Формування відносин працедавців із працівниками на засадах соціальної відповідальності

Міжнародне законодавство з прав людини та захисту прав людини в бізнес-середовищі. Міжнародна організація праці та особливості її функціонування. Соціальний діалог в Європейському Союзі та Україна. Принципи Саллівана та Рамкова концепція ООН "Захист. Повага. Гарантія справедливості. Законодавство України у сфері праці. Залучення співробітників до розроблення ключових документів компанії. Функції HR-департаменту у просуванні корпоративної соціальної відповідальності. Показники оцінювання працівників компанії (КРІ) з урахуванням стратегії соціальної відповідальності.

Міжнародне законодавство з прав людини та захисту прав людини в бізнес-середовищі

Права людини та їх захист розглядаються як передумова ефективного функціонування бізнесу. Спеціальний представник Генерального секретаря ООН Джон Раггі зазначав: "з 1990-х років соціальна роль бізнесу та його вплив на права людини значно зросли, одночасно зросли кількість компаній та позовів проти представників бізнесу у зв'язку з порушенням прав людини. Найбільший рівень таких порушень (28 %) зберігається в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, до якого входить Росія. В Африці та Латинській Америці цей показник складає 22 % та 18 % відповідно, в Європі – лише 3 %. Більше за всіх від діяльності компанії страждають співробітники компанії та місцеві громади (по 45 %); частка споживачів серед тих, права яких порушуються у зв'язку з діяльністю бізнесу, складає 10 %".

Система міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав і свобод людини містить близько 300 документів, котрі можна класифікувати як акти універсального характеру, акти спеціального характеру та акти регіонального характеру. З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто відзначити Статут ООН (прийнятий 24.06.1945 р.), у Преамбулі якого проголошена рішучість народів "знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй". Ст. 1 Статуту ООН (п. 3) зобов'язує всі держави до міжнародного співробітництва "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії". Таке формулювання в поєднанні з положенням, відзначеним у Преамбулі Статуту, свідчить про те, що розвиток поваги до прав і свобод людини є однією з основних цілей ООН і найважливішим принципом сучасного міжнародного права. Це підтверджується в ст. 55 Статуту, де наголошено, що з метою створення умов стабільності та благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, основаних на повазі принципу рівноправності та самовизначення народів, Організація Об'єднаних Націй сприяє загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії. Згідно зі ст. 60 Статуту ООН, відповідальність за виконання функцій ООН у сприянні загальній повазі прав і свобод людини покладена на Генеральну асамблею ООН і за її керівництвом на Економічну і Соціальну раду. Внаслідок цього і на підставі ст. 13 Статуту ООН Генеральна асамблея організовує дослідження і надає рекомендації з метою "сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії". Повноваження Економічної і Соціальної Ради у цій сфері визначені в ст. 62 Статуту ООН. У ній відзначається, що "Рада уповноважується робити рекомендації з метою заохочення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх".

Важливим документом універсального характеру у сфері захисту прав і свобод людини є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. Вона грунтується на положеннях Статуту ООН і формулює основні права і свободи людини. Своєю чергою, Загальна декларація прав людини разом із Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародним пактом про громадянські й політичні права та Факультативним протоколом до нього входить до складу Міжнародного білля про права людини (додаток Б).

У статтях 1–11 Декларації сформульовані так звані природні права людини. Серед них – рівність усіх людей без будь-якої дискримінації, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, право на недоторканність честі, репутації, житла, право кожної людини на захист своїх прав неупередженим судом.

У статтях 12-21 сформульовані громадянські та політичні права і свободи. Це право громадянства і притулку, право на володіння майном, на вступ у шлюб, свободу думки, совісті, релігії, свободу переконань, мирних зібрань і асоціацій, загальне рівне виборче право за таємного голосування. Права, викладені у статтях 1-21, це права, що класифікуються як права 1-го покоління.

У статтях 22-28 сформульовані соціально-економічні права людини. Це право на працю і відповідну оплату праці за тотожну працю, право на створення профспілок і на участь у культурному житті суспільства, право на освіту, право на соціальний і міжнародний порядок, право на відпочинок і соціальне забезпечення. Права, викладені у статтях 22-27, – це права 2-го покоління.

У ст. 29 йдеться, що кожен має обов'язки перед суспільством. Кожен зазнає тільки таких обмежень, які встановлені законом. Здійснення всіх прав і свобод не повинно суперечити цілям і принципам ООН.

У ст. 30 відзначається, що ніщо в Декларації не може бути витлумачене на шкоду відзначеним правам і свободам.

Загальна декларація прав людини прямо вказує, що всі відзначені у ній права і свободи потрібно шанувати і дотримуватися скрізь, і у державах-членах ООН, і на територіях, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

Декларація прав людини відображає основні найбільш загальні принципи, за якими почало розвиватися міжнародне співробітництво у сфері захисту прав людини. До таких принципів належать:

– принцип відповідальності за злочини проти людства;
– принцип поважання прав людини;
– принцип міжнародного захисту прав людини;
– принцип рівноправності та самовизначення націй;
– принцип неприпустимості дискримінації за ознаками раси, статі, мови, релігії;
– принцип обов'язкової зайнятості населення.

Для розвитку положень Декларації в межах ООН були розроблені міжнародні конвенції, зокрема:

– Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.);
– Конвенція про політичні права жінок (1952 р.);
– Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956 р.);
– Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960 р.);
– Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці й занять (1958 р.);
– Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956 р.) та ін.

У грудні 1966 р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру – Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права. Основний зміст постатейного матеріалу наведено нижче.

Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 р. (набув чинності 23.03.1976 р.):

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку.

Ст. 2. Держави-учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.

Ст. 3. Рівні політичні права для чоловіків і жінок.

Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання.

Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.

Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися до насильницьких зобов'язань праці.

Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність.

Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист.

Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, зокрема і свою власну.

Ст. 14. Всі особи рівні перед судами і трибуналами.

Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування.

Ст. 18,19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки.

Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена.

Статті 21,22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій.

Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї.

Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів.

Статті 25,26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ.

Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб).

Наступні статті – до 53 ( останньої) – містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини.

Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 р. (набув чинності 03.01.1976 р.).

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.

Ст. 3. Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.

Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.

Ст. 7. Право на справедливі та сприятливі умови праці.

Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.

Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.

Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.

Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини та її сім'ї.

Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.

Статті 13,14. Право кожної людини на освіту й обов'язковість початкової освіти.

Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.

Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже – механізм реалізації).

Статті 16-23 – положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.

Статті 27-31 – процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.

Основні права і свободи людини піддаються певній градації: права і свободи першого покоління; права і свободи другого покоління; права і свободи третього покоління. Між ними є істотна відмінність.

Права першого покоління, до яких належать права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (зокрема й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.

Інша суть прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні та культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них- право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (див. статті 22–27 Загальної декларації прав людини).

У післявоєнний період почали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість полягає у тому, що вони заторкують інтереси всього суспільства і їх повинно виробляти і здійснювати усе суспільство. Дотримання прав і свобод третього покоління – це одне з головних завдань ООН нині. Найяскравішим прикладом вираження таких прав є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН,- врятувати прийдешні покоління від лиха війни.

Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини становлять спеціальні акти. Ці акти, зазвичай, мають характер універсальних (чинних у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини. До таких актів варто зарахувати:

– Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.);
– Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.);
– Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.);
– Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.);
– Декларацію прав дитини (1989 р.);
– Декларацію про територіальний притулок (1967 р.);
– Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (1960 р.);
– Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.);
– Конвенцію щодо рабства (1926 р.);
– Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949 р.);
– Конвенцію про права дитини (1989 р.);
– значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності, тощо.

Враховуючи наявність специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах світу, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У них, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому аспекті вельми характерні та визначні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.

Особливо широкого і прогресивного за своєю демократичністю розвитку набула європейська система, основою якій слугували Європейська конвенція про права людини (1950 р.) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961 р.). Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі у 1975 р., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".

На Мадридській зустрічі учасників ОБСЄ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.

На нараді ОБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття – людський вимір ОБСЄ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав стосовно поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.

На Копенгагенській нараді з питань людського виміру НБСЄ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір ОБСЄ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань. У тому самому 1990 р. у Парижі учасниками ОБСЄ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де відзначалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону. У 1992 р. на Паризькій нараді Ради ОБСЄ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини. У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.

Що стосується механізму практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що нині такий механізм загалом сформований. Він містить: Генеральну Асамблею ООН; Економічну і Соціальну Раду ООН; Комісію з прав людини; Комісію з прав жінок; Верховного комісара ООН з прав людини; Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права); органи МОП; органи регіональних систем.