< Попер   ЗМІСТ   Наст >

А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

Ідея полі культурності набула розвитку в європейському контексті після того, як міжнародні структури (Рада Європи, Європейське Співтовариство) усвідомили вплив демографічного приросту (народжуваність та нові покоління) іноземних спільнот у Європі на полі етнічний та полі культурний характер наших суспільств, особливо на роль навчальних закладів у побудові нових суспільств.

Ці положення зазнавали глибоких змін протягом 80-х років. Підтвердження можна знайти в Резолюції Постійної конференції європейських міністрів освіти (Дублін, травень 1983), у Рекомендації R (83) 4 Комітету Міністрів Ради Європи щодо кращого забезпечення знаннями про Європу в середніх школах, у Рекомендації R (83) 13 Комітету Міністрів про роль середньої школи в підготовці молоді до життя і особливо в Рекомендації R (83) 18 про підготовку викладачів для навчання міжкультурному взаєморозумінню, зокрема в контексті міграцій.

Це спонукало до аналізу культури, пропонованої державними школами. Саме цю культуру, яку в адміністративному порядку запроваджують через освіту, слід було проаналізувати з тим, щоб побачити, наскільки вона відповідає ідентичності дитини; соціальна антропологія інших людей спонукає нас до подальшого розвитку соціальної антропології наших суспільств.

Для досягнення цієї мети необхідно було запропонувати вивчення культур країн іммігрантів усім учням, – включно з дітьми корінного населення, які завдяки цьому відкривали б для себе нові світи, – залучивши до педагогічних колективів іноземних викладачів, що є важливою умовою забезпечення обміну та співставлення інформації, а також підтвердження правдивого прагнення поважати інших; відтак, вийти за рамки етноцентризму освіти й шкільних підручників (зокрема з історії, географії та літератури), етноцентризму школи країни, що приймає, і етноцентризму країни, з якої походять іммігранти.

В даному випадку йшлося не про те, щоб додати якийсь предмет до вже існуючих навчальних дисциплін, а лише про врахування у навчальному процесі існуючої багатомовної та полікультурної ситуації.

Саме тому Рада Європи здійснила перехід від одиничного проекту, за яким для тих, хто мав "культурні відмінності", передбачалася спеціалізована освіта (експериментальні класи для шкільного навчання дітей іммігрантів), до навчання всіх культурному параметру, виявлення розбіжностей, "іншості", а також формування навичок і вмінь, необхідних для освоєння в полікультурному середовищі.

Такі нові положення дедалі більше відходять від шкільного становища дітей робітників-міґрантів та їх специфічних потреб. Навчальна система вже не розглядається як така, що має враховувати особливі потреби якоїсь категорії учнів, вона повинна адаптувати навчальний процес до нових вимог, які зумовлені полікультурним станом суспільства.

Сучасний європейський ландшафт містить багато нових елементів, серед яких, зокрема:

  • – остаточна осілість населення і пов'язані з цим навчальні та культурні аспекти стосунків на рівні спільнот;
  • – вплив мас-медіа, що віддзеркалюють інформацію та комунікацію в планетарному масштабі, на уявні та символічні аспекти стосунків між окремими особами та групами;
  • – розвиток колективних ідентичностей;
  • – відродження націоналістичних ідеологій та рухів, що проповідують ксенофобію, расизм та нетерпимість;
  • – побудова Європи, що перебуває в пошуку європейської ідентичності;
  • – розвиток фундаменталістських релігійних рухів, регіональних або локальних рухів;
  • – падіння комуністичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи і розпад Радянського Союзу;
  • – піднесення національних меншин.

За кілька років такий стан речей призвів до постановки питання щодо здатності систем взагалі і шкільної системи зокрема передавати необхідні знання й навички з тим, щоб "дати змогу громадянам, які походять з інших країн, бути учасниками плюралістичного демократичного суспільства". Завдяки своїй здатності дати відповідь та таке питання інтеркультурна освіта була покликана зробити внесок на рівні освітніх концепцій та практики, в контексті вивчення прав людини та виховання, спрямованого проти нетерпимості й расизму...

Серед основних реалій, що характеризують полікультурне суспільство, автори відзначають такі:

  • – множинність внесків інших культур та цивілізацій до європейських культур;
  • – подрібнення та глобалізація культури, яка відзначається, зокрема, новими технологіями інформаційних та комунікаційних мас-медіа;
  • – мовний та етнокультурний плюралізм як наслідок історичного формування держав-націй у Європі;
  • – поширена присутність у багатьох країнах Європи циган та кочових народів, представники яких відзначаються своєрідною культурою;
  • – регіональний плюралізм (регіони як історичні, культурні, географічні або економічні цілісності);
  • – культурний плюралізм, що є наслідком змішування народностей в результаті остаточного осідання останнім часом мігрантів з економічних і політичних причин, пов'язаного з історією колонізації та деколонізації;
  • – плюралізм внесків інших культур і цивілізацій до національної спадщини різних європейських країн (мова, економіка, історія, науки, філософія й література, музика, повсякденне життя тощо);
  • – культурні залишки, які період колонізації та деколонізації залишив у суспільній свідомості, – відтак, бачення іншого (стереотипи, упередження, колоніальні суперечності);
  • – нарешті, культурне розмаїття європейських суспільств, які несуть у собі відбиток самобутньої історії їх заокеанської еміграції до різних континентів у кінці XIX та в першій половині сторіччя; пам'ять про це живе у зв'язках, якими населення Європи поєднане з діаспорою...

Необхідно поширити аналіз на всі зміни, що відбуваються на наших очах, а саме:

  • – зростання нерівноправності як у національному, так і на міжнародному рівні;
  • – еволюція сім'ї;
  • – розвиток взаємозалежності всередині суспільного організму та всередині міжнародної спільноти;
  • – технологічних прогрес (особливо комунікація без огляду на кордони);
  • – можливості та потужний вплив мас-медіа у створенні й поширенні уявлень про образ іншого, а також колективних ідентичностей;
  • – криза в соціальній царині (праця, помешкання, школа), яку розглядають як царину інтеграції...

Властива сучасній цивілізації полі культурність є тими рамками відносин, у які вписується й інтегрується будь-яка інша полікультурна ситуація. Саме завдяки цій полі культурності докорінно переосмислюється питання про культурну ідентичність Європи. Витоки її лежать у тих явищах, які характеризують еволюцію індустріальних суспільств Західної Європи: масова демократизація, масова культура, культура споживання, НТР, розвиток урбанізації та урбаністична культура [у великих містах], впливовість засобів масової інформації та їх приватизація, нові технології у видавничій діяльності, в інформатиці та комунікації (телезв'язок, розвиток електронних засобів зв'язку), розширення вікових меж для обов'язкового шкільного навчання, ситуація, коли релігія стає приватною справою кожного, та секуляризація суспільства.

Глибокі зміни у відносинах між Європою та рештою світу становлять частину повсюдного вибуху культурних моделей. ...за чверть сторіччя ці відносини, якщо й не змінились повністю, то принаймні стали значно складнішими. На зміну Європі, яка проникла сама, прийшла Європа, до якої стали проникати: йдеться про економічне проникнення, уніфікуючим елементом якого є Японія [наразі Китай], про культурне проникнення через прихід американських моделей, що пропагуються завдяки потужним засобам масової інформації і нав'язуються передусім молоді (втім, не лише їй), про соціальне та демографічне проникнення через міграцію з південних та східних країн, міграцію, що здійснювалась як за власним бажанням, так і вимушено або з мотивів безпеки.

Внаслідок взаємодії цих явищ усі європейські суспільства втратили свій гомогенний [однородний] характер і стали полікультурними.

У цей час дістала розвиток значна кількість філософських, моральних, політичних та релігійних поглядів і думок. Такі погляди вільно висловлені й поширені. Хоча все ще залишаються окремі питання, щодо яких не існує єдності в суспільстві (наприклад, ставлення до абортів, контрацепції, евтаназії, сексуальної поведінки); існує розбіжність у поглядах на окремі цінності, які, проте, належать до спільної духовної спадщини (скажімо, шлюб та сім'я). Як наслідок, у Європі існують численні рухи, що дедалі частіше набувають легального визнання (особи, які свідомо відмовляються від абортів, військової служби, сплати податків на озброєння).

Полі культурність, яка наскрізь пронизала все суспільство, витворила нову концепцію суспільства. На зміну поняттю глобального суспільства приходить поняття вузлового суспільства: індивіди більше не належать до єдиного суспільства, а входять у численні мережі, які перетинаються, створюючи безліч можливих комбінацій. У зв'язку з цим говорять радше про соціалізацію, ніж про суспільство, оскільки останнє постійно само себе розбудовує. При цьому акцент робиться на взаємовідносинах та динаміці суспільного життя, а відтак, на культурі. Суспільство може розглядатись лише як процес соціалізації, що демонструє комплексність світу; рятуючи його від фантазму "одновимірності" й узагальнюючого підходу.

В концепції європейського полікультурного суспільства, як нам здається, не можна не зважати на таку полі культурність, у рамки якої вписуються і до якої додаються всі інші розбіжності. Хіба можна обійти мовчанкою розмаїття релігійних, нерелігійних, секуляризованих чи атеїстичних поглядів у контексті побудови нової символічної культурної та політичної Європи? Необхідність взаєморозуміння та взаємного терпіння пояснюється не скептицизмом, а повагою до людей та їхніх вірувань.

Перотті А. Виступ на захист полікультурності / Антоніо Перотті; [пер. з фр. 3. Борисюк, О. Павличенка].Л. : Кальварія, 2001. – С. 29-38.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >