< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Велика Британія

Велика Британія (Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії) – острівна держава на північному заході Європи. До її складу входять чотири країни: Англія, Шотландія й Уельс, розташовані на острові Британія, і Північна Ірландія. Остання розташована на одному острові з Незалежною Республікою Ірландія. Під контролем Великої Британії залишаються 13 заморських територій.

Великобританія є однією з найбільших держав Європи, ядерна держава, постійний член Ради Безпеки ООН. Спадкоємиця Британської імперії, найбільшої держави в історії, що існувала в ХІХ-ХХ ст. Вважається батьківщиною сучасної парламентської демократії. Форма правління – парламентарна монархія.

Вступ до ЄС – 1 січня 1973 р.

Державний Прапор являє собою синє поле з пересічними трьома хрестами. Синє поле прапора – символ моря. Прямий червоний хрест святого Георгія позначає на прапорі Англію. Косий білий хрест святого Андрія позначає Шотландію. Косий червоний хрест святого Патрика позначає Північну Ірландію.

Державний Герб зображений у вигляді щита, підтримуваного по обидва боки левом і конем – символи влади й праці. Щит розділений на чотири частини, у кожній з яких укладені герби Англії, Шотландії й вільної Ірландської Держави. Навколо щита на синій стрічці напис: “Нехай засоромиться той, хто погано про це подумає”.

Столиця – м. Лондон (8,3 млн населення), одне з найбільших міст Європи і наважливіший світовий фінансово-економічний центр.

Великі міста: Бірмінгем (1,1 млн населення), Лідс (757,7 тис.), Глазго (595,1 тис.), Шеффілд (557,4 тис.).

31921 р. близько 40% населення проживають у сімох найбільших міських агломераціях із центрами в: Лондоні (Великий Лондон); Манчестері (Південно-східний Ланкшир); Бірмінгемі і Вольверхемптоні (Західний Мідленд); Глазго (Центральний Клайдсайд), Бредфорді (Західний Йоркшир); Ліверпулі (Мерсі- сайд); Ньюкасі-на-Тайні (Тайнсайд).

Рівень урбанізації у Великобританії становить 91%. Частка міського населення (82,1%).

Населення

Населення – 60,2 млн осіб, етнічний склад: британці (81,5% англійці, 9,6% шотландці, 1,9% валлійці, 2,4% ірландці, 1,8% ольстерці), індійці, пакистанці, китайці, араби, африканці.

Економічно активне населення становить 31,2 млн осіб. У сільському господарстві зайняте 1,4% населення, у промисловості -18,2%, у сфері послуг – 80,4% населення. Рівень безробітних – 5,5%.

Щільність населення – 262 осіб на км2.

Середня тривалість життя

Середній показник тривалості життя у 2012 р. складав 81 рік (чоловіки – 79,1, жінки – 82,8).

Мова

Державна мова – англійська. Всі основні мови, якими розмовляють у Сполученому Королівстві, належать до сім'ї індоєвропейських мов. Із сучасних мов найраннішими є дві форми кельтської мови: гельська мова (з якої походить ірландська, шотландська (гельська) та менська) і бритська мова (з якої походить відроджувана корнська та сучасна валлійська мови). Серед сучасних кельтських мов валлійська мова є найпоширенішою: приблизно одна п'ята частина від загальної чисельності населення Уельсу вважає її рідною, і вона є обов'язковим предметом у школах Уельсу. Більшість носіїв шотландської мови серед мешканців Зовнішніх Гебридських островів і Ская. Менше ніж 2% шотландців можуть говорити шотландською мовою, і вона ніколи не була загальнонаціональною мовою Шотландії. Навіть у північно-західних областях, де вона є мовою релігії, бізнесу і соціальної діяльності, шотландська мова відстає. Так само менська мова більше не має носіїв, хоча в 1870 р. близько половини людей говорили нею. Останні носії корнсьної мови померли у ХУШ ст., але зараз ця мова відроджується зусиллями ентузіастів.

Істотно вплинули на англійську мову північна германська прамова і західна германська. Сучасна англійська мова походить переважно від германських діалектів, якими розмовляли англи, сакси і юти (які прибули до Британії у V ст. нашої ери). Також на англійську сильно вплинула мова вікінгів, які почали здійснювати набіги на Британські острови близько 790 р. і згодом колонізували північні і східні частини Англії.

Діалекти англійської мови, якими розмовляє переважна більшість населення Шотландії, часто виділяють в окрему шотландську мову, яка фактично може розглядатися як національна мова Шотландії.

Релігія

У Сполученому Королівстві з'явилися різні християнські напрями через розкол церкви протягом століть. Найбільша з них з'явилася в Англії у XVI ст., коли Генріх VIII відхилив верховенство Папи римського. Цей розрив із Римом полегшив ухвалення деяких протестантських доктрин та утворення англіканської церкви, яка стала державною церквою Англії, хоча римський католицизм зберіг прихильників. У Шотландії реформація дала початок шотландській церкві, якою управляли органи місцевого самоуправління, що складались із міністрів і старійшин, а не єпископів, як було прийнято в Англії. Римський католицизм в Ірландії був майже не потривожений цими подіями, але на території, що пізніше стали називати Північною Ірландією, англіканські і шотландські (пресвітеріанські) церкви мали багато прихильників. У XVII ст. подальші схизми розділили англіканську церкву, в особливості, пуританський рух, який дав початок так званим нонконформістським сектам, як, наприклад, баптистській і конгрегаціоналістській. Релігійні відродження середини ХУШ ст. дали Уельсу форму протестантства, близько пов'язану з уельською мовою; Пресвітеріанська Церква Уельсу (або Кальвіїпйський Методизм) залишається найзначнішою релігійною організацією в князівстві. У Нортумберленді, Даремі і Йоркширі в північно-східній Англії і Корнуолі на південно-західному півострові все ще нараховується багато методистів. Секти зі Сполучених Штатів також отримали прихильників і було відмічене збільшення в практиці юдаїстів у Британії.

У 1290 р. більшість євреїв були вигнані із Британії, це було відображенням середньовічного антисемітизму. Перша єврейська громада повернулася в Британію в ХVП ст. і в XIX ст. євреї вже поселилися в багатьох великих провінційних містах. Більш ніж половина всіх британських євреїв живе в Лондоні. Британія зараз займає друге місце в Європі за кількістю єврейських громад.

Площа території

Загальна площа – 244,8 тис. км2. Площа сільськогосподарських угідь становить 17,2 млн км, ріллі – 6,2 млн км.

Географічне положення

Британські острови розташовані біля північно-західного узбережжя Європи. Вони оточені безліччю дрібних островів. На південному заході від острова Британія розташовані острови Силли, а на Північ від Уельсу острів Англси. На західному і північному узбережжях Шотландії розташовані численні дрібні острови, що входять до складу Великобританії. Найбільш важливими з них є Оркнейські та Шетландські острови.

Із заходу Великобританія омивається водами Атлантичного океану, а зі сходу – водами Північного моря.

З півдня Великобританія граничить із Францією – найближчим і найбільш розвиненим сусідом, що має з нею загальні водні кордони. Основне сполучення між державами здійснюється через протоку Ла-Манш (британці називають її “Англійський канал”), по дну якого наприкінці XX ст. був прокладений тунель для швидкісного залізничного сполучення. До цього сполучення між двома країнами здійснювалося водним або повітряним шляхом.

Найбільш близькими сусідами Великобританії є Бельгія і Нідерланди, значно далі розташовані Данія, Німеччина, Норвегія.

Загальний сухопутний кордон Великобританія має тільки з Ірландією.

Рельєф центральної і південно-східної частин Великої Британії горбисто- рівнинний; у Шотландії, Уельсі і Ольстері переважають невисокі гори і височини, сильно згладжені льодовиками та річковою ерозією. Півострів Уельс зайнятий Кебрійськими горами, на південь від Шотландії розташовані Пеннінські та Камберлендські гори. Найвищі гори Великої Британії розташовані на Північно- Шотландському нагір'ї. Гора Бен-Невіс, розташована недалеко від верхів'я затоки Лох-Лінне, підіймається до висоти 1343 м над рівнем моря, а в районі перетину цього нагір'я і Грампіанських гір кілька вершин перевищують 1200 м.

За особливостями рельєфу територія Великої Британії поділяється на дві основні області. Висока Британія (включаючи Північну Ірландію), розташована на півночі і заході країни, підстилається стійкими древніми корінними породами і являє собою в основному сильно розчленовані височини і менш поширені низовини. На півдні і сході розташована Низька Британія, характерна горбистим рельєфом, невеликими височинами і кількома гірськими районами; в її основі залягають більш молоді осадові породи. Кордон між Високою і Низькою Британією проходить приблизно в південно-західному напрямі від Ньюкасла в гирлі річки Тайн до Ексетера в гирлі річки Екс на півдні Девона.

Атлантичний океан та його моря омивають територію Великої Британії.

Немає жодного місця, віддаленого від моря чи океану більше ніж на 100 миль (160 км). На півночі та заході переважає гірський рельєф. Найвищою точкою Північно-Шотландського нагір'я вважається г. Бен-Невіс (1343 м). Пеннінські гори простягаються від Озеного краю (який розташований на північ від Ланкастера та неподалік Шотландії) до центру Англії. Найвищою точкою Англії та Уельсу вважається г. Сиоуцон (1085 м). У Північній Ірландії гори значно нижчі. Там вони ледь перевищують 600 м. На півдні та південному сході переважають горбисті рівнини.

Основні річки – Темза (не найдовша, але найповноводніша), Северн (найдовша), Трент, Мерсі, Клайд. Багато річок каналізовано, тобто їх русла спрямовано, збудовано шлюзи тощо. Часто береги річок є “голими”, тобто на них не ростуть дерева й кущі. Річки британці підтримують у порядку. Вони, в основному, мало використовуються з транспортною метою. Основне їх призначення – рекреаційне. На річках можна побачити багато великих човнів та барж, що використовуються як мобільні дачі. На півночі країни багато озер. У горах трапляються торф'яники. Лісів небагато – менше 1/10 території країни. Земля практично вся оброблена.

Клімат

Клімат – помірний, океанічний та вологий. Клімат Сполученого Королівства визначається головним чином впливом Північно-Атлантичної течії (продовження Гольфстріму), що приносить теплі води до західного узбережжя Європи. Середні температури січня коливаються від +2°С до +7°С, липня – від+11°С до +17°С. Південно-західне перенесення повітряних мас визначає вологий характер клімату. Вітри з півночі зумовлюють сухішу та холоднішу погоду. У Великій Британії можна помітити певні регіональні відмінності у кліматі. Проте жодний із глобальних кліматичних кордонів не проходить територією цієї країни. Можливо, саме з огляду на це в побутовій мові британців рідко використовується поняття “клімат”. Значно частіше вони ведуть розмови про “погоду”. Найбільше опадів – у західних регіонах, подекуди до 3000 мм. На південному сході їх значно менше – 650-700 мм на рік. Характерною особливістю опадів є їх рівномірність протягом усього року, щоправда в листопаді 2001 р. в Англії та Уельсі були значні повені.

Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, кам'яне вугілля, лігніти, торф, залізна руда, мідь, свинець, цинк, олово, вольфрам, уран, стронцій, золото, пірити, флюорити, барит, сіль, сода.

Економіка

Сполучене Королівство – розвинена країна, шоста у світі за номінальним ВВП і сьома за ВВП з урахуванням купівельної спроможності. У XIX ст. і у першій половині XX ст. вона була найбільш економічно потужною країною у світі, і досі зберігає значний економічний, культурний, військовий, науковий та політичний вплив. Велика Британія – ядерна держава, третя у світі за військовими витратами.

Валовий внутрішній продукт становить 2521,4 млрд дол. США. ВВП на душу населення – 39,3 тис. дол. США.

Промисловість. Велика Британія – високорозвинена індустріальна країна. Вона – один із членів “сімки”, тобто елітарного клубу найрозвиненіших країн ринкової економіки. Традиційно видобувають кам'яне вугілля, – нині понад 80 млн т, а раніше показник був ще вищим. Видобувають також нафту – понад 90 млн т (видобуток щороку зменшується), видобування природного газу становить понад 55 млрд м2. Електрична енергія в основному виробляється на теплових електростанціях. Розвинена чорна і кольорова металургія (зокрема виробництво алюмінію). Провідною галуззю промисловості вважається машинобудування, зокрема електротехнічне і радіоелектронне. Спеціалізація – транспортне машинобудування. Тут слід згадати про авіаракетобуцування, авто- і суднобудівну промисловість, тракторо- і верстатобудування. Розвинена нафтопереробка. Різноманітна продукція хімічної промисловості – пластмаси, синтетичний каучук, сірчана кислота, мінеральні добрива, синтетичні смоли тощо. Здавна функціонують текстильна і харчова промисловості.

Сільське господарство. Ведеться на інтенсивній основі. Свої потреби у продовольстві країна задовольняє на 75% за рахунок власного виробництва. Британці надзвичайно раціонально використовують землю. Під час Другої світової війни городи влаштовувались навіть у Гайд-Парку. Нині місцеві органи влади (муніципалітети) надають під городи клаптики землі для того, щоб населення не втрачало століттями набутих навичок у сфері вирощування сільськогосподарських культур. Головною галуззю сільського господарства вважається м'ясо-молочне тваринництво. У рослинництві переважає зернове господарство. Вирощують пшеницю, овес, ячмінь, картоплю та цукрові буряки. Багато британців уживають коричневий (неочшцений) цукор. Рибу розводять на рибофермах та виловлюють її в океані. Часто риболовецькі інтереси Великої Британії не збігаються з інтересами інших країн, і тоді органи масової інформації розпочинають жваво обговорювати чергову “рибну війну”.

Транспорт. Країна має добре розвинений залізничний транспорт. Довжина залізниць загального користування – 16,4 тис. км. Із Британських островів поїзди тепер можуть потрапити на континент без допомоги поромів – з 1994 р. функціонує тунель під Ла-Маншем довжиною майже 50 км. Довжина автошляхів – 360 тис. км. Слід пам'ятати, що в цій країні рух транспорту – лівосторонній. Велика Британія – велика морська держава, її морський торговельний флот налічує понад 4 млн т дедвейту. Головні морські порти – Лондон, Ліверпуль, Манчестер, Лінфорд-Гейвен, Галл, Саутгемптон, Іммінгем. Як відомо, Лондон розташований досить далеко від моря, але океанські кораблі добираються до столиці та від неї під час припливу. Найбільші міжнародні аеропорти – у столиці.

Дорожня мережа Британії досягає 46,9 тис. км магістралей, 3497 км шосе і 344 тис. км автодоріг. Кругова дорога М25 навколо Лондона є найбільшою та найзавантаженішою у світі.

Найбільшими аеропортами є Лондонський аеропорт Хітроу (65,6 млн пасажирів), Гатвік (31,5 млн пасажирів) і Станстед (18,9 млн пасажирів). Хітроу, розташований у 15 милях (24 км) на захід від столиці, приймає більше міжнародних пасажирських перевезень, ніж будь-який аеропорт у світі. Тут базується національна авіакомпанія British Airways, а також British Midland International та Virgin Atlantic.

Енергетика. Британія має більше важливих енергетичних ресурсів, ніж більшість інших країн Європейського Союзу, в основному нафту, природний газ і вугілля. Видобуток вугілля, колись важливого ресурсу для британської економіки, значно скоротився.

Сполучене Королівство має відносно обмежені запаси економічно цінних мінеральних ресурсів. Тут видобувають деякі важливі метали, зокрема олово, яке забезпечує місцевий попит наполовину, і цинк. Є достатні постачання неметалічних мінералів, зокрема піску, гравію, вапняку, доломіту, крейди, сланцю, бариту, тальку, глини і глинистого сланцю.

Зовнішня торгівля. Основні експортні товари – машини, обладнання, сира нафта, нафтопродукти, продукція хімічної промисловості тощо. Країна є великим експортером капіталу. Варто зазначити, що Лондон і досі вважається фінансовим центром світу. Імпортують продукцію машинобудування і транспортне обладнання, хімікати, продукти харчування, паливо тощо. Головні зовнішньоторговельні партнери – країни Європейського Союзу, США та Японія. Країна має значні надходження від іноземних туристів, щороку їх прибуває до 12 млн осіб.

Експорт: машини і устаткування, нафта й нафтопродукти, автомобілі, озброєння, хімічні продукти, медичні препарати, продовольство. Експортні партнери: США – 14,2%, Німеччина – 11,1%, Франція – 8,1%, Ірландія – 8%, Нідерланди – 6,8%, Бельгія – 5,3%, Іспанія – 4,5%, Італія – 4,1%.

Імпорт: готові промислові товари, машини і устаткування, сировина, метали, продукти харчування. Партнери по імпорту: Німеччина -14%, США- 8,6%, Китай – 7,3%, Нідерланди – 7,3%, Франція – 6,9%, Бельгія – 4,7%, Норвегія – 4,7%, Італія – 4,2%.

Конституція Великої Британії – сукупність нормативних форм (актів), з яких лише частина визнається правовими. Складається в основному зі статутів (законів), судових прецедентів, конституційних звичаїв та доктринальних джерел. До статутної частини неписаної Конституції належать, зокрема, такі акти: Велика хартія вольностей 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., Акти про парламент 1911 р. та 1949 р., Акт про Палату лордів 1999 р., Акт про конституційну реформу 2005 р. та ін.

Адміністративно-територіальний поділ

Велика Британія складається з 4 адміністративно-політичних частин (історичних провінцій):

  • – Англії (47 адміністративних округів, 36 графств, 29 районів Лондона, 24 незалежних міста, 10 районів, 3 королівських округи і острови Сіллі);
  • – Уельсу (9 графств, 2 міста і 11 графств-округів);
  • – Шотландії (32 області);
  • – Північної Ірландії (6 графств, 24 районів, 2 міста).

Залежні території (столиця):

  • – Європа: Акротірі і Декелія (Епіскопі); Гібралтар; Мен (Дуглас);
  • – Нормандські острови: Гернсі (Сент-Пітер-Порт), Джерсі (Сент-Гелієр), Герм, Олдерні (Сент-Енн), Арк;
  • – Карибські острови: Ангілья (Валлі); Бермудські острови (Гамільтон);
  • – Британські Віргінські острови (Род-Таун); Кайманові острови (Джорджтаун); Монтсеррат (Плімут); Теркс і Кайкос (Коберн-Таун);
  • – Атлантичний океан: Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да- Кунья (Джеймстаун); Південна Джорджія та Південні Сандвічеві острови (Кінг- Едвард-Пойнт). Фолклендські острови (Порт-Стенлі);
  • – Тихий океан: Піткерн (Адамстаун);
  • – Індійський океан: Британська територія в Індійському океані (військова база Дієго-Гарсія);
  • – Антарктика: Британська антарктична територія (Ротера).

Королівські округи – Шотландії, Уельсу і Північної Ірландії, кожна з яких

має власний адміністративний устрій.

Історичні провінції: Англія (35 графств, Великий Лондон і 50 унітарних органів влади, з яких 36 є міськими боро), Уельс або Вельс (22 унітарних органи влади – графства і боро), Шотландія (29 унітарних органів влади і 3 острівні адміністративно-територіальні одиниці), Північна Ірландія (26 районів). Острів Мен і Нормандські острови не є частиною Великої Британії, а залежними від Великої Британії територіями.

У районі Карибського басейну Велика Британія має залежні території – Ангілья, Бермудські острови, Віргінські острови, острови Кайман, Монтсеррат, острови Теркс і Кайкос; в Індійському океані – Британська територія в Індійському океані у Південній Атлантиці – Фолклендські острови, Південні Сандвічеві острови, острови Південна Д жорджія, Сент-Гелен (острів Вознесіння та острови Тристан-да-Кунья включно), у східній частині Тихого океану – острови Піткерн; на Європейському континенті британською колонією згідно з Утрехтським мирним договором 1713 р. є Гібралтар. Крім того, Британські Антарктичні території об'єднують Південні Оркнейські острови, південні Шетландські острови й частину Антарктиди.

Форма адміністративно-територіального устрою – унітарна держава, хоча три з чотирьох історичних провінцій (крім Англії) мають значну міру автономії. Держава займає острів Великобританія, північно-східну частину острова Ірландія, острови Англії, Уайт, Нормандські, Оркнейські, Гебридські, Шетландські та низку дрібніших островів. Західні береги Великобританії омиваються водами Атлантичного океану, а східні та південні, звернені до Західної Європи, – Північним морем та неширокими протоками Ла-Манш і Па-де-Кале.

Державний устрій

Сполучене Королівство – конституційна монархія, яку очолює король або королева. За державно-територіальним устроєм – унітарна держава. За змістом правління – конституційна. За найбільш впливовим суб'єктом державної влади – парламентська. За формою правління – монархія.

Як особливості її державної форми правління виділяють три важливих фактори, що відрізняють Сполучене Королівство від систем, де більшими повноваженнями наділений Парламент. Такими факторами є: 1) королівська прерогатива, згідно з якою монарх може здійснювати владу тільки за певних обмежених обставин; 2) суверенний імунітет, відповідно до якого суверенна держава не підпорядковується органам влади інших держав. Цей принцип поширюється як на законодавчу й виконавчу, так і на судову юрисдикцію чужоземної держави; 3) значний духовний вплив, за якого виконавчі, судові органи, поліція і збройні сили є вірними Короні.

Британська Конституція не кодифікована і має як письмові, так і неписьмові джерела. До перших належать акти Парламенту, а також судові рішення. Другі називають конституційними звичаями (конвенціями).

Глава держави

Глава держави – спадковий монарх (королева) Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Монарх є Главою Британської Співдружності – добровільної асоціації 53 незалежних держав, багато з яких є колишніми британськими колоніями.

Монарх займає свою посаду за кастівською системою спадщини, що означає передачу трону старшому сину, а в разі його відсутності старшій дочці. Монарх – символ єдності нації та гарант стабільності у суспільстві.

Монарх-особа недоторканна. Він не підлягає арешту, адміністративній, громадській відповідальності, не може бути затриманим.

Монарх політично нейтральний, він не може бути членом будь-якої політичної партії, не підлягає політичній відповідальності. У сфері реального управління влада монарха обмежена.

Основні його функції: представницька, номінальна, церемоніальна, символічна.

Монарх очолює верховну законодавчу, виконавчу та судову владу, хоча фактично виконує представницькі функції. Формально призначає ряд посадових осіб, зокрема Прем'єр-міністра, міністрів, скликає та розпускає нижню Палату парламенту тощо. Є головнокомандувачем збройних сил Великобританії, оголошує війну та мир, представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює право помилування. На практиці переважна більшість повноважень монарха, як і в решті парламентських конституційних монархій, реалізуються Урядом.

Особливу роль у здійсненні влади монарха відіграє Таємна рада, яка діє ще з ХШ ст. До неї входять Прем'єр-міністр, усі члени Кабінету міністрів, колишні члени Кабінету, інші особи, що призначаються монархом за рекомендацією Прем'єр-міністра (близько 300 осіб), його кворум – 3 особи. Рішення ради оформляється наказом, який видає монарх від імені ради. Ці накази оформляють рішенням Кабінету міністрів.

Незважаючи на усталену думку про формальність зазначеного органу, все ж у деяких випадках монарх суттєво впливає на здійснення державної влади, а також на правовідносини з державами – членами Співдружності націй.

Законодавча влада

Парламент Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії є вищим законодавчим органом у Сполученому Королівстві та Королівських заморських територіях. Він належить Короні та Парламенту, що складається з Палати лордів та Палати громад.

До Палати громад входить 650 членів, які обираються на основі рівного, прямого голосування за мажоритарною виборчою системою відносною більшістю в одномандатних округах. Головує на засіданнях нижньої палати Парламенту спікер, який має право голосу лише в тому випадку, якщо голоси членів палати розділилися порівну. При цьому його позиція є вирішальною. Палата громад має значну перевагу за сукупністю повноважень та впливом на законодавчий процес.

Депутати Палати громад обираються на 5 років за мажоритарною системою відносною більшістю прямим і таємним голосуванням на основі загального виборчого права особами, яким виповнилося 18 років. Депутати володіють індемнітетом.

Депутати володіють обмеженим депутатським імунітетом на період сесії, а також протягом 40 днів до її початку і після завершення.

Функції Палати громад: усі рішення Парламенту стають законами, оскільки немає механізмів, які б спростовували прийняті Парламентом акти; законотворча діяльність; розробка та вирішення питань загальнодержавного характеру; судові функції у випадках “злочинів проти Парламенту”; формування звинувачення і порушення процедури імпічменту; формування Уряду.

Органи Палати громад:

Спікер (обирається із складу партії більшості на першій сесії новообраної палати; обирається на весь термін роботи палати; після обрання спікер є політично нейтральною особою. На термін головування в палаті виходить із партії; забезпечує організацію роботи палати; головує на сесійних засіданнях палати.

Заступники спікера (обираються разом із спікером у кількості 3 осіб; допомагають спікеру в організаційно-управлінській діяльності в палаті; у разі відсутності спікера один із заступників його заміщає).

Партійні фракції (партійні фракції створюються на підставі партійної належності депутатів. Вони розділяють своїх представників за відповідними комітетами; визначають парламентських організаторів партій (батогів), які забезпечують дотримання партійної дисципліни членами фракцій під час голосування).

Постійні комітети нижньої палати (у Палаті громад існує 5 постійних комітетів, які не мають постійної спеціалізації. До складу комітетів входить до

50 депутатів. Комітети не мають назви, існує літерне позначення А, В, С додатково існує 12 спеціалізованих постійних комітетів, які функціонують паралельно з відомствами уряду, у тому числі комітети з оборони, сільського господарства, внутрішніх справ та ін. їх основне призначення – визначення головних пріоритетів уряду у зовнішній та внутрішній політиці. Вони збирають інформацію і мають право зажадати від будь-якого міністра чи державного службовця звітувати про використання бюджетних ресурсів та про результати реалізації державної політики; комітети проводять велику роботу з обговорення законопроектів).

Парламентські уповноважені (призначаються урядом із складу авторитетних політиків, які мають великий досвід політичної та державної служби, після досягнення віку 65 років; уповноважені проводять розслідування правопорушень діяльності урядових структур та інших відомств виконавчої влади; скарги одержують від населення або через депутатів відповідного виборчого округу; займаються тільки тими скаргами, з якими неможливо звернутися до адміністративного суду).

Палата лордів – практично не обирається, складається з 2 єпископів англіканської церкви (духовних лордів), 92 виборних представників від спадкових перів та кількох сотень пожитгєвих перів. Призначення єпископів англіканської церкви, а також спадкових та пожитгєвих перів здійснює Королева за поданням Прем'єр-міністра. Внаслідок конституційної реформи 2005 р. зі складу Палати лордів виключені судові лорди – у зв'язку з передачею верховної судової влади до вперше створеного Верховного суду держави. Керує засіданнями Палати лордів спікер.

Спікер Палати лордів – призначається Королевою. В умовах відсутності Конституції і за положенням “парламентського суверенітету” Парламент не пов'язаний раніше ухваленими рішеннями і може скасовувати акти конституційного значення. Британські суди позбавлені права переглядати або скасовувати акти Парламенту.

Парламент – найвищий державний орган Великобританії, що безпосередньо обумовлено реалізацією ним двох ключових функцій.

Перша з них є найважливішою для держави і забезпечує існування суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя, у тому числі у сфері публічного адміністрування – це законодавча функція. Вона реалізується в основному через постійні і тимчасові комітети Парламенту. Правом законодавчої ініціативи користуються як члени Парламенту, так і члени Уряду (які обов'язково мають бути депутатами однієї з палат), причому законопроекти Уряду мають пріоритет і можуть бути внесені у будь-який час. Законопроект проходить три читання. Схвалений Палатою громад у третьому читанні, він направляється до Палати лордів. Передбачені також спеціальні законодавчі процедури: делеговане законодавство (постанови, що видаються Урядом на підставі законів), розгляд фінансових законопроектів за так званою фінансовою процедурою та розгляд приватних законопроектів, унесених у формі петиції. Будь-який прийнятий документ вимагає Королівської санкції, щоб стати законом.

Парламент є головним законодавчим інститутом Великої Британії, оскільки Парламент Шотландії, Асамблея Північної Ірландії та Національна асамблея Уельсу не мають статусу суверенних органів. На відміну від України, жоден суд Великої Британії не може оголосити акт Парламенту неконституційним, тому що Конституції як єдиного документа у Великобританії немає і новий закон може змінити або скасувати будь-який старий та стати частиною британської Конституції.

Друга функція британського Парламенту – контроль над Урядом. Згідно з традицією та конституційними угодами Уряд формується Парламентом і несе відповідальність перед ним. У Парламенті (як правило, за ініціативою опозиції) відбувається обговорення діяльності Уряду. Для його проведення виділяється 20 днів на сесію. Широко практикуються як письмові, так і усні парламентські питання до Уряду, що переважно мають публічний характер. “Година питань” транслюється по телебаченню. Парламент здійснює перевірку витрат Урядом грошових коштів, виділення яких було затверджено Парламентом. Така перевірка проводиться парламентським Комітетом з публічної звітності, якому сприяє і надає необхідну інформацію Національне ревізійне відомство. Доповіді Комітету щорічно обговорюються Палатою громад.

Формально виконавча влада у Великій Британії належить Короні (в особі монарха), яка номінально очолює увесь адміністративний апарат країни. Цей апарат включає центральні органи та органи місцевого самоврядування. До центральних органів, крім Корони, належать: Прем'єр-міністр, Кабінет, Уряд, Таємна рада, міністерства і відомства.

Слід зауважити, що виконавча влада Великої Британії базується на особливому статусі Корони, під яким розуміється необмежена влада Суверена та його Таємної ради формувати доктрину та практику повноважень інших органів виконавчої влади.

Теоретично повноваження монарха досить широкі, проте на практиці вони обмежені. Суверен діє в рамках конвенцій та прецедентів, майже завжди користуючись королівськими прерогативами за порадою Прем'єр-міністра та інших міністрів. Суверен призначає, у разі потреби, нового Прем'єр-міністра, формальне призначення відбувається на церемонії, що має назву “поцілунок рук”. Теоретично монарх може відправити Прем'єр-міністра у відставку, але конвенції та прецедент це забороняють. Суверен призначає та відправляє у відставку Кабінет та інші міністерства за поданням Прем'єр-міністра.

Монарх щотижня зустрічається з Прем'єр-міністром; регулярні зустрічі проводяться також з іншими членами Кабінету. Монарх може висловити своє бачення, хоча зрештою повинен прийняти рішення, яке пропонують Прем'єр-міністр чи Кабінет.

Суверен призначає Першого міністра Шотландії, але за поданням Шотландського парламенту. Перший міністр Уельсу безпосередньо обирається Національною асамблеєю для Уельсу. У справах Шотландії Суверен діє за порадами; у справах Уельсу – за порадою Прем'єра Великої Британії та Кабінету, бо автономія Уельсу обмежена. Те саме стосується і Північної Ірландії.

Повноваження, що належать Короні, називаються Королівські прерогативи. Вони включають права (наприклад укладання договорів або направлення послів) та обов'язки (наприклад захищати королівство). Конституційність британської монархії полягає в тому, що королівські прерогативи у більшості випадків реалізуються міністрами або застосовуються за їх порадою. Згода Парламенту на таку реалізацію не потрібна. Разом з тим згода Корони має бути отримана будь-якою з Палат перед обговоренням білля, що впливає на прерогативи або інтереси Корони.

Прерогативою монарха є скликання, продовження повноважень та розпуск Парламенту. Всі парламентські акти приймаються в ім'я монарха. Перед тим, як білль стає законом, потрібна королівська згода (Суверен може дати згоду, забрати згоду або утриматись).

Корона має прерогативу призначення міністрів, таємних радників, членів виконавчих органів та інших посадовців. Від її імені це роблять Прем'єр-міністр та деякі інші міністерства. Монарх є главою збройних сил (британська армія, королівський флот, королівські військово-повітряні сили). Прерогатива Суверена – оголошувати війну, укладати мир, керувати військовими діями.

Монарх має прерогативи у сфері закордонних справ, зокрема: обговорювати умови та ратифікувати договори, союзи, міжнародні угоди. Ці прерогативи не потребують схвалення Парламенту. Проте договір не може вносити зміни до законодавства королівства, в цьому випадку потрібне прийняття Парламентом відповідного акта. Суверен також акредитує британських високих комісарів та послів, приймає іноземних дипломатів.

Також Суверен вважається джерелом справедливості та призначає суддів у всіх видах справ. Особисто монарх не здійснює правосуддя, судові функції здійснюються в ім'я монарха. Аналогічно монарх також є джерелом честі, джерелом усіх почестей та гідності. Монарх надає статус перів, призначає кавалерів в ордени, надає звання лицарів та інші почесті (більшість за порадою Прем'єр-міністра; особисто – ордени Підв'язки, Чортополоху, Вікторіанський та Доброчесностей).

Крім того, монарх – Верховний правитель англіканської церкви і може призначати єпископів та архієпископів.

Таємна рада – дорадчий орган британського монарха, за допомогою якого він здійснює свої владні прерогативи. Повна назва: Його (Її) Величності Найповажніша Таємна рада.

За своєю чисельністю (близько 300 осіб) Таємна рада є найбільшим урядовим органом, хоча кворум для її засідань складає лише 3 радники. Монарх може особисто призначати всіх таємних радників, але на практиці він це робить за порадою Уряду. Поточний спадкоємець Корони та Принц-консорт незмінно входять до складу Таємної ради, так само і три найвищі духовні особи англіканської церкви – архієпископ Кентерберійський, архієпископ Йоркський та епископ Лондона. Також входять до Таємної ради кілька найголовніших суддів: ординарні апеляційні лорди, судді апеляційного суду Англії і Уельсу, Північної Ірландії та Шотландії. Разом з тим основна частина Таємної ради – політики. Прем'єр-міністр, міністри Кабінету, деякі головні міністри, які не входять до Кабінету, лідер опозиції та голови великих партій у Палаті громад призначаються таємними радниками. Також членами Таємної ради можуть бути офіційні особи з інших королівств Співдружності. Членство триває до розпуску Таємної ради, що автоматично відбувається через шість місяців після смерті Суверена. Проте, як правило, новий монарх призначає всіх попередніх членів Таємної ради після розпуску, отже, фактично членство довічне.

Засідання Таємної ради зазвичай відбуваються щомісячно, коли Суверен може бути присутнім. Якщо монарх не має змоги прийти на засідання, його місце може бути зайняте двома або більше державними радниками, які можуть бути обрані з числа членів королівської родини. На засіданнях Таємної ради Лорд-голова зачитує список планованих указів, а монарх просто говорить “схвалено”. Зазвичай лише кілька міністрів приходять на ці засідання, які довго не тривають. Повні засідання Таємної ради відбуваються тільки тоді, коли монарх оголошує про свій шлюб або коли він помирає. В останньому випадку Таємна рада разом з духовними лордами, світськими лордами, а також Лорд-мером Лондона та представники Співдружності оголошують про вступ на посаду нового монарха.

Суверен здійснює виконавчу владу виданням “указів у Раді” за рекомендацією Таємної ради. “Укази у Раді” пишуться начорно Кабінетом та використовуються для простих урядових постанов. Також вони використовуються для видачі королівської санкції на закони, що пройшли законодавчі органи залежних територій. Призначення на посаду в Кабінеті також здійснюються “указами в раді”. На відміну від “указів у Раді”, існують ще укази Таємної ради. Вони видаються не монархом, а членами Таємної ради без його участі за окремими дозволами, що містяться в актах Парламенту, та використовуються для управління громадськими установами. Монарх випускає Королівські хартії за рекомендацією Таємної ради. Хартії надають особливий статус певній місцевості чи місцевим органам влади: наприклад, надають містечкам статус міста чи селища міського типу. Корона в Таємній раді виконує також деякі судові функції. Так Корона заслуховує апеляції від церковних судів, Адміралтейського суду, призових судів та Дисциплінарної комісії Королівського коледжу хірургів-ветеринарів, апеляції на дії церковних комісарів і апеляції на деякі акти Парламенту. Корона в Таємній раді також заслуховує апеляції від королівств Співдружності, британських заморських територій, територій суверенних баз і залежних територій.

Виконавча влада

Виконавча влада належить монарху та здійснюється Урядом її Величності, який складається з Прем'єр-міністра та міністрів її Величності. Формується парламентським способом (лідера парламентської більшості Королева призначає на посаду Прем'єр-міністра, за його пропозицією вона ж призначає інших

членів Уряду). Уряд функціонує за умови довіри до нього з боку Палати громад, яка має право висловити недовіру до Уряду. Крім колективної відповідальності, міністри також індивідуально відповідальні перед Палатою громад. У складі Уряду утворюється вужча структура – Кабінет (до його складу входять міністри за вибором Прем'єр-міністра), який вирішує поточні справи, що належать до компетенції Уряду.

Функції Уряду:

  • координаційна – узгодження завдань і робіт, що провадяться у провідних сферах (освіта, праця, соціальний захист);
  • політична – члени Уряду є одночасно і членами Палати громад;
  • адміністративна – пов'язана з питаннями управління в окремих галузях;
  • регулююча – управління господарською діяльністю, соціальною і оборонною сферами;
  • зовнішньополітична діяльність;
  • реалізація законів.

Уряд країни, як правило, очолюється лідером партії, яка перемогла на виборах і має найбільшу кількість місць у Палаті громад, складається з членів Кабінету, міністрів, що не входять до складу Кабінету, і молодших міністрів (усього налічується близько 100 осіб). Прем'єр-міністр одноосібно формує склад Уряду та визначає, хто з міністрів входить до складу Кабінету.

Прем'єр-міністр Великобританії є головою Уряду та Кабінету, також він виступає головним радником Корони. Офіційний статус Прем'єр-міністра на сьогодні залишається неоднозначним, адже в писаному законодавстві його влада над іншими членами Кабінету чітко не визначена, хоча повноваження останніх більш повно розкриті в актах Парламенту.

Прем'єр-міністр відіграє виняткову роль у здійсненні виконавчої влади та державної влади загалом. Крім традиційних повноважень, характерних для керівників урядів у парламентських конституційних державах, Прем'єр-міністр Великобританії впливає, зокрема, і на формування керівного складу англіканської церкви.

За конституційною угодою монарх призначає на посаду Прем'єр-міністра особу, яка зможе отримати підтримку у Палаті громад. Як правило, це член Палати громад, який є лідером партії, що має більшість у Парламенті. Якщо партія більшості відсутня (що майже неможливо через специфіку виборчої системи Великобританії), дві або більше груп у Парламенті можуть сформувати коаліцію, а її лідер обійме посаду Прем'єр-міністра. В умовах “підвішеного Парламенту”, коли жодна партія або коаліція не має більшості, Суверен має можливість вільного вибору кандидата на посаду Прем'єр-міністра, який, на думку монарха, буде користуватися підтримкою в Парламенті. За іншою конституційною угодою Прем'єр-міністр як член найбільшої партії у Парламенті має право вирішувати питання про розпуск Парламенту, а монарх повинен підтримати його прохання.

Прем'єр-міністр очолює Уряд, керує діяльністю Кабінету, міністерств і центральних відомств. Одночасно він обіймає одну з міністерських посад – Першого лорда казначейства, крім того, за посадою він одночасно є головою Міністерства у справах цивільної служби, що також визначає його провідну роль у сфері виконавчої влади. Він вирішує питання про склад Кабінету та Уряду, число міністерських постів, призначення міністрів і глав центральних відомств та інших головних керівників міністерств і відомств, вищих суддів, вищого командного складу збройних сил та інших посадовців. Хоча формально Прем'єр-міністр та його Кабінет призначаються монархом для формування Уряду. Разом з тим Прем'єр-міністр самостійно формує склад Кабінету і, за традицією, монарх поважає вибір Прем'єр-міністра. Так само він визначає склад Уряду, лише за відсутності в партії Прем'єр-міністра абсолютної більшості в Палаті громад може бути сформований коаліційний Уряд.

Термін повноважень Прем'єр-міністра пов'язаний з терміном повноважень Палати громад. Максимальний термін повноважень палати – 5 років. На практиці ж вона розпускається монархом раніше цього терміну за запитом Прем'єр-міністра. Зазвичай Прем'єр-міністр обирає найбільш вигідний для його партії момент для розпуску, щоб отримати якомога більше голосів на виборах. Якщо після виборів партія Прем'єр-міністра втрачає більшість у Палаті громад, він йде у відставку. Лідер партії, яка перемогла, або ж лідер коаліції призначається на посаду Прем'єр-міністра. За деяких обставин Прем'єр-міністр може бути вимушений або розпустити Палату громад, або піти у відставку. Це відбувається у тому випадку, коли палата висловлює недовіру або відмовляється висловити довіру. Те саме відбувається і тоді, коли Палата громад відмовляється прийняти бюджет або якусь іншу особливо важливу частину програми Уряду. Крім того, Прем'єр-міністр може піти у відставку в разі втрати підтримки з боку власної партії, через негаразди зі здоров'ям або через інші особисті причини.

При Прем'єр-міністрові існує секретаріат – особистий апарат голови Уряду, який формується ним безпосередньо у складі: прес-секретаря, радників з питань оборони, іноземних справ, економіки тощо. У регіональних урядах Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії посада, яка відповідає посаді Прем'єр-міністра, називається Перший міністр.

Уряд Великобританії формується після парламентських виборів лідером партії, що отримала парламентську більшість у Палаті громад, тобто новопризначеним Прем'єр-міністром. Уряд – це колегіальний орган, склад якого за законом не повинен перевищувати 95 осіб. До Уряду входять міністри, що очолюють міністерства (які досить часто називають департаментами), їх заступники; міністри без портфеля; парламентські секретарі міністерств; особи, які обіймають деякі традиційні посади: Лорд-канцлер, Лорд казначейства, Лорд-голова ради, Канцлер герцогства Ланкастерського, Лорд-хранитель печатки, Головний поштмейстер. У повному складі Уряд майже ніколи не засідає та не приймає ніяких рішень. Як виняток Уряд збирається, наприклад, у разі його відставки. По суті,

Уряд є групою осіб, що втілює у собі принцип колективної політичної відповідальності перед Парламентом. Тому реальне керівництво здійснює Кабінет.

Кабінет Великобританії формується з членів партії, яку очолює Прем'єр-міністр у Палаті громад, хоча закон і не забороняє призначати членів Кабінету з Палати лордів.

Більшість членів Кабінету є міністрами Уряду (в основному головами департаментів на посаді державного секретаря).

Кабінет складається зі старших членів Уряду. Кожного вівторка під час засідань у Парламенті члени Кабінету (державні секретарі всіх департаментів та деякі інші міністри) зустрічаються для обговорення найбільш важливих питань.

Департаменти та їхні агенції відповідальні за практичну реалізацію політики Уряду.

До складу Кабінету зазвичай входять Прем'єр-міністр, 21 міністр Кабінету, 99 інших міністрів (у різні часи кількість членів коливається в межах 20-25 осіб). Серед них: Прем'єр-міністр, Лорд-канцлер (голова Палати лордів); Канцлер казначейства (міністр фінансів); державні секретарі (міністри): внутрішніх справ, закордонних справ, оборони, торгівлі і промисловості, а також інші найбільш поважні посадові особи держави за вибором Прем'єр-міністра.

Виконавча влада здійснюється Прем'єр-міністром і Кабінетом, члени якого складають присягу Таємній раді Великобританії. Адже технічно Кабінет є одним із комітетів Таємної ради, тому всі його члени автоматично призначаються таємними радниками. Кабінет здійснює розробку основних законопроектів та широко користується своїм правом законодавчої ініціативи, подаючи їх до Парламенту. Рішення Кабінету та Прем'єр-міністра приймаються від імені Суверена на спеціальних засіданнях Таємної ради в присутності Лорда Голови та обмеженого числа радників; ці рішення називаються “Указ в Раді”. Тобто Кабінет має можливість у повному обсязі реалізовувати своє право на видання актів делегованого законодавства. Крім того, Кабінет здійснює керівництво діяльністю державного апарату, визначає зовнішню та внутрішню політику в межах основного політичного курсу, визначеного Парламентом.

Головними функціями Кабінету є:

  • – надання для погодження Парламентом остаточного варіанта програми політичної діяльності держави;
  • – контроль за відповідністю дій органів виконавчої влади політичному курсу, що затверджений Парламентом;
  • – розмежування сфер впливу та координація діяльності міністерств і відомств.

Кабінет збирається на регулярній основі, як правило, щотижня у вівторок вранці, для обговорення найбільш важливих питань державної політики та ухвалення рішень. Скликає Кабінет і веде його засідання Прем'єр-міністр. Протокол засідання Кабінету зазвичай не ведеться. Іноді не протоколюються навіть його рішення. Найбільш важливі рішення Кабінету для надання їм юридичної сили оформлюються у вигляді законопроектів, що направляються в

Палату громад, або у вигляді указів Корони в Таємній раді. В інших випадках рішення є вказівкою міністрові або іншому посадовцю центрального апарату, як він повинен діяти. Специфіка такої вказівки полягає в тому, що вона формально не має юридичної сили, тобто покладає на адресата політичну, а не юридичну відповідальність за його невиконання. При виникненні суперечностей щодо виконання такого рішення воно не буде підтримане судом.

Тривалість засідань Кабінету залежить від стилю управління Прем'єр-міністра та політичних умов, що склалися в державі. На сьогодні засідання досить часто може тривати всього 30 хвилин, що свідчить про формальне затвердження рішень, прийнятих у комітетах, у кулуарних групах або в двосторонніх зустрічах між Прем'єр-міністром та головами окремих департаментів, а обговорення в Кабінеті обмежені.

Забезпечення діяльності Кабінету здійснюється за допомогою секретаріату Кабінету та комітетів. Секретаріат працює під безпосереднім керівництвом голови секретаріату, однак загальнополітичне керівництво цим органом належить до компетенції Прем'єр-міністра. Секретаріат складається з постійних секретарів, їх заступників та помічників, які працюють на постійній основі, а також із запрошених для вирішення спеціальних завдань. Крім секретаріату при Кабінеті існують два види комітетів: постійні та тимчасові (“спеціальні комітети” – створені для розгляду та вирішення конкретних питань). Комітети, як правило, зосереджені на конкретних сферах політики, особливо тих, що зачіпають сферу діяльності кількох міністерств, яка потребує координації. Прем'єр-міністр одноособово вирішує всі питання, пов'язані з кількістю та діяльністю комітетів, їх створенням чи ліквідацією.

Крім того, Прем'єр-міністр має так званий “кухонний” Кабінет (його ще називають “внутрішнім” чи “вузьким” Кабінетом), який не має формально-правового статусу та до складу якого входять особисті радники Прем'єр-міністра з числа офіційного Кабінету. На закритих засіданнях (нарадах) “кухонного” Кабінету обговорюються найважливіші для держави політичні рішення. Абсолютна більшість важливих рішень приймаються на таких закритих засіданнях, а засідання офіційного Кабінету міністрів необхідні лише для їх остаточного затвердження.

Відповідальність Кабінету перед Парламентом у Великобританії визначають конституційні конвенції, які встановлюють колективну відповідальність та відповідальність окремих міністрів. Колективна відповідальність Кабінету означає, що його члени приймають рішення колективно, тому відповідальність за наслідки цих рішень несуть на колективній основі. Індивідуальна відповідальність міністрів полягає в тому, що як керівник департаменту (міністерства) міністр несе відповідальність за свою діяльність та діяльність свого департаменту (міністерства), а також за усі невдачі та помилки. У разі своєї некомпетентності міністр (згідно з конституційною конвенцією) повинен піти у відставку. Слід також зазначити, що члени Кабінету є членами Парламенту, а відтак у Великобританії виконавча влада повністю не відокремлена від законодавчої влади.

Міністерства: Департамент публічного переслідування (відомство генерального атторнея); Секретаріат Кабінету міністрів, підприємництва, інновацій та ремесел; у справах громад та місцевого самоврядування; культури, медіа та спорту; освіти; навколишнього середовища, продовольства та розвитку сільських територій; міжнародного розвитку; транспорту; праці та пенсійного забезпечення; енергетики та зміни клімату; охорони здоров'я; закордонних справ і у справах Співдружності Націй; Казначейство Її Величності (Казначейство є міністерством економіки і фінансів); внутрішніх справ; оборони; юстиції; у справах Північної Ірландії; у справах Шотландії; у справах Уельсу, Секретаріат генерального прокурора Шотландії; Секретаріат голови Палати громад; Секретаріат голови Палати лордів; Департамент гарантування експортних кредитів.

Міністерства у системі публічного адміністрування Великобританії виступають як галузеві або функціональні органи управління. У Великій Британії міністерства називають урядовими департаментами, які поділяються на міністерські та неміністерські департаменти. Особливістю для Великобританії є те, що законодавство визнає посаду міністра, але не самі міністерства.

Урядові департаменти очолюються міністрами та займаються питаннями, що вимагають прямого політичного контролю. У більшості департаментів міністр називається державним секретарем і є членом Кабінету. Керівництво департаментом здійснюється цивільним службовцем (чиновником), що називається постійним секретарем. Урядовим департаментам підпорядковуються виконавчі агентства. Виконавче агентство – це неурядовий державний орган, що має в розпорядженні часткову автономію для виконання своїх функцій. Вони зазвичай звітують перед одним або кількома урядовими департаментами, які надають фінансування та встановлюють стратегічні цілі цього агентства.

Неміністерські департаменти: Комісія у справах благодійності; Управління захисту конкуренції та ринків; Королівська служба переслідування; Агентство із стандартизації харчової продукції; Комісія з лісництва; Департамент з питань страхування; Юридичний (правовий) департамент; Королівська податково-митна служба; Центр державного кадастру (орган з реєстрації, опису та оцінки земельної власності); Національна служба інвестицій та вкладень; Національний архів; Національне агентство з боротьби зі злочинністю; Служба залізничних та автомобільних шляхів; Служба регуляції паливного та енергетичного ринків; Служба з управління кваліфікаційними та екзаменаційними вимогами; Бюро стандартизації освіти, роботи з дітьми та навичок; Картографічне управління; Відділ по боротьбі з економічною злочинністю (з крупними фінансовими махінаціями); Верховний Суд Сполученого Королівства; Управління статистики; Департамент по сприянню торгівлі та інвестиціям; Управління по контролю за водопостачанням.

Інші публічні органи є в різній мірі незалежними, але прямо підпорядковуються міністрам. Існує 4 типи автономних неурядових організацій:

  • – виконавчі організації – працюють на уряд у певних сферах, наприклад Агентство з охорони навколишнього середовища;
  • – дорадчі організації – надають незалежні експертні поради міністрам, наприклад Комітет зі стандартів публічного життя;
  • – судові організації – є частиною судової системи та мають юрисдикцію над окремими сферами закону, наприклад Апеляційний трибунал з питань конкуренції.

Незалежні моніторингові комітети – відповідальні за утримання місць позбавлення волі та ув'язнених, наприклад Інспекторат Її Величності по в'язницях: 72 – високопрофільні групи; 11 – публічних корпорацій; 3 – автономних уряди /Вповноважені адміністрації: Виконавча влада Північної Ірландії; Уряд Шотландії; Уряд Уельсу.

Неміністерські департаменти займаються питаннями, що не вимагають прямого політичного контролю. Вони очолюються цивільним службовцем (чиновником). Деякі виконують регулюючі або перевірочні функції, тому їх статус повинен захищати їх від політичного втручання. Деякі очолюються постійним секретарем або другим постійним секретарем.

Створення, реорганізація та ліквідація департаментів або перерозподіл функцій між ними відбуваються за рішенням Кабінету та оформлюються указом Корони в Раді; кількість департаментів не є сталою та може змінюватися.

До складу кожного урядового департаменту входить низка підрозділів, що обумовлює їх структуру, для них характерна наявність різноманітних управлінь, відділів, секцій тощо. Урядові департаменти Великобританії є публічними юридичними особами, тому до них можуть пред'являтися в суді позови.

Особливістю британської публічної адміністрації є наявність територіальних (регіональних) міністерств: у справах Шотландії, Уельсу та Ірландії, що обумовлено особливістю територіального устрою.

Міністри і голови центральних відомств (департаментів) є головними представниками держави. Відповідно до Акта про міністрів Корони 1937 р. вони призначаються з числа членів Палати громад або Палати лордів. Міністри відповідають за все у своїй сфері: за власні дії та дії підлеглих їм службовців. Усі претензії до центральних урядових органів адресуються їм. Як зазначалося, міністри несуть перед Парламентом політичну відповідальність – аж до виходу у відставку. Перед судами вони несуть юридичну відповідальність за свої незаконні дії та дії своїх підлеглих.

Сфера діяльності міністрів – прийняття та реалізація політичних рішень. При цьому прийняття політичних рішень має спиратися на факти, які є в розпорядженні адміністрації, та здійснюватися виключно в рамках чинного законодавства (принцип intra vires). Міністри мають право видавати нормативно-правові та індивідуальні акти. Крім того, вони мають численні адміністративні повноваження щодо управління та контролю діяльності центральних відомств і органів місцевого самоврядування. У багатьох випадках центральні органи мають підлеглі їм самостійні відділення на місцях.

Назви посад міністрів розрізняються залежно від місця, яке посідає конкретне міністерство в неформальній ієрархії центральних органів влади. Державний секретар – це найбільш значимий міністр Корони, що має право безпосереднього звернення до Суверена. Традиційно старшим серед державних секретарів є міністр внутрішніх справ, чий департамент займається вирішенням численних різнопланових питань (контроль над імміграцією, пенітенціарною системою, проведенням виборів та ін.). Назва “міністр Корони” характерна для старших міністрів Великобританії, таких як Канцлер казначейства (міністр фінансів). Посади нижчих за ієрархією міністрів, що очолюють, наприклад, Міністерство освіти і зайнятості, Міністерство промисловості і торгівлі, іменуються “державними міністрами”. Усі з перелічених категорій міністрів можуть стати членами Кабінету. Так, членом Кабінету є державний міністр довкілля, транспорту і регіонів, який очолює відповідне багатопрофільне міністерство.

Міністрів Великобританії іноді важко ідентифікувати, наприклад Лорд- хранитель печатки – це голова Міністерства у справах жінок. Крім того, існує ряд міністрів без портфеля, на яких покладено обов'язки з адміністрування тих напрямів державної діяльності, доступ до інформації про які обмежено. Як очільник адміністративної влади міністр має в розпорядженні штат помічників, яких умовно можна поділити на помічників-управлінців та помічників-політиків. До першої категорії відносять кадрових цивільних службовців: постійного заступника міністра, постійного секретаря, прес-секретаря, радників та експертів структурних підрозділів міністерства. До другої – політичних заступників міністра, що представляють його в Парламенті, та парламентських секретарів, що призначаються міністром із числа депутатів правлячої партії і забезпечують постійний зв'язок міністра з Парламентом. Указаний розподіл обов'язків допоміжних служб міністра допомагає оптимізувати його роботу за всіма напрямами. Як політик міністр вносить до Парламенту розроблені в межах його міністерства проекти законів. Також міністр видає інструкції та накази, що регламентують порядок діяльності службовців міністерства. Своєрідними політичними кураторами “нижчестоящих” міністрів виступають державні секретарі. Окремої згадки заслуговують міністерські розслідування, відповідальними за які також є міністри. Такі розслідування відповідно до Акта про трибунали та розслідування 1992 р. проводяться як у порядку адміністративного спору за фактом скарги, так і з метою перевірки рівня та якості управління в підлеглих міністерству структурах.

Крім міністерств (урядових департаментів), у системі центральних установ виконавчої влади Великобританії створено значну кількість відомств, метою існування яких є усунення прогалин у системі публічного адміністрування та його оптимізація. У деяких випадках відомства настільки відокремлені від міністерств, що їх називають автономними структурами. Масштаб їх діяльності, персональний склад, межі самостійності, система підлеглості та форми відповідальності, як правило, неоднакові. Відомства важко класифікувати, оскільки їх правовий статус істотно відрізняється.

Умовно відомства можна підрозділити на кілька груп. До першої, найбільшої, належать публічні корпорації (public corporations), що часто розглядаються як синоніми відомств Великобританії. Вони мають суттєву внутрішню автономію, складну структуру, різноманітний склад та широкомасштабні функції, до них належать:

  • – Державне відомство британської контррозвідки (служба безпеки МІ-5), Банк Англії, Британська радіомовна корпорація (ВВС), Статистична служба, Національний космічний центр, Агентство з охорони довкілля тощо;
  • – Житлова корпорація, Служба з питань охорони здоров'я і безпеки тощо, до компетенції яких входить прийняття адміністративно-правових актів нормативного характеру, спрямованих на вирішення профільних управлінських проблем;
  • – відомства з надання послуг (наприклад численні управління у сфері туризму);
  • – відомства з урегулювання конфліктів (Комісія з расового рівноправ'я, Комісія у справах низькооплачуваних осіб та ін.).

Відомствам Великобританії характерні такі загальні риси:

  • – усі відомства, незважаючи на їх відмінності, є юридичними особами публічного права, наділеними спеціальною компетенцією, значною адміністративно-правовою та фінансовою автономією. Проте вони залишаються частиною державного апарату;
  • – межі їх самостійності дійсно значні. Наприклад, щодо публічних корпорацій, які є юридично підзвітними Парламенту, кураторство здійснює Кабінет. Фактично ж вони є самостійними організаціями, які часто визначають як функціональну децентралізовану адміністрацію;
  • – до складу відомств входять не лише кадрові чиновники, а й інші особи, зайняті роботою на громадських засадах. Наприклад, у складі такого виконавчого агентства, як Головна викладацька рада, – педагоги різних рівнів освіти, а в Раді Англії у справах мистецтв – представники мистецтва;
  • – усі відомства, яких у сукупності у Великобританії більше тисячі, є активними працедавцями, про що свідчить високий (до 80%) рівень зайнятості в них цивільних службовців.

Судова влада

Суцова влада здійснюється від імені Королеви та складається з трьох окремих судових систем: Англії та Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Відповідно до Акта про конституційну реформу 2005 р. вищою апеляційною інстанцією в усіх справах (крім кримінальних справ Шотландії, для яких останньою апеляційною інстанцією є Високий суд правосуддя) є Верховний суд, який почав свою роботу 2010 р. Більшість членів Верховного суду склали колишні члени Палати лордів – судові лорди.

Судова колегія Палати лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій країні, у кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії).

Загальна структура судової системи: Вища судова інстанція; Вищий центральний судовий орган; Суди Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії; Військові суди.

Структура спеціальних судів: Коронерські суди; Адміністративні трибунали; Спеціальні суди; Військові суди.

Судді усіх судів призначаються королем, за винятком військових судів, які призначаються військовим командуванням з числа офіцерів.

Вищою судовою інстанцією є Палата лордів.

Вищі центральні судові органи – Верховний суд, Високий суд та Апеляційний суд.

Влада в територіальних одиницях

Велика Британія – складна унітарна держава з автономією і з особливостями управління в деяких історико-географічних одиницях. З точки зору особливостей місцевого самоврядування та управління до складу Великобританії входять кілька складових частин: Англія, Шотландія, Уельс, Північна Ірландія “історичні одиниці”, а також кілька дрібних островів навколо Великобританії (Сарк, Мен, Нормандські острови тощо). Крім того, Великобританія має колоніальні володіння: Гібралтар, острів Святої Олени, інші дрібні острови. Усі ці частини розрізняються за етнічними ознаками, за умовами побуту, за рівнем розвитку. Кожна з указаних адміністративних одиниць має власну систему адміністративного та географічного поділу, які переважно виникли ще до появи такої держави, як Велика Британія. Відповідно не існує її уніфікованого поділу на адміністративні одиниці.

Уся територія Великобританії розділена на графства, унітарні утворення і округи. Англія складається з 34 графств, 47 унітарних утворень та Великого Лондона (створений у 1965 р. як окреме адміністративне утворення). Графства поділяються на округи, які, у свою чергу, включають у себе приходи. Деякі округи називаються містами. Територія Уельсу поділяється на 22 унітарних утворення, які називаються графствами або міськими графствами та управляються унітарними радами. Шотландія поділяється на 32 унітарних утворення, у рамках яких функціонують унітарні ради. Північна Ірландія поділена на 6 адміністративних районів, розділених, у свою чергу, на 26 округів, ради яких мають дуже обмежене коло повноважень. Усі округи (у кожному з них має бути не більше 10 тис. населення) поділяються на приходи чи громади – низову ланку адміністративно-територіального поділу.

Організація місцевого уряду Англії дуже складна, з розподілом функцій залежно від розташування місцевості. Законодавча база щодо англійського уряду встановлюється Парламентом і Урядом Великої Британії, оскільки в Англії немає власного Парламенту. Вищий рівень адміністративного поділу Англії складають дев'ять урядових регіонів або урядових регіонів Європейського Союзу. Один регіон, Великий Лондон, має свою виборну асамблею і мера. Нижче регіонального рівня йде рала графства, а потім районні ради чи унітарні ради. Сам же Лондон має свою систему з 32 Лондонських бюро. Члени ради обираються за мажоритарною системою.

Самоврядування на місцевому рівні у Шотландії розділене на основі 32 областей Шотландії з великою різницею в розмірах та кількості населення серед них. Міста Глазго, Едінбург, Абердин та Данді є окремими областями, як і Країна Гір, яка включає територію третини Шотландії, але має населення трохи більше 200 тис. осіб. Після прийняття в 1998 р. британським Парламентом Акта про Шотландію в Шотландії з'явився власний Парламент і Уряд (виконавча рада). Шотландський Парламент складається з 129 членів, що обираються на чотири роки за змішаною виборчою системою (73 – за мажоритарною виборчою системою, 56 – за пропорційною). Парламент має законодавчі повноваження з питань економічного розвитку, податків, житлового, сільського та лісового господарства, рибальства, довкілля, охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення.

Місцеве самоврядування Уельсу базується на 22 унітарних утвореннях, включаючи міста Кардіфф, Суонси та Ньюпорт, кожне з яких є окремим утворенням. Вибори проводяться раз на 4 роки за мажоритарною системою. У 1998 р. Парламент Великобританії також прийняв Акт “Про управління Уельсом”, відповідно до якого була заснована Національна асамблея Уельсу, що складається з 60 депутатів (40 депутатів обираються за мажоритарною виборчою системою, 20 – за пропорційною). Національна асамблея Уельсу не наділена законодавчими повноваженнями та має право лише розширювального тлумачення та конкретизації законів, прийнятих Парламентом Великобританії, виходячи з особливостей регіонального розвитку Уельсу з питань охорони здоров'я, житлобудівництва, освіти, культури і спорту. Виконавчу владу в Уельсі здійснює Кабінет, членів якого називають секретарями Асамблеї.

Північна Ірландія з 1973 р. була розділена на 26 районів. Права місцевої влади обмежені обслуговуючими функціями, такими як, наприклад, прибирання сміття, контроль за домашніми тваринами та догляд за парками. Північна Ірландія не має парламенту як такого, замість цього там створено власний представницький орган (Стормунт), що складається із 108 депутатів та має виконавчу раду. При цьому зберігаються істотні прерогативи центральних органів влади Великобританії, що мають право призупиняти діяльність органів влади у Північній Ірландії та встановлювати пряме управління цим регіоном.

Отже, місцеве самоврядування у Великій Британії можна розділити на такі рівні. Територія держави розділена на області місцевого самоврядування, що називаються графствами, а в цих графствах створені райони місцевого самоврядування, що називаються округами. Ті округи, які згідно із законом вважалися “сільськими”, розділені на приходи. У кожному графстві, окрузі утворюється рада. У кожному приході створюються збори приходу або утворюється рада. Окремий регіон може мати три рівні місцевого управління: рада графства, рада округу, приходська рада (збори приходу), але на більшості території діють два рівні: рада графства, рада округу.

Стосовно ієрархії місцевого самоврядування слід зауважити, що поділ на вказані вище рівні є досить умовним, оскільки органи різних рівнів ні в якому разі не є стосовно один одного органами більш високого або низького рангу, тобто відсутні відносини підпорядкованості у їх звичному розумінні.

Взаємовідносини між органами всіх рівнів розглядаються як партнерські, а не як ієрархічні.

Розмежування повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування здійснює Парламент Великої Британії. Діє досить чіткий, можливо, навіть жорсткий розподіл функцій. Кожен орган самоврядування уповноважений здійснювати управлінські функції в межах, установлених законом. Так, ради графств опікуються дорогами (за винятком магістральних доріг і мостів), освітою і бібліотеками, соціальними службами, пожежною охороною, поліцією, музеями, продовольством та медикаментами тощо. Ради округів займаються боротьбою з шумом та охороною здоров'я, житловим будівництвом, збором сміття, кладовищами, міським та сільським плануванням, оподаткуванням тощо. У віданні приходських рад перебувають: розподіл земельних ділянок, пішохідні доріжки, поховання, місцевості для відпочинку, землі під кладовища, автобусні стоянки.

Допускається делегування окремих функцій на підставі договору одним органом іншому (як одного, так і різних рівнів). Проте є виняток – не допускається делегування функцій, пов'язаних зі стягуванням податків, виданням приписів про оподаткування і т. ін.

Для характеристики місцевого самоврядування у Великій Британії найважливіше значення мають два принципи: “ultra vires” та “inier vires”. Суть їх зводиться до одного – місцеві органи влади жорстко пов'язані у своїй діяльності рамками прямо наданих їм законодавством повноважень. Відносини між центральною владою та муніципалітетами визначаються принципом intervires (діяти в межах своїх повноважень), тобто муніципалітети можуть здійснювати дії, які лише прямо вказані у законі. В іншому випадку акти, прийняті місцевою владою, або її діяльність вважаються такими, що перевищують повноваження– ultra vires, а тому вони можуть бути визнані судом неправомірними. Характерною рисою неформальних стосунків місцевих органів є право вступати в асоціації, які періодично проводять конференції та збори, під час яких відбувається обмін досвідом роботи; розглядаються шляхи вирішення актуальних проблем; обговорюються питання, які потребують законодавчої реформи або особливої уваги центральних органів влади та ін.

У виборах муніципалітетів у Великій Британії можуть брати участь усі британські громадяни (у тому числі пери), що живуть у країні і досягли віку 18 років. Кандидатом у депутати може висуватися кожен громадянин, який досяг віку 21 рік і який проживає на території певного муніципалітету, що там працює або орендує не менше від 1 року землю, підприємство, будинок, квартиру. Не можуть бути обраними в пери священнослужителі, кадрові військові, цивільні, що служать, недієздатні. На муніципальних виборах можуть висуватися і деякі вимоги морального характеру. Ще одна особливість – низка зарубіжних країн надає право участі у виборах органів місцевого самоврядування іноземцям, які постійно проживають на території певного муніципалітету.

До структури місцевих органів Великої Британії входять рада і штат чиновників. У кожному графстві та окрузі утворюється рада, що складається з голови і радників та має назву “Головна рада”.

Радники обираються на засадах загального виборчого права. Відповідно до закону дієздатна особа, яка має британське підданство або громадянство Ірландської Республіки і до дня виборів досягла 21-го року, може бути обрана та бути членом органів місцевого самоврядування. Крім того, така особа має також відповідати одній з таких вимог:

  • а) до дня виборів вона володіє та потім продовжує мати право на обрання органу місцевого самоврядування, до якого бажає бути обрана;
  • б) вона впродовж 12 місяців, що передують дню виборів, володіє як власник або орендує землю чи будинок (з прилеглою ділянкою землі) у відповідному районі;
  • в) її основним або єдиним місцем роботи впродовж 12 місяців була робота в цьому районі.

Радники обираються на 4 роки, але щороку їх склад оновлюється на 1/3. Кількість радників чітко не визначена, як правило, ради досить численні (деякі налічують більше 100 осіб). Обрання радників має свої особливості. Після публікації у пресі повідомлення про проведення виборів будь-яка особа може отримати документ про висунення кандидатом у радники, підписаний особами, які його висувають, та 8 виборцями цього виборчого округу. Особа, що бажає бути обраною радником, передає цей документ зі своєю заявою про згоду балотуватися до відповідного органу, що забезпечує проведення виборів.

Якщо на день голосування кандидатів висунуто більше ніж необхідно обрати радників, то проводиться голосування. Якщо кількість висунутих кандидатів дорівнює кількості місць у раді, усі вони оголошуються обраними без голосування ранком у той день, на який призначені вибори.

Радники не мають права отримувати будь-яку винагороду або платню. Виконання функцій радника вважається виконанням громадських обов'язків. Проте певні виплати муніципальним радникам все ж можуть бути передбачені. Радник може отримати: виплату добових, транспортних витрат і витрат на харчування, під час проведення засідання ради або комітету; відшкодування збитку, який зазнав радник через вимушену відсутність на роботі; виплату утримання у зв'язку з присутністю на конференціях, що проводяться за межами території ради.

Член ради може відмовитись від посади тільки письмово. Кожен місцевий орган відповідно до закону призначає спеціального посадовця, якому будь-який радник може подати письмову заяву про відмову від посади, підписану ним самим. Заява про відмову від посади, передана та отримана в установленому порядку, не може бути витребувана назад та набуває чинності негайно.

У тих випадках, коли член ради має фінансову зацікавленість (пряму або непряму) в будь-якій справі, що обговорюється в раді за його присутності, він повинен негайно повідомити про це та утриматись від участі в обговоренні чи голосуванні з цього питання. Критерії визначення прямої або непрямої зацікавленості встановлені законом. Дотримання цього правила не просто моральна норма, а юридичний обов'язок, ухилення від виконання якого тягне за собою застосування щодо винного заходів впливу: накладення штрафу або кримінальне переслідування.

Голова ради (якщо округ має статус “міста”, то голова ради, як правило, називається “мером”, хоча його статус від цього не змінюється), на відміну від багатьох інших країн, не призначається на весь термін повноважень ради. Голова ради обирається щороку навесні, під час зборів ради, з числа радників (це питання є першим порядку денного щорічних зборів ради). Термін перебування одного радника на посаді голови ради невизначений і фактично може скласти 4 роки, тобто весь термін дії депутатського мандата, оскільки, з одного боку, згідно із законом термін повноважень голови 1 рік і тому щороку проводяться перевибори; з другого – голова обіймає посаду доти, поки він влаштовує раду, а тому не втрачає можливості бути переобраним. Голосування щодо обрання голови проводиться відкрито, а рішення приймається більшістю голосів.

Голова ради, на відміну від радників, отримує платню від ради і в такому розмірі, який рада визнає розумним. Голова ради не має спеціально встановлених законом функцій. Зазвичай він керує засіданнями ради, має право вирішального голосу (при рівності голосів), за посадою є членом більшості або усіх комітетів (комісій) ради.

Рада призначає з числа своїх членів віце-голову, який здійснює повноваження голови у випадках вакансії посади голови або якщо той з будь-яких причин не може здійснювати свої повноваження. Віце-голова також може отримувати платню від ради. Основні повноваження рад: освіта, соціальний захист, транспорт, пожежні, сміття, бібліотеки.

Політичною особливістю місцевого самоврядування Великої Британії, порівняно з багатьма іншими країнами, є фактичне делегування функцій ради її комітетам (комісіям). Незначний чисельний склад рад змушує їх передавати частину своїх функцій комітетам, за винятком фінансових повноважень.

Комітети можуть бути галузеві та координуючі (функціональні), постійні та спеціальні (тимчасові). Чисельний склад комітетів різний. Крім членів муніципальних рад до роботи комітетів можуть залучатись інші особи, які за своїми професійними та іншими якостями можуть виявитися корисними. Види комітетів, їх чисельний склад та термін повноважень визначаються регламентами рад.

Комітети відіграють важливу, а іноді вирішальну роль у діяльності місцевих органів. Засідання ради, які повинні проводитися не рідше одного разу на рік, а фактично проводяться щомісячно чи навіть частіше, зводяться в основному до заслуховування комітетів та затвердження прийнятих ними рішень. Часто рішення радою приймаються без обговорення, шляхом схвалення або відхилення рекомендацій комітету. Тому навіть при великій кількості питань, що виносяться на засідання, вони вирішуються дуже швидко.

Рада може наділити будь-який комітет правом приймати рішення від імені ради. Такий комітет набуває статусу виконавчого, а не консультативного комітету. Якщо він діє в межах наданих йому повноважень, жодне його рішення не може бути змінене або скасоване. Навіть якщо комітет втратив довіру ради та розпущений, прийняті до цього рішення комітету залишаються в силі. За загальним правилом, рада не може брати до розгляду будь-яке питання, якщо воно заздалегідь не було обговорене в комітеті.

Функціональний комітет, зазвичай, пов'язаний із певними аспектами діяльності ради (фінансовими, організаційними, законодавчими та ін.). Фактично ці комітети відіграють координуючу роль та мають суттєве значення для діяльності органів місцевого самоврядування.

Спеціальні комітети утворюються для вирішення певного завдання (зокрема для детального вивчення якогось спеціального питання або проведення розслідування), після чого автоматично припиняють своє існування.

У системі муніципального управління Великобританії носіями влади є лише ради, повноваження інших підрозділів муніципального апарату розглядаються як похідні. Головна особливість місцевого самоврядування Великобританії полягає в поєднанні радами функцій загального керівництва та оперативно-виконавчої діяльності.

Щодо правового становища муніципальних чиновників слід зазначити, що у Великобританії немає стандартної організації управлінських служб. Кожен місцевий орган має право створювати власну внутрішню структуру. На практиці традиційними стали такі відділи: секретаріат (чи юридичний відділ), відділ кадрів, фінансовий відділ, відділ охорони здоров'я і охорони довкілля та ін. Кадрове забезпечення апарату органів місцевої влади, регулювання правового становища муніципальних чиновників охоплюються поняттям “муніципальна служба”. Чиновники, що працюють в апаратах органів місцевого самоврядування, не є державними службовцями, вони є службовцями ради, яка їх призначила. Правове регулювання муніципальної служби здійснюється спільно муніципалітетами та органами більш високої ланки управління.

У радах створюються спеціальні комітети з кадрових питань, які розробляють схеми класифікації службовців, розміри посадових окладів, правила відбору кандидатур, розглядають трудові конфлікти та ін. Як правило, орган місцевого самоврядування має право призначати таких чиновників, які відповідають його вимогам. Проте законодавством може встановлюватися перелік чиновників, які в обов'язковому порядку мають бути призначені, наприклад: чиновник з питань освіти, інспектор-фахівець у галузі мір та ваг і т. ін. Муніципальні службовці працюють на контрактній основі. Рекомендації щодо умов праці та її оплати розробляються Національною об'єднаною радою та іншими схожими органами, до складу яких входять представники органів місцевого самоврядування. Муніципалітети мають право (але не зобов'язані) приймати до виконання такі рекомендації.

Серед категорій муніципальних службовців слід виокремити посаду головного адміністратора. Важливість цієї фігури в апараті місцевої ради пояснюється низкою факторів. Як уже було зазначено, практично всі питання місцевого рівня заздалегідь або остаточно вирішуються в комітетах, у діяльності яких активно беруть участь чиновники, що займаються виробленням загальної політики. Значна кількість комітетів ради та різноманітних відділів потребують забезпечення координації діяльності всіх структурних підрозділів органу місцевого самоврядування. Ситуація ускладнюється відсутністю формально визначеної посади чи підрозділу в складі органу місцевого самоврядування, на які б було покладено функцію такої координації. Ця функція неформально покладається на головного адміністратора, який фактично виступає як голова апарату чиновників у муніципалітеті.

Контроль за діяльністю місцевої влади у Великій Британії здійснюється за кількома напрямами.

По-перше, разом із законами міністри (особливо міністр у справах місцевого самоврядування) видають обов'язкові інструкції для підконтрольних місцевих служб (наприклад міністр внутрішніх справ з питань муніципальної поліції).

По-друге, існує інститут адаптивних законів: по суті, це не закони Парламенту, а типові інструкції міністерств (особливо Міністерства у справах місцевого самоврядування), які можуть бути прийняті місцевими радами як зразки для власних регламентів.

По-третє, контроль здійснюється у формі міністерських інспекцій (перевірок роботи), правом на які наділені деякі міністерства, суміжні у своїй діяльності з органами місцевого самоуправління (освіта, дороги, поліція і т. д.). Якщо за результатами роботи інспекції (перевірки) діяльність місцевих рад визнається незадовільною, повноваження останніх можуть бути передані чиновникам, які призначаються міністром, або іншим органам місцевого самоврядування.

По-четверте, міністри можуть організовувати спеціальні розслідування, якщо в підконтрольних їм службах місцевих рад виявляються зловживання.

По-п'яте, контроль забезпечується тим, що багато чиновників муніципального управління (наприклад керівництво місцевою поліцією) повинні затверджуватись на посади не лише місцевими радами, а й відповідними міністерствами.

Існує також фінансовий контроль: перевіряється правильне використання дотацій, які виділяються центральними органами державної влади. Крім того, в кожному графстві (окрузі) діє аудитор.

Аудитори можуть проводити перевірку використання засобів, які виділяються на громадські потреби, повідомляють міністерства, а при виявленні зловживань звертаються до суду. Міністерства також мають право звертатися до суду з позовами проти незаконних дій органів місцевого самоврядування. Крім того, діє спеціальний комісар Парламенту (омбудсмен) у справах адміністрації місцевого самоврядування, а також дві комісії у справах самоврядування (для Англії та Уельсу). Вони призначають своїх комісарів у великі регіони, що об'єднують кілька графств. Комісії щорічно надають звіт. Якщо виявлені недоліки, комісія направляє офіційні подання у відповідні місцеві ради.

Цікавим с те, що для Великої Британії характерне таке специфічне явище, як залежні території. Сполучене Королівство має суверенітет над 17 територіями, які не є складовою частиною Великобританії: 14 Британських заморських територій та три Коронні землі. Заморськими територіями є: Ангілья, Бермуди, Британська антарктична територія, Британська територія в Індійському океані, Британські Віргінські острови, Гібралтар, Кайманові острови, Острів Монтсеррат, Острів Святої Єлени, Острів Піткерн, острови Теркс та Кайкос, Фолклендські острови, Південна Георгія та Південні Сандвічеві Острови та Суверенні Військові бази на Кіпрі.

Варто також відмітити, що британські претензії на Антарктику не є загальновизнаними, наявність військових баз на Кіпрі оспорюється Республікою Кіпр, а права на Фолклендські острови – Аргентиною. Ці території – залипши Британської імперії, які спеціально проголосували за можливість залишитися британськими територіями. Коронні землі є володіннями Корони, на відміну від Заморських територій. Сюди входять Баллеі Нормандських островів Джерсі та Гернсі в протоці Ла-Манш, а також острів Мен в Ірландському морі. Будучи незалежно керованими юрисдикціями, вони не є частиною Великої Британії. Проте Уряд Великої Британії визначає іноземні взаємовідносини та питання безпеки, а британський Парламент має право видавати закони від імені територій. Таке право Парламенту співіснує з власними законодавчими асамблеями територій за погодженням із Таємною радою Корони. Головами урядів Коронних земель є відповідні Головні міністри.

Шотландія, Уельс та Північна Ірландія мають статус автономій, у них функціонують власні законодавчі та виконавчі органи; місцеве самоврядування побудовано за англосаксонською моделлю – у графствах, містах та селах функціонують виборні органи місцевого самоврядування та утворені ними виконавчі органи. Населення безпосередньо обирає мерів.

Підготовка кадрів

Відповідальність за систему професійного навчання державних службовців у Великобританії покладена на Комісію з державної служби та Раду з питань навчання і розвитку спроможності державної служби. Основним центральним навчальним закладом є Національна урядова школа, а також провідні університети – Оксфорд і Кембридж.

Основними програмами професійної підготовки є:

  • – відкриті курси (32 навчальні програми побудовані за компетентнісним підходом);
  • – програми для лідерів (курси, спрямовані на розвиток лідерських компетентностей; спеціальні програми для посадовців рангу міністра);
  • – програми “на замовлення”;
  • – акредитовані професійні програми, які розроблені та викладаються спільно з іншими навчальними закладами (за спеціальностями “управління ризиками”, “аудит”, “міжнародний консалтинг”, “менеджер УЛР” та ін.).

Зовнішні відносини

Велика Британія є членом ООН, РЄ, ЄС, Великої сімки, Великої двадцятки, НАТО, Організації економічного співробітництва та розвитку, Світової організації торгівлі, Співдружності націй.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >