< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

Оскільки загальноєвропейську пам'ять часто навідують примари, оскільки її народи поділяють лише болісні спогади про національні розмежування минулого, можливо, вони зможуть об'єднатися навколо спільних міфів або символів, які передають глибшу солідарність та відмінність? Який потенціал і значення можуть народи Європи видобути з таких "міфосимвольних комплексів"? І де нам слід шукати такі міфи й символи?

У греко-римській спадщині й римському праві? Звичайно, спадок класичної античності помітний скрізь у сучасній Європі – в її дорогах і назвах міст, у традиціях скульптури й архітектури, її правових системах і мовах, історії й філософії, драмі та героїчних міфах, її демократичних та імперських традиціях, її раціоналізмі й дусі наукового пошуку. Але цей спадок був у той час і лишається понині нерівномірно розсіяним по континенту. Землі Середземномор'я глибоко просякнуті класичними традиціями і впливами, тоді як землі Північної і Східної Європи не були заторкнуті в античності і відчули тільки її пост-присутність після Відродження. До того ж перед ними постійно поставали виклики з боку інших ідеалів і традицій. Бачення стародавньої Греції як "молодості Європи" могло викликати захоплення в деяких еліт, особливо у вікторіанську епоху, та лишати відбиток на цивілізації сучасного Заходу (включаючи Америку), але зараз воно занадто віддалене, щоб зачепити якусь глибинну струну в більшості мешканців Європи.

Чи може нам варто звернутися до християнської цивілізації та юдео-християнської системи цінностей? їхній вплив також полишив глибокі сліди: в традиціях самих церков і ролі духовенства, в перекладанні Біблії народними мовами, в поширеній перейнятості соціальною справедливістю й суспільним добробутом, у соціалістичній етиці й рухах на захист рівності, пригноблених і позбавлених прав, а також у багатьох добровільних і доброчинних організаціях. Але й тут були глибокі поділи та суперечливі впливи: розколи між православними й католиками, між католицькою і протестантською церквами, між сектами й церквами, які вражали різні території Європи в різні способи. Міфосимвольний комплекс християнства, християнської цивілізації, об'єднаної в хрестових походах проти поган, своїм обходженням із єретиками та євреями у Європі і своїми війнами проти Візантії й мусульман на своїх кордонах, своїми релігійними війнами аж до свого банкрутства в нацистській Німеччині знову у знову демонстрував свою нездатність гарантувати моральну єдність для Європи, яку він проголосив і яку деякі європейці хотіли б тепер воскресити. Релігійні поділи в ключових регіонах європейського континенту все ще надзвичайно глибокі, хоча лишилося дуже мало щиро набожних людей. Релігія-як- значок, релігія-як-цемент, релігія-як-границя, релігія-як-етнічність – усі ці застосування можна знайти в багатьох лютих конфліктах, які досі непокоять континент, або ж як підводну течію стосовно стабільніших, але так само глибоких розколів.

Може, потрібна символьно-міфологічна єдність криється в спільній індоєвропейській мовній спадщині й витоках? Справді, багато європейських мов належать до індоєвропейської сім'ї, а деякі вчені досі тримаються теорії про прамову і прабатьківщину індоєвропейськомовних племен у далекому минулому. Але археологи, мовознавці й історики не одностайні. У сучасній Європі є кілька мов, які не належать до цієї групи (баскська, фінська, естонська, угорська); ще важливіше те, що після використання теорії мовної групи як раси нацистами більшість жителів Європи не дуже зацікавлені в міфі про "індоєвропейську спадщину", опріч деяких невеликих, але галасливих груп істориків-ревізіоністів та расистів.

Як же щодо білої імперіалістичної традиції Європи та її політики недопущення кольорових людей? Хіба тут ми не бачимо тієї символьно-міфологічної єдності, яка досі нам не давалася? Якщо індоєвропейський міф – справа меншості, то почуття винятковості і європейської вищості, оперте на упередження за кольором шкіри, безперечно, таким не є. Тут, певно, маємо справу з сильнодійним і вибуховим набором міфів і символів, які здатні об'єднати "європейців" проти "чужих" та створити масові емоційні умови для політики дискримінації й виключення, практикованих багатьма урядами сучасних європейських держав. Це, поза сумнівом, один із ключових елементів поточної атмосфери етнічних страхів і моральної паніки у відповідь на іммігрантів, шукачів притулку, біженців та чужоземців, які деякі уряди, медії й групи інтересів оркестрували в останні роки в багатьох західноєвропейських державах. Питання стоїть так: чи може міф вищості білих європейців об'єднати Європу й подолати внутрішні відмінності і чи може колір шкіри слугувати символьною основою європейськості?

Те, що він робив це в минулому, принаймні для деяких європейських еліт, і те, що він наділений здатністю розпалити масові спалахи гніву сьогодні, незаперечне. Але ця сила негативна: вона процвітає не на спільних цінностях, не на винятково європейських рисах, а на відмінностях, які сприймаються в різний спосіб і різною мірою. "Білість" може скінчитися на кордоні національної держави або на краю села чи міського району. Для декого чужі турки, для інших – боснійські мусульмани, ще для когось ними можуть бути поляки, серби чи албанці – або французи чи англосакси...

