Складові системи соціального партнерства

У сучасному громадянському суспільстві соціально-економічні інститути подано трьома основними секторами:

1) державний сектор: органи державної влади всіх рівнів, державні підприємства й організації, які функціонують у будь-якій сфері діяльності, зокрема і соціальній, та основані на державній чи змішаних формах власності з переважною часткою державної участі;
2) бізнес-сектор: недержавні прибуткові організації;
3) недержавний сектор: неурядові, незалежні, некомерційні, неприбуткові, благодійні організації.

До сторін соціального партнерства належать:

– на національному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є об'єднання професійних спілок, які мають статус всеукраїнських; сторона роботодавців, суб'єктами якої є об'єднання організацій роботодавців, які мають статус всеукраїнських; сторона органів виконавчої влади, суб'єктом якої є Кабінет Міністрів України;
– на галузевому рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є всеукраїнські профспілки та їх об'єднання, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності; сторона роботодавців, суб'єктами якої є всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності; сторона органів виконавчої влади, суб'єктами якої є відповідні центральні органи виконавчої влади;
– на територіальному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є профспілки відповідного рівня та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сторона роботодавців, суб'єктами якої є організації роботодавців та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сторона органів виконавчої влади, суб'єктами якої є місцеві органи виконавчої влади, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. На території відповідної адміністративно-територіальної одиниці стороною соціального діалогу можуть бути органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством;
– на локальному рівні – сторона працівників, суб'єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (представник) працівників; сторона роботодавця, суб'єктами якої є роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця.

Населення

Фізичні та юридичні особи територіальної громади як учасники партнерських відносин можуть опосередковано, через реалізацію свого виборчого права, впливати на законодавство у сфері податкової та бюджетної політики.

Держава

Завдання держави як інституту соціального партнерства:

– посередництво;
– узгодження різносторонніх прагнень.

Функції держави, що здійснюються в механізмі соціального партнерства:

– координація спільних дій соціальних партнерів;
– примирення сторін;
– захист суспільних інтересів;
– контроль за дотриманням учасниками угод взятих на себе зобов'язань;
– ініціація та стимулювання процесів розвитку соціального партнерства за допомогою взаємопов'язаних правових, організаційних і економічних заходів.

Значення держави у сфері соціального партнерства проявляється у таких п'яти аспектах:

1) соціальне партнерство стимулює і активізує взаємодію органів державної влади з інститутами громадського суспільства;
2) воно сприяє конструктивній взаємодії органів державного управління і місцевого самоврядування, визначає структуру, умови і порядок укладання угод між профспілками і працедавцями, а також рівні, на яких здійснюється переговорний процес;
3) соціальне партнерство сприяє розвитку демократичних тенденцій у суспільстві загалом;
4) держава встановлює нижні порогові значення найважливіших соціальних стандартів;
5) держава здатна компенсувати обмежений за сферою дій характер укладених угод.

Президент і Верховна Рада України мають можливість безпосереднього впливу на формування нормативно-законодавчого поля у сфері бюджетно-податкових відносин. Державна фіскальна служба України та Міністерство фінансів України певною мірою також беруть участь у законодавчій діяльності й забезпечують виконання прийнятих рішень, доводячи їх до територіальних громад через місцеві органи влади.

Вищі представницькі органи держави делегують певні повноваження місцевим органам влади, які повинні на місцях здійснювати політику соціального партнерства, формуючи доходи та видатки місцевих бюджетів.

Профспілки

Важливою складовою системи соціального партнерства в Україні є профспілки. Виробничі профспілки були поширені в Україні ще до революції 1917 р. і в перші роки після неї, а також у СРСР до 1989-1991 pp.

Профспілки є нині в Україні найбільш інституційно-структурованою ланкою соціального партнерства. Вони мають свої структури практично на всіх великих підприємствах і на багатьох інших, представництва на регіональному, галузевому та національному рівнях. За даними Федерації профспілок України, членами профспілок є понад 90 % найманих працівників. Сучасний профспілковий рух в Україні репрезентують понад 80 всеукраїнських профспілок і профоб'єднань загальною чисельністю понад 16 млн членів. Найбільш представницькою організацією трудящих є Федерація профспілок України, яка налічує 42 види за спеціалізацією та професійними характеристиками (профспілка авіабудівників України, профспілка авіапрацівників України, профспілка працівників охорони здоров'я України, профспілка працівників споживчої кооперації України, професійна спілка таксистів України тощо).

Реалізація профспілками своїх функцій як учасника соціального партнерства та суб'єкта соціальної політики має здійснюватися за такими основними напрямами:

– розширення суспільної бази своєї діяльності за рахунок поширення реального членства трудящих у профспілках з метою створення громадянської основи для забезпечення соціальної безпеки людини, її надійного соціального захисту;
– цілеспрямована робота зі створення умов для подолання соціального відчуження людини, подолання у свідомості багатьох працівників стереотипу сприйняття себе як "гвинтика" системи, що веде до поглиблення відчуження особистості, її соціальної пасивності та апатії;
– формування в економічно активного населення конкурентоспроможності в умовах ринку, сучасного соціального менталітету, соціально-психологічної зрілості, готовності до соціальних інновацій, подолання утриманських настроїв, ідей зрівняльної справедливості тощо;
– сприяння ефективній реалізації трудового потенціалу громадян на основі посилення трудової мотивації, подолання деструктивних явищ, що поширилися у трудовій сфері в кризовий період;
– реалізація функцій захисту прав та інтересів працівників (а також представників інших груп суспільства) у соціально-трудовій сфері;
– досягнення соціальної злагоди й миру в суспільстві на основі соціального партнерства з державною та роботодавцями;
– з метою залучення нових членів профспілки мають розробляти більш активні стратегії діяльності та надавати трудящим нові види послуг.

Це можуть бути додаткові соціальні допомоги, пільгові кредити, послуги в галузі профорієнтації та профнавчання, сприяння у працевлаштуванні тощо.

Зрозуміло, що якщо профспілки забезпечують користувачів (членів) соціальними послугами, то їм необхідний певний матеріальний фонд. Враховуючи це, "профспілкові внески" – це грошові вирахування із заробітної плати робітників, які надалі використовуються на їх же благо. Порядок утримання профспілкових внесків регламентується законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15.09.1999 р. № 1045. Згідно зі ст. 42 цього закону роботодавець за письмовими заявами працівників-членів профспілки щомісячно і безоплатно утримує з їх зарплати та перераховує на рахунок профспілки членські внески відповідно до укладеного колективного договору чи окремої угоди, в терміни, визначені цим договором. Профспілкові внески також можуть здійснювати працівники готівкою безпосередньо до каси профкому. Сума профспілкових внесків становить, як правило, 1 % нарахованого місячного заробітку. Внески утримуються винятково із зарплати штатних працівників, сумісники ці внески не сплачують. Інформація про визначення місячного заробітку з метою членських внесків ("Про затвердження Інструкції зі статистики заробітної плати" Держкомстат України, Інструкція від 13.01.2004 р. №5, Інструкція ВЦРПС і Наркомздоров'я СРСР "Про порядок видачі застрахованим лікарняних листів" від 14.08.1937 р. № 1382) для наочності подається у табл. 7.2.

Цікавим нюансом є те, що законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15.09.1999 р. № 1045, який регулює питання щодо відрахування профспілкових внесків із заробітної плати працівників, не визначено оплату бухгалтеру за "утримання і перерахування профспілкових внесків". Зазначена оплата може бути встановлена за рахунок коштів роботодавця в колективному договорі, однією зі сторін якого є профспілкова організація. Крім того, профком своїм рішенням може надати премію бухгалтеру як профспілковому активісту.

Таблиця 7.2

Визначення місячного заробітку для нарахування профспілкових внесків

Які виплати враховуються

Які виплати не враховуються

1. Основна заробітна плата у вигляді тарифних ставок (окладів), відрядних розцінок робітників та посадових окладів керівників, фахівців та технічних службовців.
2. Додаткова заробітна плата, що охоплює доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
3. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, що охоплюють винагороди за трудову діяльність, наукові відкриття, винаходи, премії, не пов'язані з конкретними результатами праці, які мають одноразовий характер, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати

1. Пенсії, допомоги та інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів ФСС
(за вагітністю та пологами, при народженні дитини, за доглядом за дитиною до досягнення нею 3 років і дитиною-інвалідом, на поховання, оплата путівок на санітарно- курортне лікування).
2. Витрати на відрядження, витрати за роз'їзного характеру робіт.
3. Вартість подарунків до свят і квитків на видовищні заходи для дітей.
4. Витрати на харчування учням професійно- технічних закладів.
5. Суми, які виплачуються у вигляді матеріальної допомоги, премії за участь у конкурсах і спортивних змаганнях.
6. Позики, видані працівникам.
7. Вартість житла, переданого у власність працівника.
8. Витрати підприємств на оплату послуг з лікування, які були надані установами охорони здоров'я.
9. Доходи за акціями та інші доходи від участі працівників у власності підприємства, інші грошові компенсації замість натуральних послуг

Умови формування й розвитку системи соціального партнерства в Україні істотно відрізняються від інших країн такими особливостями:

1) вплив соціально-економічної кризи на гальмування розвитку соціально-трудових відносин та формування соціальних інститутів;
2) відставання законодавчого забезпечення системи партнерських відносин;
3) поляризація соціальної ситуації, наявність корупції, зрощення підприємництва з апаратними структурами;
4) соціальна незахищеність працівників з боку держави на підприємствах галузей освіти, культури, охорони здоров'я, науки та інших установ та організацій бюджетної сфери;
5) втрата довіри до профспілок і їхніх лідерів, які вже мало хто сприймає як виразників інтересів трудящих. Федерація профспілок України не має реальної соціальної підтримки, існує переважно за рахунок комерційного використання успадкованої власності, а не за рахунок членських внесків;
6) збереження значної частки "тіньової" економіки, що не сприяє розвитку соціального партнерства. На "тіньових" підприємствах, зазвичай, не дотримуються норм трудового законодавства, зокрема про охорону праці та соціальні гарантії, не сплачують податків, не реєструють трудових угод тощо. У нашій країні виник своєрідний клас псевдовласників – працівників підприємств, які володіють невеликими пакетами акцій і не можуть вплинути на рішення керівництва;
7) несформованість суб'єктів соціального партнерства та їхніх представників. Значною перешкодою для становлення соціального партнерства стає розмивання ціннісно-нормативної системи суспільства.

Зазначені особливості української реальності актуалізують завдання розвитку соціального партнерства і свідчать, що партнерські відносини в нашій країні розвиваються у набагато складніших умовах порівняно з іншими країнами. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України основним напрямом розвитку соціального партнерства має стати саме подолання перерахованих вище перешкод і проблем.

Для врівноваження і збалансування інтересів суб'єктів соціального партнерства наймані працівники та їхні представники – профспілки – мають чимось компенсувати роботодавцям і державі підвищення ціни на трудові послуги. Приваблива, але абстрактна мета – соціальна злагода – мало надихає роботодавців на поступки. Державна влада і місцеве самоврядування мають сформувати такі умови, які б акцентували увагу сторін на спільних інтересах, заохочували їх до врегулювання соціально-трудових відносин за допомогою всіх зазначених вище кроків, до поширення практики соціального партнерства.