Формування відносин бізнесу із зовнішніми організаціями на засадах соціальної відповідальності

Відповідність законодавству та запобігання корупції; боротьба з "відмиванням грошей". Відносини з постачальниками: відповідальні закупівлі. Відносини з конкурентами: принципи добросовісної конкуренції та етика компаній щодо контрагентів по бізнесу; відповідальне управління ланцюгом постачання; захист прав інтелектуальної власності. Відносини зі споживачами: соціально відповідальний маркетинг; міжнародні ініціативи та законодавство України у сфері захисту прав споживачів; якість продукції (стандарт ISO 9000). Відносини з інвесторами: відповідальне ставлення до інвесторів та дотримання принципів корпоративного управління. Відносини з громадами.

Відповідність законодавству та запобігання корупції; боротьба з "відмиванням грошей"

Одним із ключових напрямів реалізації соціальної відповідальності як дієвого інституту сталого розвитку в державі є дотримання підприємствами, установами та організаціями законів і правил, соціальних норм та етики, а також внутрішніх корпоративних правил у ході своєї діяльності. Економічна криза 2008-2009 pp. спричинила те, що багато компаній світу переглянули свої керівні принципи щодо етичної поведінки у співпраці з іншими організаціями, посилення дотримання антимонопольного законодавства, боротьби з корупцією, запобігання хабарництву тощо. Сьогодні відносини між компанією та її стейкхолдерами переміщуються з площини суто економічної у площину морально-етичну. Цьому сприяла низка корупційних скандалів у провідних компаніях світу, що викликало реакцію з боку держав, самих компаній та громадськості. Наприклад, Toshiba сформувала взагалі нові політики (напрямки діяльності) з дотримання антимонопольного законодавства та запобігання хабарництву, які були ухвалені дочірніми компаніями по усьому світу.

Гарантування чесних операційних практик великою міжнародною компанією реалізується через внутрішню політику щодо дотримання законів і правил тієї країни, де вона працює. Наприклад, компанія має поводитись етично у всіх видах своєї діяльності; прагнути підвищувати обізнаність із дотриманням

правил і стандартів країн, де вона працює, проводити тренінги, корпоративні освітні програми, аудит, оскільки забезпечення дотримання тих або інших норм має стати частиною корпоративної культури; ухвалювати кодекс поведінки із зазначенням вимог до своїх співробітників та постачальників; ухвалювати окрему політику, стратегію або правила щодо боротьби з корупцією. Невеликі національні компанії малого та середнього бізнесу можуть просто долучити перелічені вище положення до кодексу поведінки. Однак, лише розроблення політик та кодексів не зможе вплинути на ситуацію. Обов'язковими є кроки щодо їх виконання, контролю на відповідність поставленим завданням, проведення моніторингу та щорічної самооцінки.

Розроблення відповідних політик неможливе без чіткого понятійного апарата, ґрунтовного дослідження чинного законодавчого поля, ідентифікування причин корупції та її видів, вивчення супутника корупції – відмивання "брудних" грошей.

Загалом, корупція є складним соціальним явищем, яке зародилося у глибокій давнині і продовжує існувати нині практично у всіх країнах світу. Корупція (лат. corruptio) означає підкуп; підкупність і продажність громадських і політичних діячів, державних чиновників і посадових осіб. Корумпувати (лат. Corrumpere)- купити будь-кого грішми або іншими матеріальними благами. Визначення "corrumpere" в римському праві трактувалося загалом як пошкоджувати, ламати, руйнувати, підкуповувати та означало протиправні дії в судовій практиці. Це поняття походить від сполучення латинських слів "corru" – кілька учасників в одній зі сторін зобов'язального відносини з приводу єдиного предмета і "rumpere" – ламати, пошкоджувати, скасовувати. У результаті утворився самостійний термін, що припускав участь у діяльності кількох (не менше двох) осіб, метою яких було псування або пошкодження нормального ходу судового процесу або процесу управління справами суспільства.

Римські юристи поділяли право на приватне і публічне. Публічне право виражало інтереси держави, а приватне – інтереси приватної особи. Приватне і публічне право поділяють за способами регулювання правових відносин. В одних сферах державна влада вказує для громадян, в ім'я загального державного порядку, обов'язкову для них поведінку для певного моменту і за певних умов. Сюди належать всі галузі публічного права: державне, кримінальне, фінансове тощо. У галузі ж приватного права або громадянського державна влада утримується від безпосереднього та владного регулювання відносин, регулювання багатьох самостійних одиниць, які виступають як суб'єкти права. Такими суб'єктами є окремі індивіди (фізичні особи) та різні штучні утворення (об'єднання або установи) або так звані юридичні особи. Всі ці суб'єкти права вважаються носіями власної волі та ініціативи і саме їм надається можливість регулювання взаємних відносин один з одним. Держава не визначає ці відносини примусово, а лише займає позицію органу, який охороняє те, що буде визначено іншими.

У довідковому документі ООН про міжнародну боротьбу з корупцією остання визначається як "зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях".

Це поняття містить хабарництво (давання винагороди для спокушання особи з позиції боргу), непотизм (заміщення за протекцією прибуткових або вигідних посад родичами або "своїми людьми") і незаконне привласнення публічних коштів для приватного використання.

Робоче визначення міждисциплінарної групи з корупції Ради Європи набагато ширше: корупція – це хабарництво і будь-яка інша поведінка осіб, яким доручено виконання певних обов'язків у державному або приватному секторі і яке призводить до порушення обов'язків, покладених на них за статусом державної посадової особи, приватного співробітника, незалежного агента, або іншого роду відносин і має на меті одержання будь-яких незаконних вигод для себе та інших. У цьому випадку суб'єктом корупційних діянь може бути не лише посадова особа.

Аналогічна ідея закладена в Керівництві, підготованому секретаріатом ООН на базі досвіду різних країн. Поняття корупції містить:

• 1) крадіжку і/або привласнення державної власності посадовою особою;
• 2) зловживання посадовим становищем для одержання невиправданих особистих вигод (пільг, переваг) у результаті неофіційного використання офіційного ресурсу;
• 3) конфлікт інтересів між суспільним обов'язком та особистою корисливістю.

У доповіді, підготовленій Радою із зовнішньої і оборонної політики та Регіональним громадським фондом "Індем", вказується, що "під корупцією (у вузькому розумінні слова) розуміють ситуацію, коли посадова особа приймає протиправне рішення (іноді рішення морально неприйнятне для громадської думки), з якого отримує вигоду деяка інша сторона (наприклад, фірма, що забезпечує собі завдяки цьому рішенню державне замовлення всупереч встановленій процедурі), а сам посадовець отримує незаконну винагороду від цієї сторони. Характерні ознаки такої ситуації: приймається рішення, що порушує закон чи неписані суспільні норми, обидві сторони діють з обопільної згоди; обидві сторони одержують незаконні вигоди і переваги, обидві намагаються приховати свої дії". Різноманіття думок на визначення корупції свідчить про складність цього явища і вимагає глибшого і всебічного його вивчення. Тому доцільно зосередитись на двох аспектах: по-перше, поглибленні теоретичного рівня пізнання корупції, а саме, формуванні її категоріального апарата, дослідженні причин виникнення та чинників, що сприяють її розвитку, впливу на економічне, соціальне та політичне життя суспільства, тощо; по-друге, чіткому правовому визначенні корупції і формуванні системи практичних заходів щодо боротьби з цим явищем (додатки З, И, К).

Загалом, корупція, у загальному вигляді як соціально-економічна категорія виражає відносини, що складаються між посадовими особами та окремими членами суспільства з приводу використання можливостей обійманої посади з метою отримання особистої вигоди на шкоду інтересам третьої сторони (суспільства, держави, фірми). Суб'єктами корупційних відносин виступають, з одного боку, посадові особи, з іншого, представники легального і нелегального приватного сектора. Об'єктом корупції можуть виступати практично будь-які громадські та господарські відносини, які охороняються законом.

Існує низка підходів, які пояснюють причини виникнення корупції. Теоретично виникнення та існування корупції стає можливим з моменту відокремлення функцій управління суспільною і господарською діяльністю. Саме в цьому разі у посадової особи (керівника) з'являється можливість розпоряджатися ресурсами і приймати рішення не на користь суспільства, держави, фірми, а враховуючи свої особисті корисливі спонукання. Історично це належить до часу формування перших класових суспільств і державних утворень у найдавніших центрах людської цивілізації: Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї в III–II тисячоліттях до н. е.

У табл. 5.1 наведено основні підходи до ідентифікування природи корупції.

Таблиця 5.1

Підходи до визначення природи корупції

Окрім того, з організаційним ускладненням підприємництва, особливо з появою ТНК, збільшилось значення посередників. У підприємництво прийшла велика кількість людей, які не мають елементарної ринкової культури і налаштовані лише "робити гроші", а не заробляти їх. Нарешті, змінюються стандарти законних вимог до методів господарської діяльності.

Залежно від сфери діяльності слід розрізняти такі види корупції:

• – корупція в сфері державного управління;
• – парламентська корупція;
• – корупція на підприємствах.

Корупція в сфері державного управління є тому, що існує можливість державного службовця (чиновника) розпоряджатися державними ресурсами та приймати рішення не на користь держави і суспільства, а враховуючи свої особисті корисливі спонукання. Залежно від ієрархічного становища державних службовців корупцію можна поділяти на верхівкову і низову. Перша охоплює політиків, вище і середнє чиновництво і пов'язана з прийняттям рішень, що мають високу ціну (формули законів, держзамовлення, зміна форм власності тощо). Друга поширена на середньому і нижчому рівнях і пов'язана з постійною, рутинною взаємодією чиновників і громадян (штрафи, реєстрації тощо). Часто обидві зацікавлені в корупційній угоді сторони належать до однієї державної організації. Наприклад, коли чиновник дає хабар своєму начальнику за те, що останній покриває корупційні дії хабародавця, – це також корупція, яку зазвичай називають "вертикальною". Вона зазвичай є мостом між верхівковою та низовою корупцією. Це особливо небезпечно, оскільки свідчить про перехід корупції зі стадії розрізнених актів у стадію вкорінення організованих форм.

Парламентська корупція проявляється у різних формах. Наприклад, купування голосів виборців під час виборів. Виборець володіє за Конституцією ресурсом, який називається "владні повноваження". Ці повноваження він делегує виборним особам за допомогою специфічного виду рішення – голосування. Виборець повинен приймати ці рішення, враховуючи міркування про передавання своїх повноважень тому, хто, на його думку, може представляти його інтереси, що є суспільно визнаною нормою. У разі купування голосів виборець і кандидат вступають до операції, в результаті якої виборець, порушуючи згадану норму, отримує гроші або інші блага, кандидат, порушуючи виборче законодавство, сподівається знайти владний ресурс. Зрозуміло, що це не єдиний тип корупційних дій в політиці. Так, законодавство Канади певною мірою визнає право бізнесу брати участь у політичному житті країни, особливо під час парламентських виборів. Однак, зв'язки парламентарів з бізнесом перебувають у полі скурпульозного адміністративно-юридичного регулювання, насамперед за такими параметрами, як: суміщення депутатських та підприємницько-менеджерських обов'язків, володіння цінними паперами, одержання грошей на передвиборні кампанії та їх витрачання тощо. Важливими компонентами вимог, які висуває законодавство до поведінки парламентарів у разі зіткнення їх політичних та економічних інтересів, є гласність та звітність.

Корупцію в недержавних організаціях визнають фахівці. Співробітник організації (комерційної чи громадської) також може розпоряджатися не належними йому ресурсами: у нього також є можливість незаконного збагачення за допомогою дій, що порушують інтереси організації, на користь іншої сторони, що одержує від цього свої вигоди. Зазвичай приватні особи несуть відповідальність лише за давання хабара, однак сучасні тенденції щодо отримання хабара та інші корупційні дії починають залучати приватних осіб до своїх потенційних суб'єктів. Це прояв бажання запровадити на ринку суворіші та чесніші правила гри, стимулювати вільну конкуренцію і обмежити монополізм.

Складніше, коли йдеться про сучасніші форми ринкових відносин. Наприклад, за оцінками міжнародних експертів обов'язковою умовою успіху стали у всьому глобалізованому просторі виплати консультантам, посередникам або іноземним офіційним особам. Багатонаціональні корпорації витрачають значні суми корпоративних фондів на такі цілі, аби конкурувати в міжнародній торгівлі. Компанії, які ігнорували подібну практику, здебільшого опинялись у збитках. Фактично ж доволі значна, а може і основна, частина таких витрат є узаконеним хабарем так званим "консультантам". Так, корпорації військово-промислового комплексу відкрито визнають, що витрачають на "консультантів" 4-6 % від вартості угоди.

Міжнародна спільнота стурбована транснаціональною корупцією. Рекомендується передбачати в національному законодавстві кримінальну відповідальність за підкуп поза межами своєї країни. Перша країна, яка запровадила таке законодавство,- США. Після розкриття фактів хабарництва в 1977 р. (оплата великим корпораціям США за право одержання іноземних замовлень) було прийнято Закон про практику корупції за кордоном (Foreign Corrupt Practices Act), згідно з яким санкції становили до 2 млн дол. США для корпорацій та до 5 років тюрми для фізичних осіб. Особливо такі злочини розповсюджувались у міжнародній торгівлі літаками, кораблями, озброєнням, нафтопродуктами, а також під час укладання угод на військове та цивільне будівництво, де відсутні стандартні ціни, але давно існують такси комісійних для посадових осіб різних рівнів.

Соціально-економічні та політичні наслідки корупції наведено в додатку Л. Міжнародна антикорупційна організація Transparency International опублікувала 02.11.2011 р. доповідь, яка містить інформацію про індекс хабарництва експортних компаній за кордоном Bribe Payers Index (додаток Μ).

Тіньова економіка, про яку згадувалось вище, є безпосереднім джерелом отримання так званих "брудних" грошей і об'єднує три сегменти: неофіційну (неформальну, "сіру"); підпільну (кримінальну, "чорну"); фіктивну.

"Неофіційна" економіка – це заборонені законом легальні види економічної діяльності, у межах яких наявні нефіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховування цієї діяльності від оподаткування. Така діяльність можлива практично у всіх галузях економіки. Основною причиною її виникнення вважається високий рівень оподаткування, який існує в економіці. Як правило, доходи, отримані від діяльності в такому правовому полі, – це додаткові тимчасові доходи.

Підпільна економіка – це, зазвичай, заборонені законом види економічної діяльності, наприклад: незаконне виробництво та збут зброї, наркотиків, контрабанда, рекет, злодійство, бандитизм, а також незаконна професійна практика (лікарі без ліцензій, нелегальний гральний бізнес, проституція тощо). Така економіка має розвиток в межах злочинних угруповань.

До фіктивної економіки зараховують хабарництво та усякого роду шахрайство, пов'язане з отриманням і передаванням грошей. Сюди ж належить і діяльність, спрямована на одержання необгрунтованого зиску та різного роду пільг економічними агентами на основі організованих корумпованих зв'язків. Основною причиною виникнення такого сектору економіки є прагнення посадовців отримати певну вигоду від використання свого службового становища.

Поняття "брудні" гроші (англ. dirty money) і "відмивання грошей" – терміни, що виникли у США в 30-ті роки XX ст. у зв'язку з прийняттям у країні закону, який забороняв вільний продаж алкогольних напоїв. Одним із негативних наслідків "сухого закону" стала контрабанда алкоголю, доходи від якої вкладались у розвиток мережі пралень, отримуючи у такий спосіб легальний статус. Фактично термін відмивання "брудних" грошей перекладається англійською мовою словосполученням "money laundering", що означає "прання грошей". До речі, до ухвалення у США "сухого закону" у цій країні не існувало організованої злочинності як такої.

По суті, "відмивання грошей" – це конверсія, або "очищення" майна, яка бере початок від серйозного злочину з метою приховання джерела походження такого майна. "Прання грошей" – пересування доходів від злочину через фінансову систему для приховування їх сутності. Внаслідок Європейської директиви, Сполучене Королівство запровадило правила проти такої практики переважно через "Акт про кримінальну справедливість" 1993 р.

Міжнародне законодавство щодо боротьби з "відмиванням грошей" об'єднує низку документів, до яких слід зарахувати: Конвенцію у справах, пов'язаних з торгівлею опіумом (1912 р.); Єдину конвенцію Об'єднаних Націй про одурманливі засоби (1961 р.), доповнену і змінену Протоколом 1972 р.; Конвенцію ООН про психотропні засоби (1971 р.), яка значно розширила сферу міжнародного контролю на великий перелік синтетичних наркотиків і була ратифікована понад 140 державами; Віденську конвенцію ООН "Про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин" (1988 р.), ратифіковану Україною 27.11.1991 р.(згідно зі ст. З Віденської конвенції надано визначення легалізації ("відмивання") грошей); Страсбурзьку конвенцію "Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом" (18.11.1990 р.), до якої Україна приєдналась у 1995 р., а ратифікувала 17.12.1997 р.; Директиву Європейського економічного співтовариства про запобігання використанню фінансової системи для "відмивання грошей" (1991 р.); у межах ООН Типовий закон про "відмивання грошей", отриманих від наркотиків (1993 р.) та інші.

Наприкінці 1980-х років було створено міжнародну організацію – Комітет з правил і методів контролю за банківськими операціями Банку міжнародних розрахунків, відомий як Базельський комітет. До нього увійшли представники центральних банків та органів контролю за банківською діяльністю низки країн.

У липні 1989 р. на економічній нараді семи європейських країн було створено Спеціальну группу з фінансової діяльності, відому як FATF – Financial Action Task Force ( ФАТФ). До групи входять понад 30 країн та дві міжнародні організації. ФАТФ – це міжурядовий орган, метою діяльності якого є розвиток і впровадження на міжнародному рівні заходів і стандартів із боротьби щодо "відмивання грошей". Сьогодні до основних напрямів діяльності ФАТФ зараховують:

• – розширення дії прийнятих нею рекомендацій на всі континенти і регіони земної кулі;
• – перевірку того, як виконуються в державах-членах і як впроваджуються в інших державах заходи для боротьби з "відмивання грошей", основані на 40 рекомендаціях ФАТФ, які є керівництвом;
• – відстеження загальносвітових методів і схем "відмивання" злочинно нажитих капіталів та розроблення контрзаходів.

Одним із напрямів діяльності ФАТФ є визначення так званих країн, що не співпрацюють, і складання їх переліку, який називається "чорним списком". Долучення чи вилучення країн з цього списку не приводить до застосування або скасування санкцій з боку світового співтовариства, однак воно свідчить про ступінь довіри до неї з боку зарубіжних інвесторів. Критеріями долучення або вилучення країни із "чорного списку" є:

• 1) "прогалини" у фінансовому регулюванні. Наприклад, можливість здійснення трансакцій в платіжних системах без відповідної авторизації, тобто неможливість встановлення походження коштів;
• 2) інші перешкоди законодавчого характеру. Наприклад, неможливість встановлення власника компанії;
• 3) перешкоди в міжнародній співпраці. Наприклад, законодавча заборона надання інформації міжнародним організаціям, які займаються протидією "відмиванню" коштів, стосовно певних трансакцій;
• 4) неадекватність заходів для протидії "відмиванню грошей". Наприклад, нестача, або неналежна кваліфікація персоналу, хабарництво тощо.

Для реалізації положень відповідних конвенцій у структурі ООН було створено такі підрозділи:

СІСР – Центр боротьби з міжнародною злочинністю, заснований у 1977 р. Особливу увагу Центр приділяє боротьбі з транснаціональною злочинністю, корупцією і незаконним поширенням наркотиків, а також допомозі різним країнам у ратифікації Конвенції стосовно протидії міжнародній злочинності;

ODCCP – Офіс з контролю над наркотиками і запобігання злочинам, центральний офіс якого розташований у Відні. Допомагає країнам-членам запроваджувати у себе законодавство проти "відмивання грошей", а також розвивати і підтримувати структури, які борються з ним. За допомогою низки програм Офіс відслідковує і аналізує проблеми "відмивання грошей" та виступає посередником між ООН та іншими міжнародними організаціями;

CJIN – Інформаційна мережа з питань злочинності й законності, яка забезпечує важливу базу даних із посиланням на адреси сайтів Інтернету, пов'язаних з карним законом.

Тісно співпрацюють з ООН у сфері протидії злочинності підрозділ Генерального секретаріату Інтерполу та Відділ боротьби з фінансовими злочинами Міністерства фінансів США, створений у 1990 р. для вивчення, аналізу і поширення інформації про фінансові злочини, особливо інформації щодо "відмивання грошей", отриманих від поширення наркотиків.

Ключові чинники, що сприяють відмиванню грошей, наведені у табл. 5.2.

Таблиця 5.2

Ключові чинники, що сприяють "відмиванню грошей", одержаних незаконним шляхом

Наведені чинники перебувають у взаємозв'язку з рівнем соціальної відповідальності держави, бізнесу та громадян. Що вищий рівень соціальної відповідальності кожного з учасників соціального діалогу, то нижчий рівень впливу перелічених чинників.

З огляду на це, ООН чітко розділила процес "відмивання грошей" на стадії, які можна пов'язати з рівнем соціальної відповідальності країни.

Перша стадія – це звільнення готівки і перерахування її на рахунки підставних осіб. Трапляються випадки, коли роль таких осіб відіграють родичі винуватців. При цьому посередники повинні мати власні рахунки в банках.

Друга стадія – розподіл наявних коштів. Вони реалізуються за допомогою скуповування банківських платіжних документів та інших цінних паперів. Розподіляють кошти часто в пунктах обміну валют, казино та нічних клубах.

Третя стадія – "замітання слідів" злочину. Це може бути відкриття рахунків у банках, розташованих далеко від місцеперебування злочинців; переказ за кордон на рахунки підставних фірм, або використання нелегальних конвертаційних центрів тощо.

Четверта стадія – інтеграція грошової маси. Якщо ринки тієї чи іншої країни можуть бути джерелами високих прибутків, злочинці вкладають значні суми коштів у відповідні структури. Для цього зручні, наприклад, спільні підприємства. У такі фірми влаштовують на роботу своїх довірених осіб, які вже легально пересилають гроші за кордон. Йдеться насамперед про офшорні зони, які вважаються сьогодні доволі прибутковими вкладеннями капіталу, оскільки характеризуються сприятливим податковим режимом та системою забезпечення конфіденційності походження капіталів.