< Попер   ЗМІСТ

О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології

[Авторизована українська версія лекції Жінка-автор у колоніальній культурі: український приклад", прочитаної в листопаді 1996-го року під час книжкового турне в Єйлському, Гарвардському та Колумбійському університетах США]

...Дотепер в Україні не було зроблено жодної спроби проаналізувати травму нашої колоніальної історії в гендерному аспекті. Причин на те забагато, аби всі їх перелічувати, одна з найочевидніших – цілковита, до 90-х років, "цілинність" усякої тендерної тематики, тобто відсутність теоретичної традиції, елементарних методологічних (та навіть і термінологічних!) "риштовань", на які можна було б спертися і які щойно тепер починають зводитися, – стало вже банальністю повторювати, як нещадимо табуював тоталітаризм усе, пов'язане зі "статтю"...

Про цей "страх статі", зазвичай притаманний усім тоталітарним формаціям, у ХХ-му столітті понаписувано чимало слушного й неслушного..; в західній феміністичній філософії за інерцією повелося вважати, буцім тоталітарні режими тим "деміфологізують" жіночість (сиріч "розкріпачують" жінку – знімаючи з неї відвічний культурний прескрипт "сексапільности" та зводячи її на рівень голої м'язової сили мухінської колгоспниці...), що, мовляв, "культ вождя не лишає місця ні для яких інших культів" (С. де Бовуар), – спостереження небезпідставне, проте вочевидь поверхове, надто коли пригадати, що і в найпохмурішу добу "розкріпачення", коли м'язова сила жіночого роду із загрозою для репродуктивної функції організму "стаханила" чи то на полі й коло станка, чи то на будівництві Біломорканалу ("Я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик", як співалося в уже легендарній "частушці"), серед жіноцтва – для "внутрішнього користування" партійної еліти – завжди існувала цілком "традиційна" каста, сказати б, радянських гетер – наркоматівських секретарок, жінок з обслуги, пізніше, в добу загниваючого тоталітаризму, то пак розвиненого соціалізму, – "третіх секретарів" і "культсекторів" у комсомолі, – котрі кшталтувалися як "сексуальні об'єкти" за цілком Голлівудівськими зразками...

Правда, те суспільство взагалі любило "стирати відмінності" – між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами, горами й долами, тож, відповідно, між мужчиною й жінкою так само... Задля справедливости варт, проте, зазначити, що навіть у ГУЛАГу остаточної "рівности" так і не було досягнуто – "дототалітарні, патріархальні морально-оцінні стандарти чоловічої й жіночої поведінки зберігали свою повну чинність, лягаючи на плечі в'язнів-жінок додатковим тягарем. Як свідчить у своїх спогадах поляк Г. Ґерлінг-Ґрудзінський, у таборі "нікому б і на думку не спало звинуватити молодого хлопця, який задля покращення своєї долі робився коханцем старої лікарки, але гарна дівчина, що з голоду віддається огидному стариганові у "хліборізці", була, ясна річ, "бляддю" (Ми, депортовані // Всесвіт. – 1993. №2. – С. 190)...

В тоталітарному суспільстві, байдуже, фашистському чи комуністичному, вся ідеологічно санкціонована "стать" скупчується в мілітарних інститутах – і в радянському, і в нацистському етичному кодексі "справжнього мужчину" з хлопця робить армія – НЕ жінка...

Відповідно свідомість колоніального, отже таки підбитого, впокореного й безроздільно опанованого чужинцями народу виразно поляризується по "чоловічій" і "жіночій" "лінії": жінці для збереження своєї національної гідности в колоніальних умовах у принципі цілком достатньо виключити тих, кого реципує як завойовників, із числа потенційних сексуальних партнерів... Україні випадає поставити не раніше, як від дев'ятнадцятого століття, коли миколаївське розмноження по цілому краю московських гарнізонів потягло за собою масову "катеринізацію" сільського, отже вихованого в дусі архаїчно-патріархальної (і – етнокультурно цементуючої!) етики, жіноцтва...

Далеко складніше стоїть у колоніальній культурі справа з чоловічим, "мужнім" первнем. Взагалі, навіть із суто антропологічного боку беручи, будь-які форми соціального приниження завжди зачіпають мужчин куди глибше й безпосередніше, ніж жінок, – вже з тої простої причини, що для жінки праця й родина є рівнобіжними, паралельними (і тому зазвичай конкурентними, коли не взаємовиключними) способами особистісної соціалізації, тимчасом як для чоловіка вони нерозривно взаємопов'язані (настільки, що кар'єра є також і доконечною складовою матримоніальної привабливости): простіше мовивши, якщо для жінки кухня й дитяча залишаються її невід'ємним "резервним плацдармом" для відступу, то чоловікові відступати дослівно "нема куди", – тим уразливішим та залежнішим від суспільної атмосфери "надворі" він виявляється...

Мимобіжно зазначу, що дійсний, неформальний вихід України зі складу СРСР – з колоніального стану – освідчило постання такої жіночої організації, як Спілка солдатських матерів, енергійна громадська діяльність якої спрямувалася на повернення українських воїнів в Україну: цією акцією символічна Мати відновлювала свою материнську гідність, відмовляючись надалі показуватися своїм синам "ззовні", в еротично-жіночій іпостасі...

До речі, класичним під оглядом колоніальної психології феноменом є вельми своєрідний, впродовж мало не цілого століття витворюваний українським чоловіцтвом (від композитора Д.Січинського до романіста П.Загребельного) культ Роксолани – жінки безумовно видатної, за всіма ознаками типово "Ренесансної" особистости (що навряд чи мала б шанси так яскраво проявитися на той час в Україні!), та тільки ж, далебі, важко уявити, щоб який- небудь самовладний народ впадав у приступ патріотичних гордощів від того, що його дочка прикрашала чужі гареми, – а цілий культ будується саме на цьому: на султановій ("зверхниковій"?) любові до "нашої Насті з Рогатина", тим часом як власне-політична кар'єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки й інтриганки, либонь, незгіршої за яку-небудь Катерину Медічі, – зостається мовби "за кадром", як малоістотна для культу (це воістину клінічний комплекс меншевартости – коли привабливість "своєї" жінки для чужинців автоматично підвищує в очах мужчини як її власний сексуальний статус, так і, eo ipso, статус репрезентованої нею "материнської" спільноти). Факт, що жінка, яка "відходить" від національного "тіла" обслуговувати іноетнічний генофонд, може ідеалізуватися трохи не як модель національної жіночости, найповніше доводить, що те "тіло" собі не належить: безсила чоловічість фетишизує нестак опановану чужинцем жіночість, як, опосередковано, саме ту "чужинську" силу...

Прагнення стати врівень з цією останньою незрідка породжує в колоніального чоловіцтва те, що можна б назвати "комплексом Олекси Розумовського", або гоголівського Андрія: оволодіти імператрицею , чи то прекрасною полячкою, – сексуально ствердитися над жінкою зверхника...

Українська жіночість цілий цей час залишалася в культурі в статусі символічної "дівки-бранки", яку належить визволити – яка "з віддалі", "з неволі турецької" покликана будити в мужчинах – навіть не еротичну хіть, а приспані патріотичні почуття: як таку, її можна було любити й жаліти, боятися й ідеалізувати – не можна було тільки поважати. Для її власного голосу – "від себе" і "про себе" – в системі вартостей просто не було місця.

1 от же цікаво: все це діялося в культурі, котра – принаймні з-посеред слов'янських – вирізняється, либонь, чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією жіночого письменства! Історія світської ("книжної") української поезії de facto розпочинається з жінки – луцької шляхтянки Олени Копоть-Жоравницької, чиєму перу належить скандальний віршований "пашквілюс", за який її 1575-го року було покликано на суд за "образу чести", – завдяки цьому, одному з перших у новій історії "літературних судилищ" ("традиція", що в нашому столітті замикається Д.Г. Лоуренсом, Г. Міллером і В. Набоковим...), зацілів і текст "підсудного" вірша, зрештою пречудового й цілком врозумливою для сьогочасного українця мовою написаного. Щодо багатющої вкраїнської фольклорної лірики (понад двісті тридцять тисяч записаних пісень та балад!), то близько двох третин її, як підрахував був ще в минулому столітті М.Максимович, складають голоси жіночі – щонайбезпосередніша "пряма мова" тисяч і тисяч безіменних (винятки можна перелічити на пальцях), незрідка й геніальних поеток, які доносять до нас крізь віки живою й дотикальною чуттєву тканину жіночого життя. Український же модернізм значною мірою завдячує своєму постанню першій відверто феміністичній авторці – Ользі Кобиля- нській, а безсумнівної вершини сягає – в поетичних драмах Лесі Українки, формально належної до пантеону "недоторканних" національних класиків... А проте досі жоден дослідник не завдав собі клопоту реставрувати неперервну тяглість цієї традиції, вивести її на яв із-за притемнених, смерклих лаштунків літературної сцени, де вона знай припадає собі архівним пилом (навіть хрестоматій жіночого письменства не маємо!), – у висліді кожне нове покоління українських письменниць змушене мовби розпочинати заново конструювання свого літературного родоводу, навпомацки й наосліп, крок за кроком вишукуючи для себе в архівній тьмі.

Забужко О. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології / Оксана Забужко // Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика.– К. : Факт, 1999.–340 с.

 
< Попер   ЗМІСТ