Оскільки імперіалістична спадщина білої, християнської винятковості діяла здебільшого на національному рівні і зміцнювала національні ідентифікації, чи можна знайти в історії "Європи" якусь міру спільності та якісь героїчні фігури, що можуть надихати загальноєвропейську свідомість? Це дещо дискусійне питання. Чи можна говорити про "загальноєвропейську історію" взагалі, яка є не просто "історією її народів"? У межах європейського континенту ми бачимо численні ряди й потоки подій, які впливали на різні його частини в різні часи. Я вже натякав на певні моделі культури, які по-різному профільтрувалися через народи континенту, але ми вже бачили, що навіть на них не варто покладати надій. Думка про те, що існують якісь великі спільні теми, які ілюструються різноманітними процесами в Європі, вимагає забагато від історичних доказів. На неї слід дивитися як на частину пан'європейської міфології, яку конструюють сьогодні певні групи інтересів та еліти. Принаймні це досить чітко зрозуміло з напівофіційної історії Європи, укладеної Жаном-Батистом Дюрозелем.

З огляду на ситуацію, чи ж зможемо ми знайти якісь великі приклади європейської гуманності й героїзму. До кого ж нам слід повернутися? До Августа, який оплакував утрату Вара та своїх легіонів у Тевтобурзькому лісі, облишивши надії на іншу частину Європи? До Карла Великого і його спадкоємців, чия Священна Римська імперія була так само базована на Заході і чиї середньовічні ідеали не знаходять відгуку в серцях сучасних світських, демократичних європейців? До Наполеона, чиї амбіції й імперія були нетривалими й непривабливими, як і в будь-якого сучасного диктатора? Може, варто звернутися до великих "європейських" художників, письменників і науковців – Шекспіра, Мікеланджело, Бетговена й Ейнштейна? Але їхні генії універсальні, їхні мистецтво й наука долають усі кордони; якщо ж говорити про дрібніші таланти, то їх, як правило, націоналізовують у романтичній традиції, а їхній національний вплив часто був набагато величнішим за будьякий загальноєвропейський чи глобальний резонанс.

Існує ще одна проблема з цими спробами розбудувати Європу навколо її історії, її міфів, її символів. Приклади здебільшого можна взяти з Західної Європи й Італії. Приклади зі Східної Європи, попри славетні винятки Коперніка, Шопена, Чайковського і Толстого, мають невелике значення для переважно західнонародженої "Європи", а у випадках на зразок Івана Грозного або Петра Великого викликають тільки страх або відразу. Щодо міфів і символів Східної Європи, то порівняно з міфами й символами Відродження або Великої французької революції вони локальні, маловідомі й не вселяють довіри за межами країн свого походження (можливий виняток – грецька війна за незалежність). Знов-таки, підкреслюється домінування Західної Європи, і не тільки її центрами багатства й технології, населення й торгівлі, а й у науці, літературі, освіті та мистецтві, а також у творенні й поширенні народних міфів, символів і традицій.

Отож, скидається на те, що ледве чи існують хоч якісь спільні загальноєвропейські міфи й символи, які мали б значення й силу для жителів європейського континенту і могли б прислужитися їхньому об'єднанню. В Європі існує занадто багато лакун, забагато зон виключення й нерозуміння, наприклад, землі православних церков із їхніми дуже відмінними соціальними структурами й культурними традиціями, світоглядами й символікою або багато нехристиянських меншин і чужинців – від гнаних євреїв Близького Сходу до гнаних ґастарбайтерів дня сьогоднішнього, яким нічого доброго не віщує Європа, яка звертає погляди до ідеалів середньовічного християнства. Найпотужніші "міфосимвольні комплекси" на європейському континенті набагато більше національні за походженням і контекстом, ніж загальноєвропейські, хай то міфи й символи Римської імперії, Просвітництва, Великої французької революції, Рисорджименто чи Більшовицької революції.

Не легше знайти європейські священні місця і святині для паломництва всіх європейців. Аахен занадто віддалений, собор св. Павла, паризький Будинок інвалідів чи Вавель занадто національні. І навіть Рим більше не манить серця й думки народів на півночі й заході Європи. У цьому сенсі націоналізм випередив пан'європеїзм. Його святині й монументи скрізь. Вони займають офіційні центри – Тріумфальна арка і Могила невідомого солдата – та багато славетних місць на периферії. Національна скульптура, прапори й емблеми, храми й меморіали панують над пагорбами, заповнюють майдани і прикрашають міські ратуші, нагадуючи громадянам про їхню вірність та пробуджуючи їхню гордість. Чи має "Європа" що запропонувати поруч із цими меморіалами з каменю? Чи можуть її емблеми пробуджувати ті самі пристрасті, що й національні?

Чи є підстави говорити про сумірні загальноєвропейські обряди й церемонії, які захоплять серця й надихнуть уяву всіх мешканців континенту, так само як Вашингтон, Конституція і День незалежності можуть об'єднати серця й надихнути уяву більшості американців у Сполучених Штатах? Може, з часом, через кілька поколінь такі церемонії являться світу, зосереджені на Європейському Парламенті в Страсбурзі та резиденції Комісії в Брюсселі. Біда всіх цих "винайдених традицій" у тому, що їхні творці не можуть бути впевненими, що їхні винаходи знайдуть глибинніший відгук у наступного покоління. У цьому сенсі націоналізм завжди на крок попереду: він завжди мав на оці суд наступних поколінь, яким намагався замінити спасіння в іншому світі.

Без спільних спогадів і значень, без усім зрозумілих символів і міфів, без святинь, церемоній і монументів, за винятком гірких нагадувань про голокости й війни, хто почуватиме себе європейцем у глибині свого єства, хто добровільно пожертвує собою заради настільки абстрактного ідеалу? Коротше кажучи, хто помре заради Європи..?

Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Ентоні Сміт ; пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбала.К. : Ніка-Центр, 2006.320 с.(Серія "Зміна парадигми"; Вип. 11).С. 163-204.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >