеліста зображено у західному, бароковому драматичному стилі. Цих двох прикладів достатньо, аби показати, що в українській культурі XI–XVIII ст. – принаймні, в культурі художній – східні й західні впливи або чергувалися між собою, або співіснували...

У викладеному тут короткому огляді того, яку роль відіграв Захід в українській культурі, ми не будемо зупинятися на окремих подіях ранньої історії – таких, наприклад, як взаємини княгині Ольги та імператора Оттона І в X ст. чи мандрівки князів Ізяслава та Ярополка до Риму в XI ст. Не будемо з'ясовувати, чому в ХІ-ХІ І ст. члени київської династії набагато частіше шукали собі шлюбних патрнерів у Польщі, в скандинавських землях, в Угорщині, Німеччині та Франції, як у Візантії. Не будемо аналізувати таких фактів, як воєнні походи на Захід та коронація там (1253 р.) Данила І – галицького князя, якому випало бути ще й васалом Золотої Орди. Не будемо, бо маємо перед собою іншу мету: нас цікавлять явища значної часової тривалості" зокрема, явища культурної історії.

З погляду історика культури, деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 чи навіть до 1939 р. Цей "Захід" виступав передовсім у польському кунтуші (пізніші габсбурзькі впливи були часово і територіально обмежені), і в переломну добу XVI-XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж польський варіант католицької контрреформації. Єзуїти впроваджували латину й нові педагогічні методи, православні усе те приймали. Навіть відродження інтересу до грецької мови було лише відгуком на засилля України латиною й католицькими новинками. А одним із результатів було те, що в першій половині XVII ст., і вперше в українській історії, українські елітарні верстви змогли нарешті звернутися до античних культурних джерел безпосередньо – грецьку мову в Київській Русі знали дуже мало. Усе ж на рактиці висока культура доходила до українців не так через латинську і грецьку, як через польську мову. Переможний наступ цієї мови завершився виникненням своєрідного суржика, яким місцеві православна та уніатська еліти XVI-XVII ст. користувалися на письмі і, мабуть, в усному мовленні.

До культурного наступу Заходу ці еліти почасти адаптувалися, почасти – зустріли його вороже. їхню реакцію називають відродженням руської віри. Це знайшло свій вираз у полемічній літературі й створенні Острозької академії та Могилянської колегії, а також інших шкіл, створених за їх зразками. Офіційно боротьбу зі, здавалося б, нездоланним Заходом українські еліти вели за грецьку віру своїх предків, на ділі вдаючись до тієї ж зброї, яка забезпечила Заходові його перевагу – до єзуїтської педагогіки, католицької ученості та католицького письменства.

Отож, і стимули, і засоби для захисту візантійських культурних цінностей українські еліти отримали не так від греків, як від самого Заходу. Такий захист "рідного" Сходу за допомогою західних обладунків не було винятковим явищем у Європі XVI-XVII ст. Схожі механізми діяли і в інших регіонах на пограниччі західної та візантійської культур – як-от на тих грецькомовних територіях, що їх після 1204 р. Венеція відібрала у Візантії. Особливо помітним це явище було на Криті. Звичайно, до виникнення якогось греко-венеційського суржика на цьому острові не дійшло. Натомість сталося щось інше, подібне: грецький словник переповнили венеційські елементи. Не менш важливо й те, що в XVI-XVII ст. грецькі піддані Венеційської республіки, також відкидали унію і творили свою власну, так звану критську літературу, проте у цьому творчому процесі нерідко вдавалися до прямих перекладів чи запозичень із венеційських, частково єзуїтських творів.

Наступ Заходу ніс в українські землі потенційну небезпеку – втрату єдності української нації. Тут приходить на думку доля хорватів і сербів. Одномовність цих двох народів, грубо кажучи, не забезпечила їхньої національної єдності, бо вже від XI ст. обидві групи були розділені кордонами й вірою. На відміну від сербів з хорватами, збереженню української нації сприяли три чинники: по- перше, тривалість періоду, протягом якого більша частина української території перебувала під правлінням однієї держави, а саме, польсько-литовської Речі Посполитої; по-друге, порівняно недовгий час, коли цією ж територією правило кілька держав (1772– 1945); по-третє, неповне окатоличення західноукраїнських земель.

Незважаючи на проникнення Заходу в українські землі – а тривало воно протягом кількох століть – українці стали "Сходом" в західноєвропейських очах доволі рано – ще до поділу Польщі. Сталося так не тільки тому, що більшість українців сповідали "східну віру" і до останньої чверті XVII ст. підлягали східному патріархові (уніати, щоправда, підпорядковувалися західному патріархо- ві-папі). Сталося так тому, що сама Польсько-Литовська держава, яку ще в XVI ст. Захід вважав своєю частиною, від середини XVII і майже до середини XVIII ст. почала – безпідставно – розглядатися як приналежна до Сходу. Цей новий погляд зародився навіть раніше. Доказом послужить картина Рубенса на сюжет з Геродота, що нині знаходиться в Бостонському музеї мистецтв. На ньому зображена Томіріс, цариця скіфських массагетів VI ст. до Христа, які жили в басейні Каспійського моря. На Рубенсовій картині, написаній 1625 року, члени почту цариці вдягнені як польські шляхтичі. Мода на східну одежу не лише козаків, а й польської та української шляхти пов'язана зі стосунками (не завжди ворожими) козаків і польсько-литовської Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами. Але не лише ця орієнталізація формувала уявлення Заходу про Річ Посполиту. У XVIII ст. до неї приклалися євреї Речі Посполитої (яких стільки мешкало в українських містах та містечках), чиї лисячі шапки й довгополі безрукавки були не до вподоби носіям Просвітництва, і західним, і місцевим, які надавали перевагу сюртукам та білим пудрованим перукам.

Під впливом останніх подій минулого століття один песимістично настроєний польський критик, пан Смеч, погодився з думкою, що в культурному розумінні його рідний край штучно зміщено на схід, і відвів своїм землякам – "врешті-решт, європейцям" – місце якраз посередині між Азією та Європою. При цьому, на жаль, він дав зрозуміти, що Азія починається на схід від Бугу – тобто на сучасному польсько-українському кордоні. Таким чином пан Смеч дійшов згоди з Пантелеймоном Кулішем.., але, як і той, забув віддати належне Польщі за її посередництво у впровадженні західних цінностей на українських землях.

Тепер стає більш зрозумілим той факт, що саме в XV ст. Юрій Дрогобич зумів досягти успіху в Болоньї – єдиний українець, що отримав посаду ректора у великому західному університеті. Адже тоді Польща ще однозначно вважалася частиною Заходу. Якщо дивитися на речі під цим кутом зору, то легше зрозуміти, чому в свідомості українців прилучення частини їхньої території до того, що мислиться ними беззастережно як "Захід", датується 1772 роком, – тобто, коли "Ґаліція і Льодомерія" почали належати вже не орієнталізованій Польщі, а Габсбурзькій імперії.

Приклад з 1990 року проілюструє нашу наступну тезу: на сьогодні вона, може, й недійсна, але зберігає значення у ширшій перспективі. У київському готелі "Москва", тоді ще радянські авіалінії "Аерофлоту" рекламували рейс "Київ – Афіни – Київ", вживаючи російського – а первісно, візантійсько-новогрецького – варіанту назви міста Перікла та Платона. Якщо киянин і сьогодні летить "в Афіни" замість "в Атени", а то й "до Атен" (так уживали це слово у Києво-Могилянській колегії, наслідуючи західні зразки), то робить це тому, що його предки підпали під контрнаступ російського, з візантійським ухилом, "Сходу". Почався цей контрнаступ ще в 1650-х pp., охоплюючи з часом дедалі більшу частину української території.

Тут виникає ще одна складність. На початку ми зазначили, що перший вплив візантійського "Сходу" прийшов до України з півдня – як із самої візантійської столиці, так і через візантинізовані Балкани. Варто тепер поміркувати над тим, що друга хвиля візантійського впливу надійшла з півночі: спочатку не надто сильна – з Московського царства, потім дужча – звідти ж, із Російської імперії. Безперечно, що на початках культурних взаємин між Москвою і Росією, з одного боку, та Україною, з іншого, Північ, ще до того як почати контрнаступ, мусила спочатку захистити власні візантійські цінності, які вважала корінними й оригінальними...

Так тривало до останньої чверті XVII ст. А невдовзі сталося те, що відоме усім: неовізантинізм – культурна опора Московського царства – програв двобій, хоча ще якийсь час відбивався зусиллями як приїжджих греків (чи імігрантів), так і доморослих учених, як-от Євфимій з Чудовського монастиря в Кремлі. Не минуло й п'ятдесяти років, як Російська імперія почала великими порціями імпортувати культуру із Заходу, а незабаром західні цінності вже через Росію перекочували і в її українські володіння. У 1730-х та 1740-х pp. італієць Растреллі та німець Иоганн Готфрід

Шедель вже споруджували чи планували київські будівлі (Андріївську церкву, Велику Лаврську дзвіницю); а прибули ці митці до Києва не з Італії чи Німеччини, а із Санкт-Петербургу.

Випадок із Растреллі нагадує нам про одну важливу загальну рису українських культурних зв'язків як зі "Сходом", так і з Заходом, а саме – брак прямого доступу до оригінальних джерел, якого Україна дуже часто і дуже довго не мала. Закордонні культурні цінності надходили сюди через посередників. Ми вже згадували, що в Київській Русі грецької мови майже не знали – візантійська література йшла туди переважно через Болгарію. Культура контрреформації (яку ми іноді неточно називаємо ренесансом і бароко) йшла переважно через Польщу. Класицизм в архітектурі дістався сюди через Російську імперію. Навіть літературні неокласики XX ст. звернулися до французької символічної поезії під впливом "срібного віку" російської поезії. Подібну "другорядність", щоправда, можна добачити не тільки в Україні, а, наприклад,у болгар: бароко і рококо болгарського відродження почасти завдячує свом корінням мистецтву османського Стамбулу. Однак користі з таких паралелей небагато; факт залишається фактом – другорядність української культури означала й певну її слабкість.

Про те, яким був "справжній" Схід і як він культурно співіснував з Україною, хай судять інші, компетентніші знавці – зокрема, про половців, і про тих, що звуться в літописах "чорними клобуками"; про їхні союзи з руськими князями, зокрема про союз 1223 року перед битвою на Калці; про їхні шлюби з членами київських княжих родин; або ж про графіті турецького походження в Софії Київській. Не нам говорити і про пізніші часи, коли степ став уже пограничною зоною, про турецькі елементи в народних звичаях, про термінологію та інституційну структуру Запорізької Січі, про Кримське ханство і його українське населення – а це ханство іноді було союзником України, іноді – ворогом, загарбником українських земель. Не будемо говорити й про Османську Порту, яку українці спустошували, дарма що зазнавали її культурного впливу, – то вели проти неї війни, в союзі з Польщею, то час від часу були її васалами.

На рахунок отого "спражнього" Сходу наважимося висловити один здогад загального плану і дві конкретні зауваги. Найперші культурні контакти України зі "справжнім" Сходом у наших літературних джерелах представлені надто скупо, а то й "просіяні". Це могло статися почасти тому, що самі ці контакти часом здійснювалися на сублітературному рівні, а почасти через конфесійну упередженість самих джерел. На горішньому поверсі погано відреставрованих Золотих Воріт у Києві у 1990 році можна було оглянути виставку староруської зброї. Відвідувач, знайомлячись із тюркськими чи монгольськими назвами різних видів зброї – "куяк", "колонтар", "юшман", "теґаґляй", "бахтерець" – відразу здогадувався, що технологію виготовлення зброї Русь запозичила у "справжнього" Сходу. Не виключено, що й єдина слов'янська назва, яка трапилася тут – "зерцало" – теж була скалькована зі східної мови. І знову ж таки, як і у випадку з Візантією, "справжній" Схід був переважно Півднем. Для цього досить на мить уявити собі розташування кримського Багчесараю та Стамбулу.

Загалом кажучи, ми, історики, так багато уваги приділяли осі Схід – Захід, від якої сьогодні залежить культурний розвиток України, що до осі Північ – Південь придивлялися порівняно мало. А однак, як ми це постійно твердимо, саме на цій осі лежить Москва, Візантія та її спадкоємниця, Османська імперія. Остання в рамках своїх володінь захищала православ'я від небезпеки, яку ніс йому Захід. Культурні контакти між осередками православ'я в межах Османської імперії здійснювалися за віссю Північ – Південь, і в них Україна XVI-XVII ст. брала участь не лише як реціпієнт: культурні впливи не тільки надходили, а й виходили з українських земель в напрямку Півдня.

Найперше тут слід згадати представників поствізантійської Східної церкви – вселенських та інших патріархів, єпископів і навіть звичайних дидаскалів, більшість з яких були греками. Всі вони або проживали в Україні якийсь час, допомагаючи діяльності православних братств чи князя Острозького та заробляючи учителюванням на життя, або переїжджали через Україну на шляху до Москви. У Москві вони знаходили силу влади і гроші, однак, за відомим свідченням одного з них, сирійця Павла Алеппського, тільки в Україні їм дихалося вільно. Потім слід згадати взаємовпливи – у найширшому розумінні слова – між українсько-білоруськими та балканськими землями: київський митрополит Петро Могила надавав підтримку друкарням у Молдавії й Волощині, а в київській гимнографії XVII–XVIII ст. можна знайти впливи сучасників – греків, болгар та молдаван (що здобували освіту також і на Заході). Найперші книги (серед них і праці Симеона Полоцького), друковані в Острозі та Львові, але здебільшого в Києві, знайшли собі дорогу до Сербії та Болгарії: про це яскраво свідчать доволі численні і добре збережені примірники цих книжок, що знаходяться сьогодні в Рильському монастирі – болгарській національно-релігійній святині, або в музеї давньої сербської громади міста Сентендре під Будапештом, що славиться примірником Острозької Біблії, львівським Служебником з 1691 р. та виданням київського Патерика. З іншого боку, у львівських музеях можна знайти Гексамерон, надрукований в Цетінє (Чорногорія) у 1493 р., та Євхологій, надрукований 1519 року у Венеції для балканців. А ще у XVIII ст. Михайло Козачинський, випускник і згодом професор Києво-Могилянської академії, викладав у Сербії і писав на сербську тематику. Нарешті, у бібліотеці св. Марка у Венеції зберігається рукопис "Ключа разумТшія" професора Києво-Могилянської колегії Иоанникія Ґалятовського (помер 1668 р.), переписаний кирилицею на сербохорватський лад у XVIII ст. в Далмації...

За радянської влади в Україні думка про необхідність виходу на прямий контакт з Заходом панувала у колах, вихідцями з яких були Хвильовий і Зеров: всі ми пам'ятаємо їх гасло "геть від Москви!", тобто заклик відмовитися від посередництва Півночі. Знаємо також, яка доля спіткала цей заклик у 1930-х pp. Сьогодні ми живемо в інших умовах, і побажання це може здійснитися, якщо підійти до завдання спокійно, без полеміки. Сьогодні поняття "Захід" слід розуміти широко – як світ у цілому. В цьому широкому світі сучасні двійники Григоровича-Барського може й не зацікавлять таких високопоставлених осіб як посол його імператорської величності у Високій Порті, що розпитував Барського про його враження від подорожей по землях підлеглих османській державі. Але напевно зацікавлять інших своїх земляків, розкиданих по широкому світі.

Недавні переміни у незалежній Україні не розв'язують проблем, піднятих у даному нарисі. Зате неминуче скеровують погляди і місцевих еліт, і зарубіжних українців на Захід і в майбутнє, що є доброю ознакою, однак при цьому виникає небезпека недобачити та розмити історичну перспективу. Візантійська спадщина як греко-православної, так і греко-католицької українських спільнот, разом з пізнішими довготривалими тенденціями (остання з них – культурний вплив Росії на значну частину українських земель), можуть, в нурті стрімких перемін, відступити на задній план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч. Хто це усвідомлює, той тим більше буде прагнути якомога швидше навести контакти з широким світом на належному інтелектуальному рівні.

Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / Ігор Шевченко ; авториз. пер. з англ. М.ї Гяблевич, під ред. А. Ясіновського.Л. : Ін-т Історії Церкви Львів. Богослов. Акад., 2001.250 с.

Режим доступу: http: //litopys.org.ua.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >